Останніми тижнями у країні відбувається буквально вибух
в інформаційній сфері. З одного боку, його детонатором стало створення
ДАК «Укртелерадіо» й зміна керівництва Національної телекомпанії, виселення
з орендованого приміщення газети «Киевские Ведомости», розпорядження Президента
«Про додаткові заходи щодо поліпшення інформаційної діяльності», що фактично
дало старт боротьбі за регіональні ЗМІ в передвиборній кампанії... З другого
— реальна заклопотаність політологів, соціологів, журналістів, депутатів
щодо тієї ролі, яку готують нашим ЗМІ під час президентської гонки зацікавлені
особи. Заклопотаність ця виливається на сторінки газет, в ефір телерадіокомпаній,
в кількість дискусій, що різко зросла, навколо взаємостосунків преси і
влади...
Росія вже пережила подібний «пресовий» бум під час виборів,
що стали переможними для Єльцина. Багатший досвід у російських журналістів
і в спілкуванні з олігархами. Більш фундаментально там розроблені (на практиці!)
і питання розвитку і громадського, і державного ТБ в умовах посттоталітаризму.
Тому поговорити про проблеми свободи слова і відповідальність ЗМІ з нашими
московським колегами — відомими тележурналістами — нам видалося вельми
доречно. Для початку московський кореспондент «Дня» Вікторія Бєлопольська
говорить із автором та ведучим «інформаційно-паразитичної» програми «Итого»
і сценаристом «Кукол» (НТВ) Віктором Шендеровичем і ведучим передач «Зеркало»
і «Подробности» (РТР) Миколою Сванідзе.
— Є думка (можливо, умотивована), що телеведучі, котрі
володіють певним паблісіті, висловлюючись вульгарно, «закріплені за олігархами»
або певними політичними силами. Наскільки це є актуальним для вас?
Віктор Шендерович: — Я не знаю, можливо, якийсь олігарх
мене за собою і закріпив, однак я не в курсі.
Микола Сванідзе: — Абсолютно не актуально. Насправді мова
йде не про телеведучих, а про телеканали, які за кимсь «закріплені». Наш
канал — державний. У мене є свої природні уподобання й антипатії, але,
не будучи залежним ні від одного імені або фірми матеріально, я не перебуваю
ні з ким у «васальних» стосунках, тобто, ні за ким не «закріплений».
— Це нормально, що той, хто платить, може замовляти музику,
котра влаштовує його. Але яка міра вашої журналістської свободи в роботі
всередині НТВ?
В. Ш.: — Тиску на себе і програму не відчуваю, відчуваю
увагу й турботливість — мені не заважають, у нас із керівництвом НТБ взаємні
людські зобов’язання. Є політична реальність, я «інфан террібль» — нікого,
окрім себе, не репрезентую, це всі розуміють. Проте і я розумію, що лиш
тільки дозволю собі зайвого — складності виникнуть у телекомпанії, тому
я намагаюся виважувати удар. Кордонів поки не відчув. Але Гапоном, провокатором
виявитися не хочу.
М. С.: — РТР — канал, що має, з одного боку, високий ступінь
незалежності, саме тому, що він державний. Можливо, найвищий ступінь незалежності,
порівняно з усіма іншими існуючими нині телеканалами. З другого ж боку,
він має слабку міру політичної захищеності своїх вищих менеджерів. Вони
всього лише держчиновники. Отже, у нашої «незалежної державності» є і свої
плюси, і свої мінуси, і однозначний «діагноз» поставити не можна.
Міра ж моєї журналістської свободи максимальна. І лімітується
вона тільки моїм «внутрішнім редактором», тобто досвідом, почуттям міри
і небажанням, боязню зашкодити. Тобто «підстрибнути», як пише Фазіль Іскандер,
без користі для країни загалом.
— Наскільки важливе особисте знайомство впливового телеведучого
з «тими, хто замовляє музику»? З олігархами — чи з конкретними державними
особами?
В.Ш.: — Особисте знайомство з Гусинським? У моєму випадку
це дуже відносно. Ми одночасно навчалися в ДІТМсі — на паралельних курсах.
Гусинський — на режисерському факультеті, а я закінчував табаковську студію.
Про це ми розмовляли хвилини зо дві, коли зустрілися на одному з вечорів
НТВ. І в ході нашої співбесіди він музику не замовляв: інтелігентна людина,
знає, що я не ноти пишу.
М.С.: — У моєму випадку особисте знайомство, як і моя особиста
популярність, просто допомагає в роботі, до мене більш охоче йдуть на програму.
Ну і, звичайно, легше добувати інформацію.
— За яких обставин ви облишите місце теперішньої служби
з ідейних міркувань, що може настільки вивести вас із себе?
В.Ш.: — Я прийшов працювати на НТВ, бо знав: тут зможу
працювати. Зрозуміло, що я не зміг би працювати, скажімо, на каналі «Московия»
(московський регіональний телеканал помірно-націоналістичної орієнтації,
— В.Б.), так би мовити, з технічних причин. Однак і з НТВ піду, коли зрозумію,
що мене намагаються використати, якщо побачу, що телекомпанія вже надміру
займається не інформацією, а лобіюванням своїх або чиїхось інтересів.
М.С.: — Причина може бути лиш єдина: якщо мені будуть заважати
вільно працювати, спробують диктувати.
— За яких умов контракт із вами може бути розірваний керівництвом
НТВ?
В.Ш.: — У нас джентльменські домовленості: керівник інформаційного
віщання О.Добродєєв виявив бажання працювати зі мною. Проте зі штату НТВ
я можу бути виключений, коли, наприклад, підставлю телекомпанію. Як це
було, приміром, із відомим і прекрасним журналістом Андрієм Черкізовим.
У своїй програмі «Час бика» він назвав президента Білорусі хамом. Тетяна
Мітюкова вибачилася за нього в ефірі, від нього вимагалося лиш підтвердити
в ефірі це вибачення. Він відмовився навідріз. Контракт із ним було розірвано.
Хоча нічого не маю проти черкізовської оцінки Лукашенка по суті, з прямим
опублікуванням цієї оцінки в ефірі загальнонаціональної телекомпанії погодитися
не можу. Коротше, моє звільнення — питання не принципової, а гомеопатичної
властивості, питання дозування моїх оцінок.
М.С.: — Мабуть, у випадку принципової незгоди з моєю позицією
або ж великого політичного тиску.
— Наскільки сумірні відповідальність телеведучого перед
телекомпанією та її інвесторами і відповідальність перед глядачем? Яка
з відповідальностей сильніша?
В.Ш.: — Вибачте за пишномовність, але відповідальність
перед глядачем для мене не пустий звук. Саме вона й сильніша за все. Я
розумію, що я — видих цих людей, моїх глядачів. Вони наче набрали повітря
в легені, а сказати, видихнути можуть тільки близьким, сусідові. Друга
за значимістю моя відповідальність — відповідальність перед телекомпанією.
Перед О.Добродєєвим — у мене особиста відповідальність, людська. Ніякої
цензури я не відчуваю. Від мене тільки й вимагається — писати смішно. І
вчасно.
М.С.: — Це дуже тонке запитання. Однозначної відповіді
в мене нема. Думаю, для журналістів, які працюють на приватних каналах,
відповідальність перед «фірмою» вища. Для мене важливіша відповідальність
перед самим собою.
№198 16.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
