На страшні події 11 вересня Україна дивилася «чужими очима» — наші телеглядачі дізнавалися про події за матеріалами телекомпаній інших країн. Євген Глібовицький — один із провідних журналістів каналу «1+1» — був одним із перших українських телевізійників, хто вирушив до США у вересні. Перервавши свій медовий місяць для поїздки у Вашингтон, Глібовицький став нашими «очима» і «вухами» в Америці, роблячи репортажі для ТСН і знаходячись на прямому зв’язку з «Епіцентром». Через особливості професії журналіст новин повинен бути максимально об’єктивним, тому багато що з особистих вражень Євгена залишилося за кадром.
— Євгене, як ви прореагували на повідомлення про майбутню поїздку?
— Виїжджати до США було жахливіше, ніж там бути. Або, принаймні, мені так здавалося. Усе-таки життя продовжується... Люди намагаються жити у звичайному режимі — хоч зазнавши страшного шоку 11 вересня, американці були налаштовані на вихід з кризи. Складнощі з’явилися, коли почалася біологічна атака — стало зрозуміло, що це протистояння не обмежиться літаками. І весь жах для американців полягає в усвідомленні того, що в Америці — цій великій і такій, здавалося, захищеній країні — тепер вони вразливі скрізь. Більшість американців, як правило, живе вдалині від великих міст, хмарочосів, і літаки не часто літають у них над головами. Проте Америка перестала бути наддержавою — вона, як і раніше, найбагатша країна, наймогутніша країна, найвпливовіша країна, але не супердержава…
— Перше враження від прибуття до США?
— У готелі, де ми зупинилися, до всіх цих подій справи йшли дуже добре. Люди приїжджали, виїжджали… Але тут різко перестали їздити. Той самий готель, колись заповнений на 95%, в момент, коли ми приїхали, був заселений лише на 35%. Відповідно, ресторан порожній. Носильники стоять без діла, офіціанти, швейцари... І їх буквально через кілька днів починають звільняти. І чоловік з сумними очима, який готував нам щось перекусити (ми не встигали поїсти в ресторані), розповів, що з восьми працівників їх залишилося лише двоє. Він тепер і бармен, і офіціант, і касир, і посудомийник, і рознощик… А для такого середнього американця втрата роботи — це серйозна проблема, бо машини, квартири, будинок — усе куплено в кредит, а значить треба щомісяця виплачувати чималі суми. Кілька місяців без роботи — і людина потрапляє в таку собі «боргову яму»…
— Чи можна порівняти те, що ми бачили по телевізору, зі справжньою картиною того, що сталося?
— Жодна телевізійна картинка не зможе передати весь жах того, що відбувається в США. Уявіть — простір, який приблизно дорівнює площі київського Республіканського стадіону плюс сусідня територія, — завалений мотлохом, залишками бетону, металоконструкцій, технікою, частинами людських тіл… Пожежа лютувала довгий час. Очевидно, горіло глибоко під землею, куди рятівники просто не могли дістатися.
— Як усі події впливають на середнього американця, далекого від політики?
— Для середньостатистичного американця жахом є вже те, що на вулиці поліція може підійти і попросити пред’явити документи для перевірки. Для нього це порушення його свобод, якщо хтось безпідставно його у чомусь підозрює. Але тепер їм із цим доведеться жити. До того ж створюються заборонені зони, в які не кожен може зайти. Американців, для яких існувала єдина заборонена зона — чужа приватна власність, — це просто шокує. Вони не можуть зрозуміти — чому? До того ж кожен боїться втратити роботу. Все це накопичується з кожним місяцем.
— Можна говорити про нову загальну «американську депресію»?
— Мабуть, ні. Весь жах, увесь негатив трансформується не в масову депресію, а в прагнення покарати винних, у ненависть, в бажання помститися. Можливо, саме тому майже 90% жителів Америки підтримують антитерористичну операцію, війну в Афганістані, навіть якщо не впевнені до кінця в ефективності цих дій.
