Євген Глібовицький — відома особа в українському ефірі й нове обличчя на каналі «1+1», один із ведучих популярної ранкової програми «Сніданок з «1+1». Попри свою молодість, а можливо, саме завдяки їй, Євген знає для себе відповіді на багато запитань і впевнений, що без роботи не залишиться. А якщо у нього запитати, хто він, то, передусім, відповість — українець.
— Мешкаючи в столиці України, я дивуюся, що вживання української мови сприймається як щось штучне, як якийсь показовий націоналізм. Але я впевнений, що багато які явища і люди могли з’явитися тільки в Україні або в певній її частині. Справжнє українське — явище маргінальне, що не носить масового характеру. Має відбутися зміна поколінь, щоб національна свідомість і усвідомлення національного стало масовим.
— До якої категорії людей ви відносите себе?
— На моє покоління вплинула революція 1989—91 років. Доля дала нам можливість рано зробити кар’єру. І не тому, що ми такі незвичайні й розумні, просто треба було виконувати роботу, яка вимагала нової ментальності. Люди старшого покоління не могли цього робити, вони були інакше вихованими, на інших принципах.
— Євгене, ви родом із Львова, зараз живете у Києві, багато подорожуєте. А де ви почуваєтеся як удома?
— Я львів’янин і це діагноз. Львів — унікальне місто, в якому перетинається безліч культур. Для мене це Вавилон, місце, де відбувається інтеграція культурних процесів. Я ціную красу Праги, Кракова, Лондона, але Львів — це щось особливе. До речі, Київ дуже радянське місто в порівнянні зі Львовом.
— Наскільки закономірною для вашої кар’єри є робота в програмі «Сніданок»?
— В 25 років у мене значний послужний список: навчання в Штатах, де я мав можливість стажуватися на радіо, робота на Радіо Люкс у Львові, потім заняття журналістикою в Києві, робота на радіо «Промінь», на ТБ у «Вікнах», у програмі «7 днів». Але якщо запитати себе: «Хлопче, а що ти можеш?», то виявляється, що дуже багато чому треба вчитися. І робота на «1+1» — серйозна можливість для розвитку, оскільки там працює багато професіоналів, які мають унікальні знання і досвід. «1+1» — це конкурентне середовище, в якому тобі необхідно бути завжди в формі, тобі постійно дихають у спину, і це здорово, розслаблятися не можна.
— У політиці є особистості, які викликають ваші симпатії?
— Як у громадянина — так, але моя думка залишається на моїй кухні, на роботі в мене симпатій немає. Є деякі риси у деяких політиків, які мене захоплюють. Моя робота полягає в тому, щоб пояснити людям, що відбувається, розповісти про дії певної особистості. Але своїми уподобаннями ділитися з глядачами я не можу, вони мають прийняти рішення самостійно.
— Ви займалися в основному політичною журналістикою, що вплинуло на вашу «переорієнтацію»?
— Передусім, побачене мною в період передвиборної кампанії. Я пересвідчився в тому, що в Україні політична журналістика як жанр практично вмерла. Є, можливо, два, три, п’ять чоловік, які намагаються працювати, але й вони залежні, тому що не залежати від суспільства, живучи в ньому, не можна. В політичній журналістиці є безліч обмежень, писаних і неписаних табу.
— Наприклад?
— Я зіткнувся з проблемою, що українські публічні політики такими зовсім не є. Дуже складно переконати українського політика дати справжнє інтерв’ю, розповісти, чим конкретно він займається. Вони настільки самодостатні, що не вважають за потрібне звітувати перед виборцями. На жаль, пропаганда замінила політичну журналістику, і «незаплямованою» залишилася лише сфера соціальної журналістики. У цьому сенсі «Сніданок» мені дуже близький. Це програма для людей і про людей.
— У вашому характері є щось таке, що вам самому видається дивним?
— Я частенько себе дивую, хоча вважаю, що «ми» встигли познайомитися. Я зрозумів, що лаятися з собою не можна, тому що найнебезпечніший ворог — це ти сам. Я намагаюся не йти на компроміс зі своєю совістю. А коли таке траплялося, то я вважав за краще міняти роботу.
