Нещодавно відоме британське видання The Guardian розмістило на своєму сайті короткометражний документальний фільм британського режисера Ентоні Батса про життя безпритульних дітей в Україні. Зйомки фільму відбувалися в Одесі — інтерв’ю з героями фільму режисер записував у відділеннях одеської міліції, у трубах теплотрас, де зимують безпритульні діти. Продукт вийшов для України, м’яко кажучи, не іміджевий, особливо напередодні головування України в Раді Європи, під час якого однією з приоритетних тем буде саме захист прав дітей.
Проблема безпритульних дітей притаманна Україні не більше, ніж іншим країнам пострадянського простору. Згідно зі статистикою Міністерства спорту, сім’ї та молоді за 2010 рік, в Україні близько ста тисяч дітей позбавлені батьківської опіки, але більшість із них перебувають у дитячих будинках або усиновлені. Натомість у сусідній Росії безпритульних дітей близько п’яти мільйонів. Водночас фільм Ентоні Батса привертає увагу, насамперед, спробою зрозуміти мотиви дітей, що добровільно втікають з притулків, відчути їхній внутрішній стан.
Тому «День» вирішив поцікавитися у режисера, чим він керувався, розпочинаючи роботу над одеським проектом? Нам вдалося розшукати Ентоні Батса у соціальній мережі. Як виявилося, він також працював над власними документальними проектами в Інгушетії та Чечні. Користуючись нагодою, ми запитали в Ентоні, як він оцінює процеси, що сьогодні відбуваються в Україні і на всьому пострадянському просторі, та яким, на його думку, є ставлення Заходу до колишніх радянських республік.
— Сприйняття більшістю жителів Великої Британії України та Росії є обмеженим та зводиться до стереотипів, — вважає Ентоні БАТС. — Росія асоціюється з вульгарними олігархами, «бабушками», що їдять капусту, та холодним Сибіром (ідею про те, що там буває літо, ніхто не може осягнути). Україна відома Чорнобилем, бездомними дітьми, гарними дівчатами у поєднанні з невиразними чутками про торгівлю людьми. Свого часу європейські газети писали, що в Україні надзвичайно багато безпритульних дітей. Українці це заперечували. А я хотів знайти істину і запропонував The Gardian знайти тих дітей, які досі живуть на вулиці, і дізнатися, чому вони втікають з дитячих будинків. Як виявилося, безпритульних дітей в Україні не так багато. Але проблема ще існує, і це дозволяє європейцям зберігати попереднє враження про Україну. Хоча міліція та неурядові організації працюють значно краще, ніж раніше (я сподіваюся мій фільм показав це), що вселяє надію. Зрозуміло, що Україна повинна покращити своє економічне становище і мінімізувати глибинні причини, які змушують дітей втікати на вулицю. Адже безпритульні діти, насамперед, потребують не матеріальної, а психологічної допомоги, вони вразливі душевно. І тут потрібна комплексна програма роботи з такими дітьми. Можливо, український уряд не може собі дозволити необхідну психологічну реабілітацію. Але чому ваші олігархи цим не займаються? На різних блогах у відгуках на мій фільм здебільшого турбувалися про імідж України. Але імідж України лежить на відповідальності людей, які там живуть, а особливо олігархів.
Україна — дуже гарна країна, особливо на заході. Але більшість грошей та багатств зосереджено у маленької кількості людей, які не допомагають своїй країні. Їм, за великим рахунком, байдуже до людей. Відомий український олігарх Рінат Ахметов володіє мільярдними статками, а бюджет його фонду складає всього кільканадцять мільйонів, більшість із яких витрачаються на рекламу для самого Ахметова. Це не дуже гарно. Справедливо було б, якби він половину своїх грошей віддав би на допомогу людям. Якби хоча б частина його грошей використовувалася на допомогу бездомним дітям, цієї проблеми не було б.
А щодо ситуації на пострадянському просторі, то і сьогодні у простих людей немає свободи. Після розпаду Союзу всі гроші були зосереджені в руках так званих еліт. І, на жаль, це досі так. І в Чечні, і в Казахстані, і в Україні. Я не знаю, як буде надалі. Але мені здається, що народ повинен боротися проти таких еліт.
