У рамках дискусії «Дня» про ситуацію в нашому інформаційному просторі та про концепцію інформаційної безпеки країни ми вже опублікували цілу низку матеріалів (див. «День», №№191, 195, 196, 201). Сьогодні маємо ще одну точку зору — нашого колеги, журналіста телеканалу СТБ Дениса Жарких.
Інформаційна безпека в телепросторі — тема досить тонка й через свою делікатність породжує безліч міфів. Останні поділяються, як відомо, на народні перекази й казки, так би мовити, для більш вузького кола осіб. І якщо міфи допомагають народу вижити й зберегти самобутність, то вищезгадані казки теж допомагають жити (й дуже непогано!) певному прошарку людей.
Казка, як відомо, — брехня, та в ній натяк... От із цих натяків і недомовок міфи й породжуються.
Міф перший — інформаційна безпека прямо пов’язана з добробутом чиновників і керівників, які за неї відповідають.
Ніхто так не зацікавлений в заплутуванні теми інформаційної безпеки, як телечиновники. Адже тоді малозрозумілий процес захисту суспільства від несумлінної інформації можна трансформувати на значно більш корисні — переділ інформаційного простору, імпорт зарубіжних політичних технологій, активна самореклама і розбірки локального значення. Коли немає чітких кордонів на терені інформаційної безпеки, то повноваження чиновника зростають як на дріжджах, і замість слуги народу він стає батьком народів — тобто вчить, карає і заохочує. Що стосується самої інформаційної безпеки, то вона складається усього з двох простих речей — розпізнати несумлінну інформацію і мати можливість розповсюдити відповідь на неї. Розпізнання — це справа аналітичного апарату, а розповсюдження відповіді — це справа техніки. Питання про гонорари і переділ телепростору, який постійно намагаються в це вплести, ніякого відношення до цієї сфери не має. Звичайно, існує така думка, що генерал, знаходячись в кабінеті, значно більше робить для безпеки країни, ніж сержант, який перестрілюється з бандитами десь на пустирі. Але вона існує десь вгорі, де генерала добре видно, а сержант — це одиниця в складній цифрі. Правда, на пустирі бандитам страшний сержант, а генерала вони чомусь не бояться. При цьому сержанту не допоможе не тільки оклад генерала, але і власний, адже прямо вміння стріляти від окладу не залежить. З інформаційною безпекою справа йде приблизно таким же чином. ЗМІ або можуть робити якісну інформацію, або ні, а гонорари і рекламні гроші — це річ важлива, але до інформаційної безпеки відношення не має. Більш того спеціально уповноважені ЗМІ можуть нічого не робити для інформаційної безпеки, а приватні, навпаки, робити значно більше. Адже розпізнання несумлінної інформації — прекрасний мотив для залучення до себе. Комерційні канали здатні набагато більше платити аналітикам і зовсім не запускати руку до бюджету. Тому будь-яке обмеження ЗМІ приводить до обмеження технічних засобів відповіді на несумлінну інформацію і зменшення кількості аналітиків, здатних таку інформацію розпізнати і видати контрінформацию.
Міф другий — обмеження доступу іноземного ЗМІ зменшить вплив інформаційної політики зарубіжних країн
Під словом «зарубіжні» ЗМІ, зрозумілим широким верствам населення, потрібно розуміти, передусім, ЗМІ російські. Україна хоч і європейська країна, але російська мова залишається єдиною іноземною мовою, якою середній український громадянин здатен спілкуватися. Чи Можуть росіяни зомбувати українців через свої ЗМІ? У принципі, так. Але навіщо їм це робити? Чи не простіше впровадити свої технології в українські компанії? Впровадження московських технологій примусить українців думати московськими стандартами, навіть якщо зомбування буде проходити українською мовою. Якщо ми маємо українське джерело сигналів, але думки при цьому будуть російськими, то про незалежність думок можна забути.
У справі захисту українського виробника інформації забувають про специфіку цього продукту. Адже споживання інформації не зменшує, а збільшує її обсяг. Чим більше інформації, тим більше інформації з неї можна зробити. Обмежуючи доступ іноземного ЗМІ в Україну, ми позбавляємо її інформаційної сировини. Якщо ця сировина буде доступна лише вибраному колу людей, то який тоді сенс її обробляти? Вже зараз спостерігається тенденція простого копіювання зарубіжних репортажів. Але чим менше іноземних ЗМІ буде представлено на ринку України, тим менше обиватель буде підозрювати про те, що канали займаються не стільки аналітикою, скільки банальним перекладом. У радянські часи нас сильно непокоїв Гондурас, але ми знали про Гондурас тільки з чужих слів. До речі, занепокоєність Гондурасом допомагала закрити очі на внутрішні проблеми. При цьому на зовнішні проблеми очі також не відкривалися.
Будь-яке закриття інформаційного простору здатне викликати інформаційний голод, а це, в свою чергу, стимулює споживання неякісної інформації.
Міф третій — Україна не здатна експортувати інформаційні політичні технології і призначена тільки для їх імпорту.
Це твердження правильне тільки у випадку, коли мова йде про імперські технології. В України немає таких імперських традицій, як у Росії, а тому експортувати в неї тоталітарні технології все одно, що їхати в Тулу зі своїм самоваром. А ось Росія вже експортує в Україну своє імперське бачення і користується не російськими, а українськими ЗМІ. Якщо українське ТБ піде по шляху створення імперського телебачення (нехай з національним колоритом), то експорт цього інформаційного продукту буде неможливий. Європі такий продукт не потрібен взагалі, а в Росії він вже є. Ось ознаки імперського ТБ (для тих, хто сумнівається, пропонуємо перевірити наявність цих ознак в програмі «Время» брежневских часів):
1. Тотальне переважання позитивної інформації. Завдяки цьому блокується обговорення найгостріших суспільних програм і гальмується розвиток суспільної думки.
2. Міжнародний блок новин складає близько половини всієї інформації. Таким чином, обговорення внутрішніх проблем постає вужчим і у часових рамках.
3. Інформаційна подача підганяється під конкретні інтереси, які вважаються святими і непорушними. Щоправда, про ці інтереси ніхто прямо не говорить.
4. Не допускається існування альтернативної думки. Про її існування вдається дізнатися тільки з критики. Телеглядача вчать критикувати, не розуміючи, і розуміти, не критикуючи.
5. Тотальне переважання політичних передач. Вчені, художники, що не мають відношення до влади, на екран не попадуть. Політиків, контролюючих телебачення, життя інших громадян просто не цікавить.
6. Телезірки є одночасно і політиками, і чиновниками. Вони завжди готові вступити в гру (як показує досвід радянського ТБ, ці політичні фігури вільно можуть підставити свого короля).
7. Подача інформації йде тільки в чорно-білому контексті. Або чорнуха, або нічим не прикриті лестощі.
Не будемо обговорювати, чи володіє українське ТБ цими рисами, але дозволимо собі відмітити, що московські товариші активно допомагають ними оволодіти.
Але хто сказав, що українське телебачення обов’язково повинне бути імперським? Тільки тому, що воно в Росії таке? Так, ніби-то, Україна зовсім не російська провінція. Правда, якщо ми підемо по шляху створення Української імперії, то ми її створимо. У складі Російській. І вже тоді точно станемо цією самою провінцією. Чи чув хто- небудь, що московські іміджмейкери говорили про свою вірність Україні? Тобто вони навіть і не піклуються про імідж патріотів. Тому, якщо вони створять умови для підриву інформаційної безпеки України, в них навіть не буде моральних зобов’язань перед нашою країною. Експортні можливості українського інформаційного продукту лежать в ніші демократії. Хоч би тому, що демократії ніколи не буває забагато. А у Росії з цим складається далеко не завжди, тут би і їм прикупити які-небудь інформаційні продукти. У цьому розумінні Україна цілком може зайняти свою нішу на російському ринку. Але для цього рівень інформованості українців повинен не поступатися російському, а рівень аналітики повинен бути вище. Чи можуть наші аналітики перемогти московських? Вони повинні це зробити, інакше Україна ніколи не звільниться від інформаційної залежності. І зробити це з меншими витратами, ніж москвичі. Останнє не важко зробити. Росіяни задешево не працюють, а українські інтелектуали коштують поки копійки.
Витоки міфотворчості у сфері інформаційної безпеки надзвичайно прості. ЗМІ просто хочуть тримати в режимі ручного управління. Як кажуть, своя рука — владика. При цьому забувається, що легкість управління інформаційним простором спровокує полювання на ЗМІ всіх політичних сил, які існують у країні та за її межами. Якщо інформацією стане легко управляти, то всі захочуть спробувати. Бажаючих управляти велосипедом завжди більше, аніж бажаючих управляти літаком. Не з усякого велосипедиста можна зробити пілота, але з будь-якого літака можна зробити велосипед. Бажаючих «приземлити» наші ЗМІ завжди буде досить як усередині України, так і за її межами, а не дати цього зробити і є ключовим питанням інформаційної безпеки.
