Сьогодні Україна визначиться зі своїми найвеличнішими. Хто буде серед них — спрогнозувати водночас і просто, і складно. Як і в багатьох інших країнах, окремі претенденти на величність спричинили немало дискусій і в нашій державі. Найбільше непорозумінь випливає, коли йдеться, зокрема, про Михайла Булгакова, Миколу Гоголя, Анну Ахматову. Добре принаймні, що ніхто не сумнівається в українськості Тараса Шевченка і Лесі Українки... Напередодні презентації історичного «пантеону» України «День» вирішив знову торкнутися делікатної теми висвітлення історичної тематики на телебаченні, поцікавившися думкою тих, хто безпосередньо до цього причетний.
Наталка ФІЦИЧ, головний редактор продюсерського центру «Закрита зона»:
— Часом складається враження, що люди в школі історії не вчили зовсім — судячи з тих висловлювань, які звучать навіть із трибуни Верховної Ради. Якщо говорити суто теоретично, то телебачення здатне і повинно розповідати українцям правду про їхню історію, тому що саме через засоби масової комунікації формується масова культура і навіть таке поняття як патріотизм, який включає розуміння своєї історії, культури і гордість за це. Чим більше буде історичних програм, тим більше це стимулюватиме зростання гордості за свою країну. Але якщо говорити практично, то, на жаль, поки що особливого руху в цьому напрямку я не бачу. На щастя, з’явився проект на телеканалі «Інтер», який збурив інтерес до історії як такої, тому що досі це були тільки документальні фільми переважно російського виробництва і переважно з не найкращими оцінками в бік України. Те, що намагаємося робити зі свого боку ми, — це не оцінка історичним постатям чи подіям. Ми знаходимо людей, які своїми очима бачили ці історичні події, живих свідків — поки вони можуть розказати, що вони бачили. Цих людей я називаю «живою історією». Людей, які все бачили на власні очі, цікаво зафіксувати, зокрема, в кадрі. Але доценти, професори є цікавими зі свого боку, бо вони дають більш професійну оцінку. Очевидці говорять про ті речі, які вони переживали, вони говорять емоційно — так, що глядач їм співпереживає, вірить, а науковці дають серйозніші, глобальніші оцінки, вони аналізують події. Це абсолютно різні речі.
Безумовно, історія — це питання багато в чому політичне, адже історія — це політика в минулому. Звісно, вона пов’язана і з сучасною політикою. Як на мене, люди, що займаються формуванням подібного програмного продукту на телеканалах, у першу чергу, повинні бути освіченими, а по-друге, патріотичними. Цих двох умов, якщо вони виконані щиро, цілком достатньо, щоб в ефір «йшли» речі, за які не буде соромно. Але, на жаль, проблема української журналістики в тому, що дуже багато журналістів мають не дуже високий культурний рівень і не часто намагаються його покращувати. Це стосується також знань з історії. Я кажу не про всіх і не хочу «опускати» колег по цеху, але таке явище має місце. Я переконана, що в масовій культурі, яким є телебачення, усе потрібно робити цікавим, що б це не було — від кулінарії до історичних і документальних фільмів і соціальних програм. Глядач сьогодні «балуваний» розважальними передачами. Він звик до того, що йому все розжовують, у рот кладуть, ще і щелепами за нього рухають. Він хоче, щоб те саме відбувалося і в інтелектуальному продукті. Тому продукт, якщо він навіть інтелектуальний, повинен бути загорнений у яскраву красиву обгорточку. Це принципи звичайної людської цікавості. Інтересу не буде, поки не буде «обгорточки». Тому історичні фільми, безумовно, мають бути цікавими. Кожен у даному разі шукає свій підхід — від яскравої цікавої картинки, яка є однією з найважливіших складових телебачення, до змістового наповнення і специфічної форми. У тих програмах, які роблю я, акцент ставиться на драмі. Я переконана, що коли герої моїх фільмів, часто шокуюче, відверто розповідають про драматичні моменти свого життя, не стримуючи емоцій, це привертає увагу глядачів. І про це свідчать рейтинги, які зростають. Глядачам цікаво бачити, що переживали люди в конкретні історичні моменти країни та їх власного минулого.
Вахтанг КІПІАНІ, шеф-редактор проекту «Великі українці»:
— Телебачення здатне розповісти українцям про їхню історію, але історія, на відміну від математики, наука, яка допускає різночитання. Тобто з однієї події два історики з різними поглядами на життя, історію та історичні школи зроблять два протилежних висновки. Об’єктивність полягає в тому, щоб надати можливість розповідати глядачевi ту версію історії, яку це телебачення вважає правильною. Не можна вимагати єдиного тлумачення історії від, умовно, ТРК «Україна», яка знаходиться в Донецьку, і компанії, яка працює у Львові. Треба визнати, що щодо одного факту — початку російсько-німецької війни 22 червня 1941 року — історики з цих міст, маючи однакові джерела в руках, зроблять протилежні висновки. Треба надати телебаченню можливість робити те, що воно робить. Тому що зауваження від людей, які думають не так як ми, постійно звучать і будуть звучати. Я думаю, що історичні телепроекти у прайм-тайм показувати не варто. Треба визнати, що масовий глядач наразі не готовий дивитися історичні програми. І, можливо, ніколи не буде готовим. Я стежу за програмною політикою провідних каналів із середини 90-х і можу сказати, що раніше менеджери активніше ризикували з популяризацією історичних дискутабельних форматів, ніж зараз. Мені здається, що це пов’язано не з бажанням позбавитися клопоту, а просто з тим, що теперішній глядач хоче більше розваг. А людина, яка хоче отримати більше історичної інформації, просто піде на Петрівку і купить собі свіжу книжку або глянцевий тижневик, де в кожному номері є рубрика «Історія». На телебаченні залишаються квазі-історичні формати, які розповідають про найбільші кримінальні вбивства, найбільші таємниці минулого і так далі. Такі формати потрібні, але треба розуміти, що це вже постпрайм. А рис інтертейменту історичним програмам надавати варто. Леонід Парфьонов зробив «Намедни» саме в такому ключі, але для того, аби створити такий проект, треба бути Парфьоновим. А з парфьоновими на українському телебаченні ще гірше, ніж з історичними форматами.
Політику каналу щодо висвітлення історичних подій на каналі повинні формувати менеджери. Історикам до цього краще не долучатися, адже менеджери телеканалів не розповідають історикам, як їм писати наукові публікації. Це два різних види діяльності. Зараз чомусь вважається, що політолог Карасьов повинен допомогти Савіку Шустеру робити «Великих українців». Савік же не допомагає Карасьову робити правильні політичні прогнози... У кожного своя робота. Коли я працював на «1+1», ми робили програми і про вбивство Петлюри, і про Переяслiвську раду, і про Конституцію Пилипа Орлика. Звичайно, ми використовували історичні матеріали — книжки, публікації, знаходили живих свідків, але я не потребував допомоги вузьких спеціалістів, які, окрім цієї теми, в житті нічого не робили. Ми дуже шануємо їх історичний труд, але телебачення — це зовсім інше мистецтво. Нехай телебачення роблять телевізійники.
Юрій МАКАРОВ, головний редактор журналу «Український тиждень»:
— Гадаю, що наше телебачення не надто переймається українською історією. Є канали першого ешелону, які здебільшого якщо і показують якісь історичні програми, то імпорт, до того ж — переважно російський. А якщо це канали другого- третього ешелонів, то всі інвективи на їхню адресу вже сформульовано років 15 тому, і повторювати їх зайвий раз мені здається недоречним. Я не хочу образити когось із колег, але час від часу мені доводиться спостерігати програми, які можна назвати «жалким душераздирающим зрелищем». І тут не йдеться про недофінансування, це передусім ментальні проблеми. Те, що у нас показують, взагалі не креативно. Це зроблено так, як робилося 20—30 років тому. І ми ніяк не можемо позбутися цієї плаксивої манери у висвітленні вітчизняної історії. До речі, мій колега Микола Вересень знайшов досить влучну дефініцію цього жанру — «Закатували неньку». Коли ти це чуєш і бачиш, хочеться випити і забутися тяжким сном.
Гадаю, що історичні проекти потрібні не лише українцям, і ми в цьому сенсі не виняток у світі. Це потрібно будь-якій нації, особливо тій, яка і досі займається самоусвідомленням та самоідентифікацією. З об’єктивних причин трохи спізнілою. Тому ця історична публіцистика чи просвітництво є однією з засадничих речей для того, щоб уникати досить простих світоглядних пасток. У нас великі проблеми не те що з віддаленою історією, ми не знаємо найближчої. Якщо з приводу відзначення річниці УПА точилися такі дискусії... Оскільки ми перебуваємо весь час у процесі якщо не самоідентифікації, то принаймні уточнення курсу, то було б цілком логічно, щоб це супроводжувалося відповідною роботою. І передусім внутрішньою роботою. Потім ця внутрішня робота має викарбовуватися в продукти усвідомлення. Якщо робота не йде, це означає, що усвідомлення також не відбувається. Як показує практика, у французів і американців сила силенна такого продукту, і вони не скаржаться на те, що їх перегодували. А це означає, що вони йдуть правильним шляхом.
Хто за це має відповідати? Знаєте, я вже встиг втомитися від того, що постійно все «скидають» на державу. Я багато разів переконувався в тому, що наші державні органи, принаймні в гуманітарній сфері, коли їм доручають здійснювати певну політику, діють за принципом царя Мідаса. Тільки все, чого вони торкаються, перетворюється не на золото, а на дещо інше...
Аліна СЕМЕРЯКОВА, керівник проекту «У пошуках істини»:
— Реальної історії незнає ніхто. А «книжкова» у кожної країни своя. Американські школярі, для прикладу, взагалі не знають, що Радянський Союз брав участь у Другій світовій війні. Вони впевнені, що перемогу приніс другий фронт і, зокрема, американські солдати. А наші школярі не знають, яку роль виконав другий фронт у Великій Вітчизняній війні.
А останнім часом у школах Росії і України історію викладають просто задзеркальну. Російські учні думають, що не було ніякої Київської Русі, а українські, що коли у Києві вже писали книжки, по московським болотам ще сновигали ведмеді.
Тому завдання історичного проекту на ТБ — балансувати між гіпотезами і історичними версіями, шукати розумну золоту середину. Оноре де Бальзак, наприклад, вважав, що існує дві історії. Одна — брехлива та офіційна. І друга — таємна історія, за якою можна простежити справжні причини подій. Мені здається, телебачення повинно розповідати про обидві ці історії. А глядач нехай робить свої висновки.
Такі програми треба робити цікавими. За принципом «людина — міра всіх речей». Подавати епоху через героя, стежити за його життям, не цензурувати його, а робити максимально живим, справжнім. І стиль подачі матеріалу має бути легкий, популярний. Тоді глядач, захоплений драмою, спостерігатиме за життєвими колізіями, а заодно пізнаватиме певну історичну епоху. А ще він зрозуміє: історичні постаті — це не кам’яні пам’ятники на п’єдесталах, а живі люди, які любили, ненавиділи, страждали, зраджували і сумнівалися. Якщо ми зможемо це донести, історія стане ближчою та зрозумілішою.
Україна потребує, передусім, не просто історичних проектів (ми вже бачили, як такі проекти втілюють за бюджетний кошт на державних телеканалах), а проектів, які б викликали цікавість до власної історії у найширшого кола глядачів. Які б не просто переповідали сухі факти, а розкривали долі конкретних людей на тлі тієї чи іншої епохи. Тобто популярна історія! Цікава для кожного глядача — від школяра до пенсіонера. На нашу думку, такі програми мають право бути навіть дещо епатажними, провокуючими. Саме такі програми можуть вивести Україну зі стану так званої історичної амнезії.
Втілювати глобальні історичні проекти повинні передусім ентузіасти. Люди, не байдужі до власної історії. Єдина небезпека — вони не повинні бути ортодоксами, інакше Україна знову матиме канонізовану, відцензуровану та кастровану історію.
