Роман Шпорлюк — людина, яка втілила сучасну мрію про науковця-гуманітарія, здатного проводити грунтовні міждисциплінарні студії. Він юрист, соціолог, журналіст і лише після цього — історик. Принаймні сам себе він характеризує саме так. Випускник Люблінського університету ім. М. Кюрі-Складовської, Оксфордського та Стенфордського університетів. Заслужений професор історії Гарвардського (від 2005) та Мічиганського (від 1991) університетів, дійсний член НТШ і УВАН, іноземний член НАНУ (від 2009). У 1996—2003 рр. — директор Українського наукового інституту Гарвардського університету (Кембридж, Массачусетс, США).
Роман Шпорлюк належить до тих істориків, які активно репрезентують Україну на міжнародній арені. Таких, як він, історик Ярослав Грицак пропонує називати, використовуючи термін «центральноєвропейські джентльмени». Ці люди зазвичай походять із земель колишньої Австро-Угорської імперії або прилеглих до неї територій, вирізняються гострим розумом, володіють більшістю європейських мов (тобто англійською, німецькою, французькою, італійською). Вони відомі світові як лауреати Нобелівської премії, професори Гарварду, Кембриджу, Оксфорду та інших поважних навчальних закладів, видавці впливових журналів та газет. Їхні книжки та статті за частотою цитувань очолюють світові рейтинги. Ісайя Берлін, Лешек Колаковський, Чеслав Мілош, Карл Поппер... Насправді цей список може бути значно довшим. Його органічно доповнюють імена українців Богдана Осадчука, Омеляна Пріцака, Богдана Гаврилишина, Ігоря Шевченка, Оксани Пахльовської, Романа Шпорлюка та багатьох інших. Це ті, чиїми зусиллями творився й твориться позитивний імідж України в світі.
Під час цьогорічного візиту до України Роман Шпорлюк презентував українським читачам підготовлену разом із видавництвом «Грані-Т» книжку статей та есеїв під назвою «У пошуках майбутнього часу», що вийшла в серії «De profundis». Цей автор вперше постав перед українською аудиторією в досить незвичайній іпостасі журналіста. На початку 60-х, коли він ще не був знаним на весь світ професором, а лише аспірантом, який у Оксфордському університеті вивчав історію політичної думки, на шпальтах видання української еміграції «Сучасність» уже була опублікована низка статей на актуальні теми тогочасного українсько-радянського життя.
Прискіпливий читач має добру нагоду звернути свою увагу на точність обраної автором та упорядниками системи «оптики»: всі розвідки Романа Шпорлюка, що вміщені в новій збірці, розміщено в «реверсному порядку» — від 2009 до 1960 року. Така побудова тексту щонайкраще дає можливість показати читачеві новий образ України — країни, що весь час перебуває у процесі становлення. Що це — знак постійної прогресії чи тяжкий фатум «безгрунтянства»?
— Незабаром українській Незалежності виповнюється 20 років. У квітні цього року відзначили 25 років Перебудови. Якою ви бачите Україну протягом цього часу? Це пострадянська, неоліберальна, демократична чи авторитарна держава?
— Сучасна Україна — це країна на перехідному етапі. І ситуацію в ній жоден із наведених прикметників адекватно не описує. Я б сказав, що вона вже є пострадянською, без сумніву, авторитарною державою. Зараз мене найбільше цікавить, чи є в сучасній Україні сформоване громадянське суспільство, яке має свої інституції, власні правила поведінки, що є незалежними від апарату держави, але, водночас, діє відповідно до чинних юридичних принципів. Чи є в Україні фундаментальні принципи для формування правової держави, в якій може функціонувати громадянське суспільство?
— Яку, на ваш погляд, історичну та соціокультурну ідентичність має вибудувати Україна сьогодні? Європейську чи, можливо, якусь іншу?
— Європейська ідентичність — це дуже широке поняття. Європейською країною є Греція, європейськими країнами є Ірландія та Норвегія. Я вважаю, що поняття європейської ідентичності достатньо широке; в ньому є місце й для України.
Я завжди говорив своїм студентам, що перший університет європейського типу (а університет — це винахід Європи) був створений у Києві тоді, коли Україна перебувала в складі польсько-литовської Речі Посполитої.
— У цій державі на той час панівну позицію посідали католики, але православним також можна було створити свою незалежну інституцію університетського типу. І вони створили колегію-університет — Києво-Могилянську академію. Перший вищий навчальний заклад православного типу був створений тоді, коли Україна як православна країна перебувала в складі держави, де домінував католицизм. Але це була держава, в якій проходила Реформація, це був час Контрреформації, і в ній православні функціонували як громадяни Європи.
Я також люблю нагадувати українцям, що засновником Академії була людина, яка за національністю (за мірками теперішнього часу) належить до румунів. Мене дуже дивує, що в Києві та, зокрема, в Києво-Могилянській академії мало уваги приділяють румунознавству.
«ПІСЛЯ ПОЕТІВ ПРИЙШЛИ ПАРТОКРАТИ»
— Яким, на Ваш погляд, є стиль поведінки, що наразі український політикум використовує в своїй політичній практиці?
— На це запитання і я б хотів знайти відповідь. Зокрема, мене цікавить, чи за 20 років нової політики (а від Горбачова — можна сказати, що й 25 років) в Україні виник новий політичний клас, нова соціальна група професійних діячів політики? Я хотів би знати, чи ці люди орієнтують себе на європейські принципи? Насправді в державі європейського типу політики є такими самими, як і деінде. Вони вважають, що народ існує для них, а себе називають рятівниками нації. Така ситуація є і в Америці, і у Великій Британії. І це цілком нормально, бо політика — це передусім професія. Але головний нюанс полягає в тому, чи хочете ви як політик працювати згідно із законом, давати громадянам свободу впливати на політикум та політиків. Коли самі правителі визнають, що їхня влада є обмеженою — це політика європейського типу. Самодержавний, імперський та радянський тип владарювання — це такий політикум, який вважає, що громадяни не мають жодного права їх контролювати, обмежувати їхню владу.
То чи готові сучасні українські політики прийти до того, щоб погодитися на обмеження своєї влади?
— Першими з тих, хто творив політику України після здобуття державного суверенітету, були люди науки та культури. Яким, на ваш погляд, є місце сучасних українських політиків у культурному процесі держави?
— Для мене це також залишається відкритим питанням. Мене цікавить, якими є представники сучасного політикуму віком менше, ніж 45 років у культурному сенсі. У своїй новій книжці я висловлюю тезу, що в тоталітарній системі, якою був сталінізм, єдиними людьми в публічній сфері, які мали відносну свободу, були письменники. Культурних та цивілізованих політиків було винищено, і єдиними людьми, які могли говорити про загальнонаціональні справи, були саме літератори. Люди типу Ліни Костенко, Івана Драча, Івана Дзюби були першими творцями незалежної думки. Проте це не були люди, які вміли займатися бізнесом політики та політичною практикою. І склалася ситуація, коли певні елементи в Компартії вирішили, що, може, не треба конче мати сталінського типу режим, а потрібно створити більш цивілізовану, демократичну Україну. Саме в цей момент стався історичний компроміс між українською культурною інтелігенцією та більш цивілізованими елементами партійно-державного апарату. Такими були реалії 20—25 річної давнини.
Літератори є людьми, які можуть ініціювати революції, але вони не залишаються довго при владі. Тому природно, що після поетів і письменників прийшли партократи, які знають, як робити політику за зачиненими дверима. Чи готові ці люди поводитися цивілізовано, з гідністю, чи дозволять вони заявити про себе новому поколінню?
БОРОТЬБА ЗА ТИРАЖІ — ПОЛІТИЧНА
— У статті під назвою «Роздуми й рефлексії історика про сучасну Україну», якою розпочинається ваша нова книжка, йдеться про те, що на момент 1992 року мовного конфлікту в Україні не було. Чи існує такий конфлікт сьогодні?
— Це залежить від того, як ви на це дивитеся. У статтях, які містить моя нова книжка, я згадував про те, що за часів горбачовської гласності та перебудови російськомовні газети в Україні виступали за незалежну Україну. Була така газета «Комсомольское знамя», яка підтримувала українську державну незалежність.
Мовного конфлікту в сучасній Україні, на мою думку, немає. Проте підстава для такого конфлікту є. У Києві мені довелося спостерігати, що є люди, які працюють у ресторані, на пошті чи в банку, вже розуміють, що їхнім обов'язком є говорити тією мовою, якою до них звертається клієнт. Тоді як у своїй приватній мовній практиці кожен вільний розмовляти тією мовою, якою йому заманеться. Коли така практика буде прийнята, я гадаю, конфлікту не буде. Проте, якщо не будуть шанувати мовних прав українців, українці автоматично перемістяться до категорії другого класу громадян.
— Одним із упорядників вашої нової книжки є Ярослав Грицак. Розкажіть про його роль у появі цього видання.
— Ярослава Грицака я знаю ще з радянських часів. 1990 року, за рік до проголошення незалежності України, делегація Мічиганського університету приїхала до Львова. Я на той час був директором Центру російських та центральноєвропейських студій у Мічиганському університеті. Тоді я познайомився з молодим аспірантом Ярославом Грицаком. З того часу почалася наша професійна співпраця. Саме йому та пані Діані Клочко належить ідея створення цієї збірки.
Критерієм відбору текстів до книжки була наявність у них прогностичних елементів. Також мене цікавила преса в Україні, особливо регіональна. Я став таким собі пресологом. Я вважав, що в Україні боротьба за тиражі, передплату — це форма політичної боротьби в радянській системі. Коли казали: «Нам треба поширювати передплату на газету «Молодь України» чи «Літературну Україну», то це була форма національного спротиву. Ці теми до нової збірки не ввійшли.
Ще у 80-х роках видавництво «Сучасність» запропонувало видати окрему збірку моїх статей. Але на той час я не був упевнений, чи комусь це буде цікаво. Для мене дивовижним відкриттям стало те, що статті, написані близько 50 років тому, хочуть читати на початку ХХІ століття.
— Більшість статей, написаних для «Сучасності», підписані псевдонімом Павло Чернов. Чому з безлічі можливих варіантів ви обрали російське прізвище?
— Я хотів показати діаспорній публіці, що можна бути українцем російської національності. Під час моїх візитів до Україні в 1956 та 1957 роках, я, читаючи пресу, набув переконання, що в Україні немає національного конфлікту на тлі мови, а є конфлікт політичний. Чому Чернов, а не інше російське прізвище? Тому що в антології «Розстріляне відродження», яку видав Юрій Лавріненко, є імена письменників, які були знищені за часів сталінського терору. Саме там я знайшов згадку про маловідомого, але дуже талановитого письменника Леоніда Чернова, якого розстріляли в 1933 році.
Пригадую, як до журналу «Сучасність» у 1979 році читач із Англії надіслав листа до редакції, в якому він цитує вірш із журналу «Огонек», що вийшов 1968 року. Він пише: «Я украинец, но пишу по-русски...» Те, що патріотами України є російськомовні люди, принципово. Я вважаю, що в Україні немає конфлікту між росіянами та українцями. Є конфлікт між демократами та тими, хто підтримує авторитарну систему.
УКРАЇНУ «ВИГАДАЛИ» В ХАРКОВІ
— Над якими проектами ви зараз працюєте?
— Останніх 20 років я завершую книжку, яка має назву «Формування модерної України». На відміну від концепції, за якою багато європейських та американських істориків вважають початком модерного часу відкриття Колумбом Нової Землі та Реформацію в Європі, мене цікавить початок того періоду, коли перші люди формують теорію модерного націоналізму, а саме тезу щодо того, що етнічна нація повинна мати власну державу. Зокрема, для мене досить цікаво, що ту концепцію України як країни, утвореної за спільністю мови, було сформовано не у Львові, не в Галичині, а в Харкові. Україну «вигадали» в Харкові.
Є така книжка «Описание Харьковского намесничества», де вперше йдеться про Південну Росію, що містить території Київщини, Слобожанщини та земель під юрисдикцією Австрії та Польщі. Це мій початок, що збігається з початком нової історії Німеччини, Італії, Польщі, які синхронно витворюють нові теорії націотворення.
— Якими є ваші очікування від презентацій нової книжки? Який суспільний резонанс, на ваш погляд, вона має справити?
— Я б хотів цією книжкою «достукатися» до свідомості молодого читача, до людей, які зараз у тому віці, в якому був я, коли писав свою першу статтю. Я хотів би, аби ці молоді люди думали про майбутнє, щоб вони бачили себе історично. Сподіваюся, що коли вони читатимуть мою книжку, то зауважать, що все ж таки певний зв'язок поколінь існує.
Для молоді, на мою думку, важливо мати зв'язок поколінь. Ми живемо не лише в просторі, а й також у часі. Я хотів би, аби мої читачі відчули, що в них є попередники, люди, які їм симпатизують, які намагалися розуміти їхню країну ще тоді, коли було інакше. Нехай вони думають про майбутнє, але пов'язують його й себе із сучасністю.
