Свого часу до можливості докорінної зміни влади в Україні деяка частина української інтелігенції поставилася досить легковажно. Мовляв, якщо й буде гірше, ніж було, то ненабагато. А події розвиваються так, що доводиться замислюватися, й думи ці дуже нерадісні. Ось і на черговому засіданні «Політклубу» (канал ТВi) Віталія Портникова, незважаючи на зовнішню бадьорість учасників, атмосфера була майже похоронною. Обговорювали фронтальний наступ влади на українську журналістику. Переслідування інтернет-видання «Лівий берег» і телеканалу ТВi (який просто відключили в 11 найбільших містах країни) — це лише початок тотального перекроювання всього інформаційного поля на користь вічного перебування при владі відомих осіб. Проте й жертви — не без гріха. Здається, й Соня Кошкіна з «Лівого берега», й Мустафа Найєм з ТВi встигли зокрема кілька років тому побути в «противсіхах»...
Результат якщо й забарився, то ненадовго. Нинішня влада йде до мети, мов паровий каток, не звертає уваги на стогони й схлипування всередині країни й на обурення за кордоном. Тим паче що «конкретні» діячі з Партії регіонів геть не розуміють витончено-символічних декларацій Заходу. Повірять і зрозуміють лише тоді, коли погрози стануть реальністю. А поки в них ейфорія «пацанів», які ще жодного разу не наразилися на серйозну відсіч (Майдан вони вже забули).
Наступ на ЗМІ не слід розуміти як якусь окрему акцію. Це найважливіший елемент підготовки до виборів. Часто закордонні спостерігачі бачать у нас лише завершальну частину добре підготовленої вистави — день голосування. А до цього дня все буває вже вирішено наперед, і головні фальсифікації відбулися: пресі заткнули рот (особливо в регіонах), виборчі комісії поповнені «своїми» людьми, а акції залякування репресивними органами вже проведені. Влада бездарно намагається симулювати прозорість виборів: встановлення камер відеоспостереження на виборчих дільницях. По-перше, це величезний (на мільярд гривень) подарунок окремим виробникам, а по-друге, — це типовий симулякр, дивлячись на відеокартинку, можна лише переконатися, що на виборчу дільницю зайшла людина, а не ведмідь або кабан.
Певна річ, якусь частину виборців, у яких ген радянського страху помре лише разом з ними, відеокамери злякають. Не здивуюся, що одержувачам гречки та прострочених консервів, почнуть розповідати, що будь-яка їхня спроба проголосувати не за «добродійника» буде зафіксована. Але камери не покажуть головного й вирішального: як іде процес підрахунку голосів. Не даремно ж казав генералісимус: «Важливо не хто голосує, а хто рахує голоси».
Ось саме цього ми й не побачимо. Не побачимо, як голоси за одних претендентів будуть акуратно відправлені до стопки за інших, як «галочки» забезпечать перемогу іншим. Нам не покажуть, що може статися з бюлетенями на шляху з виборчої дільниці до окружної виборчої комісії. Влада, наче фокусник-ілюзіоніст, прагне показати нам лише результат, а не процес, який до такого (вочевидь, приємного для неї) результату призвів. Груба атака на свободу слова свідчить про те, що вибори фальсифікуються вже сьогодні, не чекаючи 28 жовтня, тому що без вільної преси не може бути чесних виборів. Це аксіома. У цьому контексті важко не погодитися з тим, що заявила Євгенія Тимошенко низці європейських телеканалів. На її думку, якщо вибори відбудуться за сценарієм Партії регіонів, Україна на багато років буде приречена жити в умовах диктатури навіть гіршої, ніж режим Лукашенка в Білорусі. Це, на її погляд, пояснюється тим, що правлячий прошарок концентрував у своїх руках колосальні фінансові ресурси для забезпечення збереження свого панування. До цього можна додати, що така влада більшою мірою виступатиме ретранслятором російського імперського авторитаризму (з очевидними тенденціями переростання в тоталітаризм) з його патологічною ненавистю до української національної ідентичності, до всього того, що робить її можливою. Останні репресії в Москві проти найпомітніших опозиційних діячів, репресії цілком брежнєвського зразка, фактична відміна політичних прав і свобод за допомогою величезних штрафів свідчать, що твердження про дрейф Росії й України до тоталітарного суспільства не є голослівним.
Якась дотепна людина сказала, що кожна епоха має своє власне середньовіччя. Здається, на пострадянському просторі починається те, що історики-медієвісти називали «Dark ages» — «темні століття» (у нашому випадку, мабуть, обійдеться десятиліттями). Цієї долі щасливо уникнули Грузія й Молдова.
Але непокоїть не лише ментальність влади, а й стан розуму у середовищі тих, хто вважається демократами й патріотами. 19 липня в одній близькій до В.А. Ющенка націонал-демократичній газеті я прочитав унікальну статтю під назвою «Ми, звичайно, не проти євреїв...» І від свого імені, й посилаючись на інших, автор переконує нас у тому, що в усіх бідах України, в гучних провалах президента Ющенка винні... (дивіться назву статті). Стаття пістрявить фактичними натяжками й неточностями. Наприклад, таке: «Серед депутатів Верховної Ради більшість — євреї та росіяни... Громадянин Ізраїлю Черновецький навіть став мером Києва». Досить узяти список складу Верховної Ради, щоб переконатися, що абсолютну більшість там становлять люди, у яких у радянському паспорті в графі «національність» було написано «українець». Леонід Черновецький двічі ставав міським головою (а не мером) Києва за підтримки киян, які, як виявилося, дуже люблять гречку й інші продукти харчування. Для довідки авторові статті в проющенківській газеті: етнічні українці в місті Києві за підсумками перепису населення 2001 року становлять близько 80% населення. З кількістю — все чудово, а як з якістю?
У статті стверджується, що мало не вся нинішня українська буржуазія — єврейського походження. Є цікаве видання журналу «Фокус» — «200 найбагатших людей України», з якого випливає, що це не так. Є чимало мультимільйонерів і просто мільйонерів цілком українського походження. Але питання знову, ж таки, в якості їхнього українства. Узагалі, проблема України не в євреях, росіянах, поляках або вірменах, головна проблема України — у якості українців. Між іншим, етнічні українці становлять більшість і в Донецькій, і в Луганській областях, але як і за що вони голосують на виборах. Наприклад, у Латвії латиші становлять трохи більш як половину жителів країни, а в столиці Ризі — близько 30%, але «парадом» у Латвії командують саме латиші. На останньому референдумі з мовного питання на користь латиської мови було зібрано 70% голосів. Чи можна в нинішній Україні зібрати 70% голосів за українську мову? Питання риторичне. Але замість відповіді на ці болісні питання набагато простіше скрізь і всюди бачити «підступну руку світового єврейства». Найприємніше, що це повністю позбавляє здорової самокритичності, тверезого й об’єктивного ставлення до самих себе. Нарешті, це робить абсолютно непотрібним глибокий і чесний аналіз своїх поразок, їхніх причин, жене з голови думки про необхідність самовдосконалення й роботи над помилками.
Але понад усе в статті борця зі «світовим сіонізмом» розчулює пафосний панегірик на адресу В.А. Ющенка:
«...й сьогодні «хуцпісти» шельмують екс-Президента Віктора Ющенка, бо він українець, дійсно був обраний народом (не олігархами), патріот Україні інтелектуал правдивий, мудрий, не зрадив і не продався. Це розуміла мафіозна рать, тому після не зовсім вдалого отруєння зв’язала його по руках і ногах конституційною реформою 2004 року. Аналізуючи весь брехливий бруд, що вихлюпнули на Ющенка-Президента «орателі і писателі», розумію основну причину його низького рейтингу...»
Якби на Майдані не було Тимошенко, то Віктор Андрійович ще там би все здав. І конституційну реформу, що «зв’язала по руках і ногах», він цілком покірно прийняв, там лише все та ж таки Юлія не погоджувалася й протестувала. Загальна наївність автора штовхає його до пояснення низького рейтингу Ющенка виключно підступами журналістів. У одному випадку винні євреї, в другому — журналісти. Ось з таким рівнем аналітики, та й просто здорового глузду, продемонстрованим однією з найпопулярніших націонал-демократичних газет, не можна розраховувати на успіх. Ющенко зазнав поразки під тягарем помилок, яких припустився, внаслідок бездарної діяльності й злочинної бездіяльності. Жодні газети, жодне ТБ не доведуть людям, що небо над їхніми головами не блакитне, а червоне, якщо ці люди — зрячі, здатні дивитися, бачити й робити висновки. На Ющенка дуже багато чого в період президентських виборів 2004 року вилила «регіональна», комуністична й проросійська преса. Проте одразу після електоральної перемоги рейтинг його популярності був вищим 60% (в історії незалежної України — рекорд). Отже, річ не в пресі.
На «5 каналі» Сергій Дорофєєв і Сергій Рахманін зустрілися з російським медіа-діячем паном Фадєєвим, редактором журналу «Эксперт» і главою однойменного медіа-холдингу. Пан Фадєєв на нинішніх президентських виборах у Росії був довіреною особою В.В. Путина. Говорили про проблеми сучасної журналістики. Ведучий Дорофєєв кинув провокаційну тезу про журналістику як «другу прадавню професію». Сергій Рахманін висловив думку, що головною загрозою засадам демократичної журналістики є нероби, що розплодилися останнім часом, чому сприяє розвиток інтернету, коли журналісти крадуть один у одного ідеї, теми, сюжети. Власне, погано навіть не те, що певний тип журналістів схильний переписувати свої тексти з інтернету, а те, що в них відсутня власна виношена й вистраждана позиція, а той, хто пише, є «приставкою» до свого комп’ютера. Це все той-таки ідеал позбавленої індивідуальності журналістики, що виник унаслідок вельми плаского розуміння об’єктивності та єства інформації.
Пан Фадєєв справив враження типового представника російської охоронної журналістики, що генетично сягає таких її діячів як Греч, Катков, Булгарін. Московський гість зневажливо говорив про такі останні острівці демократичних ЗМІ в Росії, як телеканал «Дождь» і радіостанція «Эхо Москвы», звинувачуючи їх у тому, що вони надто агресивно ставляться до діючого в країні режиму. Пан Фадєєв наполягав на тому, що критика влади має бути «конструктивною».
Це одразу насторожило Сергія Дорофєєва, котрий працював раніше в Білорусі, він заявив, що тут йдеться про критику, бажану владі й санкціоновану нею. А щодо ситуації в інформаційній сфері України росіянин дещо зловісно сказав: «Ну, тут у вас іще не все структуровано». У минулому доктор Йозеф Геббельс у аналогічному контексті вживав вираз «уніфікація преси». Словом, шлях від уніфікації до структуризації...
Ми ще раз переконалися в тому, що рівень свободи слова є одним з головних індикаторів демократичності держави. І останні нападки на ТВі, постійний тиск місцевої влади на ЗМІ в регіонах малюють нам дуже прикру перспективу. Коли в країні прагнуть встановити диктатуру, то абсолютно логічно починають з «уніфікації» або «структуризації» преси. А незграбні спроби влади прикрити терор проти вільної журналістики якимись «фінансовими конфліктами» змушують пригадати прецеденти. Наприклад, твердження адміністрації В.В. Путіна про «суперечку господарюючих суб’єктів» під час знищення телеканалу НТВ...
