Не приховаю, з великою цікавістю чекав творчого дебюту на каналі «Інтер» Євгена Кисельова в програмі «Велика політика». І дійсно, хіба не цікаво поспостерігати, як осягне всі тенета, склоки та старі рахунки нашої нібито політики цей росіянин, який набив руку в розплутуванні найзаплутаніших вузлів кремлівської політичної «візантійщини»?
Євген Кисельов загалом і в цілому не розчарував. Він досить непогано відчув ментальність мешканців нашого політичного «серпентарію однодумців» і навіть зумів більш або менш жорстко втримати цю «відв’язану» масовку від публічного з’ясування закулісних стосунків.
Як завжди розчарував телевізійний канал, розчарував тим, що можна назвати «інтерівщиною», тобто явною, неприхованою заангажованістю, лобовим і демонстративним, що доходить до абсурду, лобіюванням конкретних фігурантів української політичної сцени. Це виявилось і в настирливій розпорядливості в студії Нестора Шуфрича, який, вочевидь, відчував себе господарем, «наглядачем» (за термінологією відомих кіл), який контролює процес і покликаний не допустити жодних нештатних ситуацій. Є лише два канали, де пан Шуфрич має можливість виступати в такій ролі: це ТРК «Україна» (де Савік Шустер знічується перед «пасіонарєм» із Партії регіонів) та «Інтер», де пан Шуфрич, як мені здалося, намагався у своїй звичній манері «навертати на правильну дорогу» Євгена Кисельова. «Інтерівщина» виявилася і в інтерактивному голосуванні щодо того, за кого б телеглядачі проголосували на президентських виборах...
Ми всі розуміємо, адже не перший рік споглядаємо абсурдність вітчизняної й політики, й електоральної пропаганди. Але навіщо було приписувати Віктору Януковичу підтримку понад 50% українських виборців? Навіщо в підлабузницькій нестямі доходити до повної безсоромності та дурості? Справді, послужливий дурень небезпечніший за ворога... Навіть у найкращі роки своєї максимальної політичної популярності Віктор Федорович не дотягував до таких цифр. А нині найсервільніші «соціологічні структури» йому більше 30% не малюють. Навіщо ж так карикатурно ілюструвати програмні установки Нестора Шуфрича про те, що нібито його патрон «приречений» стати президентом України 2010 року?
Першу передачу «Великої політики» пан Кисельов чомусь вирішив присвятити Вікторові Ющенку та його шансам на переобрання. Мішенню виступила голова Секретаріату Віра Іванівна Ульянченко.
Вона заявила, що вірить у перемогу Ющенка. Ну, якби вона заявила щось інше, це варто було б розглядати як заяву про звільнення з посади. Проте деякі підстави для оптимізму в неї є. Ще кілька міжнародно-хуліганських витівок Д. Медведєва та В. Путіна, й українські маси голосуватимуть за Ющенка, демонструючи свій протест проти дій кремлівських начальників: як то кажуть, «наша відповідь Чемберлену»...
Адже й 2004 року голосували не стільки за Ющенка, скільки проти Януковича. Після Віри Іванівни слово надали екс-міністру оборони Гриценку й нардепу Третьякову. Обидва фігуранти, колись сильно скривджені главою держави, як виявилося, ніяк не можуть піднятися над цією образою, «попіл» якої б’ється в їхніх серцях, як попіл Класса в серці героя Шарля де Костера. На жаль, це так по-нашому, коли всім керують виключно особисті емоції, що й робить нашу політику такою дріб’язково-містечковою.
Вадим Карасьов, виправдовуючи Президента за його невиконання передвиборного гасла «бандитам — в’язниці», озвучив дуже сміливу тезу: «Тоді б довелося посадити всю країну». Ось воно, виявляється, що — все населення України, згідно з Карасьовим, одні бандити... Ось до чого призводить постійне спілкування виключно з нашою політичною та бізнесовою «елітою» — до необѓрунтованих узагальнень. Варто б пану Вадиму частіше в народ ходити. Якби всі українці були бандитами, то хто б тоді сіяв хліб, вирощував свинину та яловичину, виплавляв метал і видобував вугілля, і за рахунок кого б тоді жирувала вся та тусовка, де регулярно крутиться шановний політолог? Інша річ, що пан Карасьов сприймає цю тусовку як «усю країну», в стилі середньовічних мислителів, які вважали нацією лише аристократію Франції, Англії, Іспанії, Польщі тощо. Чи не мав на увазі пан Карасьов, що у в’язниці довелося б відправити всіх цих «соціально близьких»? З якими разом справи робили, розважалися, товаришували, дітей хрестили... Тобто, о жах, довелося б «підняти руку» на своє коло, навіть якщо окремі його представники симпатизують іншому партійному прапору. Дійсно, у цих людей між собою, незважаючи на всі чвари та конкуренцію, набагато більше спільного, ніж із нами, тими, хто до їхнього кола не належить... І відразу ж спала на думку «орнітологічна» приказка про двох ворон, які не бажають позбавляти одна одну зору. У цьому наша трагедія, оскільки вся українська політика звелася виключно до обслуговування інтересів вузької громади «своїх». А мільйони українців повинні спостерігати за цим зі сторони, вже 18 років чекаючи, коли й про них згадають. Не згадають.
Постійні телевізійні турніри цієї, пробачте на слові, «еліти» змушують згадати хорошу фразу, сказану 2005 року Президентом Ющенком: «Із пляжу повинні піти всі». З істинною насолодою лаяв владу колишній віце-прем’єр, колишній голова Нацбанку, колишній шеф виборчого штабу В.Ф. Януковича Сергій Тігіпко.
Причому це робилося з таким почуттям власної праведності, яке важко помітити навіть у дисидентів і в’язнів совісті, які відсиділи за свої переконання в комуністичних таборах. Із комсомольським завзяттям С. Тігіпко клеймив Президента Ющенка й натякав, що в попередні часи все було набагато краще. Манера пана Тігіпка мала символізувати його силу, авторитетність та рішучість у стилі передвиборних плакатів претендента на булаву: «Сильний президент — сильна держава!» А я згадував, як ще за часів Кучми деякі діячі в складі офіційних українських делегацій відвідували Москву. У телевізійних трансляціях із білокам’яної вражали безмірне підлещування, догоджання, підлабузництво перед «старшим братом», дефіцит національної та людської гідності, невміння й небажання дати відсіч зухвалим «наїздам» на свою країну. Якщо це сила, то що ж тоді слабкість і боягузтво? Однак, якщо за ці роки з фігурантами відбулися позитивні метаморфози, то подібне можна лише вітати. Деякі претенденти на президентство відчули, що в суспільстві є попит на сильних та рішучих діячів, і поспішили запропонувати себе в цій якості. Але боюся, що йдеться про чергову імітацію, коли політики надувають рукава піджаків повітрям і демонструють громадськості «могутні біцепси».
Дуже розумно і єхидно підпустив шпильку критикам Ющенка, які заявляють, що на виборах йому нічого «не світить», Євген Червоненко, який зауважив: «Якщо ви вважаєте, що Ющенко — лузер без будь-яких шансів, то чому ви всі так нервуєте?» Євген Альфредович також заявив, що з усіх претендентів лише Ющенко абсолютно однозначно прагне до того, щоб Україна була незалежною й суверенною державою. Незважаючи на те, що маю до Президента В.А. Ющенка безліч претензій, із цим твердженням Є.А. Червоненка не можу не погодитися. Як і з твердженням В.І. Ульянченко, що на виборах 1996 року Борис Єльцин мав спочатку нижчий рейтинг, ніж Віктор Ющенко сьогодні. Тож нервозність конкурентів цілком виправдана. Адже немало в Україні людей, які хочуть, передусім, зберегти державу. І це для них важливіше, ніж обѓрунтовані претензії до Президента.
Євген Кисельов організував телеміст «Київ — Москва» з відомим російським військовим аналітиком Павлом Фільгенгауером, який «заспокоїв» українців тим, що в найближчі п’ять років Росія на Україну не нападе, оскільки їй спочатку потрібно здійснити військову реформу, створити сучасну сильну армію західного зразка, а ось уже після цього збройне розв’язання «українського питання» цілком можливе. А поки що в Москві сподіваються на перемогу на українських президентських виборах свого ставленика.
Ще один російський військовий фахівець Олександр Шаранін, який був присутній у київській студії, оповів, що Росія активно зближується з НАТО і на цьому шляху помітно обганяє Україну. Дещо витіюватим був виступ Бориса Тарасюка, який, з одного боку, розповідав про якийсь психологічний бар’єр, що нібито здатний утримати Україну та Росію від збройного конфлікту, але між іншим зауважив, що понад 60% українців, за даними опитувань, готові зі зброєю в руках захищати Україну. Екс-міністр оборони Анатолій Гриценко у цілком малоросійському дусі проголошував заспокійливі промови, мовляв, не варто навіть говорити про можливий конфлікт. Але потім, нарешті, його прорвало й він, як і годиться колишньому військовому міністру та справжньому полковнику, заявив, що якщо полізуть, то своє отримають і мало не здасться. Що ж, це слова не хлопчика, але мужа. До речі, це був і непоганий меседж європейським «мюнхенцям», які наївно розраховують «здати» Україну й спокійно відсидітися. Ні, добродії, збройний конфлікт Росії з Україною, що неможливий без чергової зради Заходу, без Мюнхена-2, і для нього може мати дуже важкі наслідки, враховуючи велику кількість атомних електростанцій та хімічних виробництв на українській території. Та й до мільйонних потоків біженців з України в країни Європейського Союзу треба бути готовими. Тож краще не допустити, ніж потім розплутувати.
Дуже неприємне враження залишили чергові розборки щодо отруєння Віктора Ющенка, де особливо старався Нестор Шуфрич, що не дивно. Дивною була поведінка колишнього друга Президента Давида Жванії, якого Євген Червоненко назвав «низькою людиною». Не знаю, не знаю, але цілком можу погодитися з редактором «Українського тижня» Юрієм Макаровим, який зауважив, що в цій ситуації Давид Жванія поводиться якось зовсім не по-грузинському. Однак більшість глядачів у студії — 60% — заявили, що довіряють не демаршам політиків, а експертним висновкам медиків, які винесли однозначний вердикт: отруєння було.
І нарешті, друзі мої. Довгий час вашому покірному слузі, який загалом-то непогано знайомий із російською та радянською історією, здавалося, що в цій сфері здивувати його вже нічим не можна. Даремно. Таки ж здивували... Російський телеканал «Совершенно секретно» надав слово міжнародному експерту — мистецтвознавцю, доктору історії Тетерятнікову, фахівцю екстра-класу, який оголошує свої висновки в судах різних країн і робить це під присягою, тобто під загрозою кримінальної відповідальності. Пан Тетерятніков розповів, що в часи Сталіна в СРСР існували секретні державні майстерні, де нарівні з фальшивими доларами США виготовлялися й фальшиві «давньоруські» ікони, що потім зі штампами Третьяковки та інших солідних радянських музеїв збувалися на Заході.
На думку експерта, майже всі великі західні колекції давньоруських ікон складаються переважно з фальшивок...
Так, дуже вражаючий штрих до морального вигляду «батька і вчителя всіх народів». Хоча, власне, цього цілком можна було чекати від людини, яка почала свою кар’єру як звичайний кавказький абрек, специфічний талант якого особливо яскраво виявився під час знаменитого пограбування Тіфліського банку...
