Як казав герой Ролана Бикова у фiльмi-казці «Айболить-66», «я злий, тому що сильний і сміливий, а лікар боязкий і слабкий, тому добрий і його всі люблять». Недоброго, але боязкого та слабкого сутенера Артурчика із «Дня народження Буржуя» глядач полюбив. За жвавість характеру та чарівливе негативне: в моді нині антигерой.
Артурчика всі жаліли і дуже хотіли бачити в продовженні «Буржуя». Серед глядацьких дзвінків на «1+1» запитання «Чи залишать Артура в списку персонажів?» було найбільш рейтинговим. Що ж — короля робить почет. А великого актора — маленькі ролі? Принаймні це спадає на думку під час знайомства з послужним списком виконавця ролі Артурчика — Дмитра Шевченка, у якого в театральному житті були ролі і серйозніші, а от справжня популярність прийшла-таки з роллю другого плану в «Буржуї».
— Яким був Дмитро Шевченко до Артурчика?
— 1986-го закінчував Одеський політех за спеціальністю «економіка та організація машинобудування», інженерно-економічний факультет. Був навіть розподілений в Академію наук, а не на виробництво. І просто дивом не відпрацював ні дня за спеціальністю. Хоча були перспективи вступати в аспірантуру. Адже я з економічної сім’ї. І родинні зв’язки зобов’язували вчитися добре. Але п’ять років політеху насправді були присвячені театру: весь вільний час я займався в нашому інститутському СТЕМі.
— Лицедійство було твоєю ідеєю-фікс?
— Так вийшло, що моя матінка була актрисою, яка не відбулася, вона з дитинства займалася балетом. Однак через поганий зір вимушена була піти. На той час не було контактних лінз і балерина в окулярах виглядала щонайменше дивно. Я із самого дитинства був при театрі і внутрішньо розумів, що життя так чи інакше буде з ним пов’язане. У політеху ми організували свою студію, спільне шоу з «Масками». Група називалася «Вдала компанія» і працювала в жанрі мовної естради, а «Маски» — природно, в жанрі пантоміми. Тоді Жора Делієв іще не почав говорити, він міг сказати все мовою жестів. Коли закінчив політех, я, навіть не забравши диплома з деканату, поїхав вступати в Ленінградський інститут театру, музики і комедії. Якщо ви знаєте журнал відеокоміксів «Каламбур», то Юрій Стицьковський та Олексій Агоп’ян також вихідці з політеху. У компанії з ними я їхав до Пітера.
Ми приїхали колоритними одеськими пацанами. У нас був страшенний говір, підкуповував південний темперамент. На останніх екзаменаційних турах студенти старших курсів аплодували нам. Вступивши на музестраду, такою маленькою одеською колонією ми проіснували в інституті чотири роки.
Дуже скоро, щоправда, ми зрозуміли, що ми ніхто. Коли вступаєш, думаєш, що ти щось умієш. А потім усе «вміння» протягом чотирьох років майстер вибивав. Найбільша проблема в мене була з мовою. Я говорив, як «нормальний одеський пацан», завищуючи ледве чи не на октаву. Манера говорити на верхах — це південна така говірка. Мелодика української мови дуже відрізняється від російської. Вона пісенніша, і наголос робиться на кожному складі. Це все дуже складно було вибити. І зі мною серйозно займалися. Проте, виходячи з інституту, знову розумієш, що ти ніхто і нікому не потрібен. Приходить відчуття реальності.
— І наскільки ти згодний із такою системою учнівства? Адже приходить впевнена, амбіційна людина — це ж гарні риси характеру для творчих людей, а її ретельно відшліфовують, разом із недоліками позбавляючи й оригінальності.
— Є таке уявлення в сучасних режисерів, що можна взяти з вулиці: алмаз повинен бути неогранованим. Усе, напевно, залежить від міри талановитості. Однак мені здається, професія актора — це більшою мірою вміння грати різне. А для цього треба все-таки володіти суто професійними навичками. От я зіграв у першому «Буржуї», навесні був показ, і протягом літа мені надійшло не менше як п’ять-сім пропозицій грати різні ролі, але практично в кожній бесіді рано чи пізно виникала фраза: «Ну от як ти там, у «Буржуї»... На це я змушений відповідати і так відповідатиму завжди: те, що я зіграв у «Буржуї», я граю тільки в «Буржуї».
Чому чоловіки так люблять грати жінок? «Здрастуйте, я ваша тьотя!», «Тутсі». Від себе далеко йдеш. Я — зовсім не Артур. І досить соромлива людина, але відбувається такий момент: «мені тут усе дозволено». Я, наприклад, дуже погано воджу машину, але в п’яти фільмах знімався за кермом.
— Але ти так і не розповів, як потрапив у кіно?
— Я закінчив ЛГІТМіК 1990-го. Рік займався неформальним театром. Із Юрою Стицьковським, Олексієм Агоп’яном ми зробили кілька спроб створення свого театру. Це 1990—1991 роки. Я також працював із китайськими акторами із Шанхая. Ми робили казку Андерсена «Соловей» у жанрі пекінської опери. Проект закрився через нестачу фінансів. Пізніше в антрепризі «Драматичні актори Санкт-Петербурга» я зіграв у двох спектаклях. В одному з них мене помітив режисер із пітерської Олександринки. І на початку 1992 року мене запросили на роль в Олександринський театр, де я і прослужив до 1997 року.
— Вельми почесний заклад для початківця актора. Твоя кар’єра в ньому була успішною?
— Я грав в 11 спектаклях п’ять із половиною сезонів. У трьох із них я грав головні ролі. Митенька в спектаклі «Бідність — не порок», у постановці Генрі Джеймса за «Листами Асперна» — спектакль «Божественна Джуліана» і «Зимова казка» Шекспіра.
— А наскільки ти як очевидець згодний із тим, що Пітер — театральна провінція порівняно з Москвою?
— Пітер — місто, заглиблене всередину себе. Москва ж добре вміє продавати свій продукт. Уміє робити події навіть із, повірте мені, дуже неякісних заходів. Наш спектакль «Листи Асперна», який ішов на малій сцені… Я не думаю, що весь Пітер знав про те, що йде цей спектакль, але вперше за багато-багато часу в наш театр виламали двері. Зал уміщував офіційно 70 місць, а на кожному спектаклі було більше як 150 чоловік. І були свої фани, точно такі ж, як у Москві. Я ходив, наприклад, на спектаклі із Сашею Домагаровим і сам бачив, скільки дівчат беруть в облогу театр Мосради, щоб узяти автограф у Саші. Те ж саме було в нас.
— Тобто тебе шанувальники не минули? Це тішить самолюбство?
— Упадати в ейфорію або ловити якусь зірочку — це не моє. Шанувальники — люди, які найчастіше не мають власного особистого життя.
— Звідки така досвідченість?
— Моя дружина була солісткою балету Філіпа Кіркорова, тому якоюсь мірою я знаю залаштункове життя цієї єдиної, напевно, на сьогодні зірки шоу-бізнесу в Росії. Кількість шанувальниць та шанувальників, повірте мені, таке… Це — натовпи! До істерії доходить. Проте, коли просять автограф, — це приємна річ. Це частина професії, тож радій, бо є безліч акторів, які прожили життя в театрі та кіно і в яких ніхто ніколи не взяв автографа.
— І все ж ти вирішив із театром «зав’язати»?
— Я театр як жанр мистецтва дуже люблю. Якби мав можливість, поєднував би з кіно. Проте Олександринка забирала весь час. Ти працюєш у муніципальному великому театрі, зайнятий у 20 спектаклях. Але, крім головних ролей і трьох другого плану, які, припустімо, мені подобалися, решта — сміття.
1992 року я знявся в головній ролі в англійському фільмі, якому продюсувало Бі-Бі-Сі. Називався він «Цинкові хлопчики». Сценарій написано англійцем, але про наше життя. Про хлопців, які повернулися з Афгану і пристосовуються до мирного життя. Я грав колишнього командира взводу — сліпого. Безліч подій відбувалася в метро, ми фарцували. Такий собі варіант бессоновської «Підземки». Фільм зайняв 1993 року перше місце серед телевізійних фільмів Великої Британії. Але в моїй біографії це нічого не змінило. І коли англійські продюсери просили відмінити спектакль, тому що для зйомок було орендовано станцію метро, навіть запропонували купити спектакль, а це дуже дорого, керівництво театру відмовилося. Хоч у мене була не головна роль у спектаклі, але я навіть вийшов на поклін.
— Тебе неможливо було замінити?
— У жодному спектаклі в мене не було заміни… Крім цього фільму, я зіграв в одинадцяти кліпах у режисера Олега Гусєва. Це були кліпи Аркадія Укупника, кліп Челобанова — Пугачової.
— «Незваный гость»?
— Ні. «Свиток». У кліпі Філіпа Кіркорова — «Виноват я виноват». Загалом, треба було кудись рухатися. Мене досі не відпустили офіційно з Олександринки, моя трудова книжка лежить там. Однак я приїхав у Москву, став клієнтом акторського агентства «Макс», і з цього й почалася моя кіношна біографія.
