Чимало митців і мистецтвознавців намагалися зафіксувати творчий досвід українського мистецтва у світових культурних площинах. Одним із таких митців був Едвард Козак — карикатурист, гуморист, художник, іконописець, письменник, редактор і видавець. «Я багатоликий, як моє мистецтво, — Едвард Козак, Еко, Мамай, Майк Чічка, Чап-Чалапча», — говорив він про себе.
Мистецька спадщина Едварда Козака — явище неординарне. В умовах полікультурних середовищ Львова, Кракова, Берліна, Нью-Йорка він зумів психологічно адаптуватися та реалізувати себе в актуальних для свого часу концепціях образотворення.
Народився Едвард Козак (1902—1992 рр.) у селянській родині на Львівщині. Хоч мав німецьке походження, з дитинства чітко відчував свою приналежність до українства. Навчався у Стрийській гімназії, а згодом у Львівській художній школі Олекси Новаківського та мистецьких школах Відня й Любліна.
Хоч художник і належав до так званих новаківців, однак, переборовши вплив школи, знайшов власні засоби вислову і став на самостійний шлях мистецького творення. Він із великим пієтетом ставився до своїх вчителів та творчих пошуків побратимів, проте завжди був лояльним до новітніх тенденцій, до цікавих і непізнаних культурних обріїв. Вважав, що краще підпасти від вплив Парижа й Європи, ніж старого й нового російського реалізму. А прояв українського характеру у мистецтві вбачав не в тому, щоб зректися мистецьких досягнень Європи, а в тому, щоб ці досягнення пережити по-своєму та надати їм окремого, українського забарвлення.
Художник завжди наголошував: «Митцям треба пам’ятати, що мистецька культура Заходу виросла через наверстування різних епох і мистецьких досягнень багатьох європейських народів... де чимало є з досягнень української мистецької культури».
Вже у 1930-х роках у Львові Едвард Козак публікував карикатури в редагованих ним сатирично-гумористичних журналах «Зиз» (1926—1933) та «Комар», ілюстрував усі видання Тиктора (1933—1939), розробляв малюнки журнальних обкладинок, малював олійні етюди та картини, брав участь у виставках АНУМ (Асоціація незалежних українських мистців) і в громадському житті Львова.
Дещо зі спогадів Еко про Львівську богему міжвоєнного часу: «Переживали ми своєрідний галицький ренесанс... Було якось, зберемось на «Четвергові вечори» або, як їх називав, «Торги». Відбувались вони у львівській кав’ярні ДЕ-Ля-ПЕ на першому поверсі в будинку напроти пам’ятника Міцкевичу, в просторій ясній залі, прикрашеній кришталевою лямпою та дискретними колонами... У кожний четвер сходились тут ніким не кликані малярі, поети, театрали, музиканти, газетні гострописці... новаківці та анумівці... то була львівська богема, яка тримала в руках важливі ключі до брами українського Львова...» Принаймні, до початку ІІ Світової та радянської окупації міста...
Чимало митців, зокрема й Едвард Козак із сім’єю, виїжджають до Кракова, з Кракова 1944 року — до Німеччини. Еміграція внесла свої корективи як у життя, так і у творчість митця, проте не завадила йому й далі проводити активну культурну діяльність. Він очолює Українську спілку образотворчих митців у таборах для переміщених осіб. Тут Едвард Козак розпочинає видавати сатиричний журнал «Лис Микита», роботу над яким продовжить в Америці й яким прославить себе в історії українського шаржу.
1951-го переїжджає до США (м. Детройт, штат Мічиган), де працює в церковному мистецтві, ілюструє казки для телебачення, оформляє книжки та часописи. А також видає власний журнал сатири та гумору «Лис Микита», який читає і знає вся українська еміграція. Під назвою «Лис Микита» митець утримує власне видавництво та Клуб прихильників шаржу в мистецтві.
Едвард Козак малював і шаржував на тему січового стрілецтва, Гуцульщини, українського села, його захопленням були трагіко-гумористичні зображення сталінських злочинів, творчої ситуації українця на еміграції. Актуальні події завжди оцінював із погляду здорового розуму, конструктивізму і християнської етики. Особливо важливо було для нього не втратити свого мистецького «видива» у крутії дешевої щоденщини.
Він досягнув унікальної логіки творення — логіки ірраціональності в карикатурі, гротеску в шаржі. Вважав, що гротеск, шарж і карикатура — це мистецтво, до якого можна прийти тільки через портрет. Власне, Едвард Козак чимало малював портретів, жанрових картин, навіть пробував себе в натюрморті та іконописі. Він був художником лінії, якою передавав настрій. Тонке відчуття гумору, вміння впізнавати і розпізнавати характер і вміння його візуалізувати допомогли митцю вдало передати численну низку різних ситуацій, силуетів та образів.
«Я, коли рисую, не знаю, чому люди опісля сміються, — говорив Еко. — Я намагаюся зафіксувати в даній особі чи ситуації характер. Можливо, ми всі такі смішні, а ситуації такі веселі».
Едвард Козак своєю творчістю підніс роль карикатури-шаржу на вищі позиції в мистецтві. Він підтвердив, що шарж є найвдалішим засобом вираження психологізму образу, стану, настрою й переживання. Як шарж в мистецтві, так і сатира в літературі мають виховну місію, орієнтуючись на людей і життєві обставини. Він підтвердив, що карикатурист і сатирик — це своєрідні коментатори актуальної проблематики, подій і ситуацій.
Однодумцем і добрим приятелем Едварда Козака був відомий митець і мистецтвознавець Святослав Гординський, який підкреслював, що «деякі елементи сатири помітні навіть у наших старих іконах, де зображена нечиста сила на страшних судах». Він виводить родовід української карикатури з ХVII століття, а до перших карикатуристів XIX століття зараховує також Тараса Шевченка. Серед карикатуристів ХХ ст. виділяє Теофіла Терлецького, який ілюстрував німецький гумористичний журнал «Флігенде блеттер» у Мюнхені, Осипа Куриласа й Осипа Сорохтея — творців стрілецької карикатури, малярів-карикатуристів Віктора Цимбала й Бориса Крюкова — ілюстраторів сатиричного журналу «Мітла» в Буенос-Айресі.
Гординський підкреслює особливу роль власне Едварда Козака, карикатури якого передруковані в польській, німецькій, англійській, голландській, італійській та американській пресі.
Едвард Козак був митцем особливого покликання. Хоча в силу політичних обставин більшу частину життя провів у еміграції, завдяки своїй щоденній праці, впевненості й тонкому і проникливому гумору не зійшов на маргінес мистецтва, радше міцно зафіксував свою творчість в обоймі світової культури. Він вважав, що в діаспорі українське суспільство складається з маленьких соціумів або мікрокліматів «української сім’ї», яка формує національну присутність в американській полікультурності. А головне завдання творців-мистців — підтримати правильну температуру духу, настрою й культурного тонусу українця.
Про Еко знали всі — від маленької дитини, яка зростала із Чап Чалапчою й Грицем Зозулею, до дорослих, які сміялися над режимом і Сталіним через шаржі в «Лисі Микиті». Своїм мистецтвом він врегульовував баланс культури, нехай осередкової «детройтської», але гумором Козака захоплювалися українці, розпорошені по всьому світу. Він чи не єдиний із митців-карикатуристів, мистців шаржу рухався на поліконтинентальних площинах культури.
