Так вже склалося в Україні, що новоспечене свято День журналіста (6 червня) викликає в багатьох сакраментальне питання: а що, власне, святкуємо? Хоча, здається, і в металургії в нас купа проблем, і в легкій промисловості, і в будівництві... Але заводи і фабрики, що стоять по всій країні, повне припинення багатьох виробництв, нескінченні відпустки за свій рахунок у незліченного числа працівників цих та інших галузей не йдуть у рахунок, коли щорічно під час відповідних професійних днів вшановують передовиків виробництв і міністерств. А от до журналістів — рахунок особливий. І кожен «передовик» пера й мікрофона — ніби повинен бути у відповіді за всіх і за стан свободи преси й слова у всій країні. Про справедливість такого підходу можна довго сперечатися, як і про те, які критерії закладає держвлада, складаючи списки, скажімо, нагороджуваних орденами й званнями. Умовно кажучи, за що заохочують: за чесну і безкомпромісну позицію «колючок» у її власному тілі, чи за «розумну» позицію компромісів? Очевидно, відповіді на ці питання можуть бути різними. Але вже сама неоднозначна реакція, у тому числі й упереджена, на журналістське свято, свідчить про те, що, на відміну, скажімо, від шахтарів або токарів, де результати діяльності як передовиків, так і «середняків» визначені й піддаються більш-менш (звичайно, не без нюансів) однозначним оцінкам, діяльність журналістів не має в нашій країні дотепер якихось виразних і загальноприйнятих критеріїв професіоналізму.
Що це, як не криза преси в країні? Криза, у якій винна не тільки влада, але й самі журналісти. Змістивши акценти в боротьбі за свободу слова в сферу винятково протистояння з владою, ми немов призабули про те, що свобода слова — це не тільки можливість висловлення, але й можливість його почути, дієвість, що залежать не тільки від наявності політичного й соціального замовлення на критику, але й від міри авторитетності самої преси.
Мені вже доводилося писати про те, що завдяки чіткій вписаності радянських ЗМІ в систему партійного контролю преса тоді була-таки владою, причому, можливо, навіть не четвертою, а другою, оскільки, на відміну від радянських законодавців і суддів, могла часом виступати ініціатором певних процесів (згадаймо, скажімо, колосальний поворот стосовно афганців- інвалідів після статті 1983-го року Інни Руденко в «Комсомольській правді» про нікопольця Олександра Нємцова). У радянські часи преса не могла впливати на Систему, але вона могла захистити просту людину від чиновницького свавілля, у тому числі й чиновництва партійного. В наш час — практично ні. В наш час у ЗМІ залишилася одна колишня радянська функція — пропагандистська (хоч «за», хоч «проти» влади). І зникла друга — контролююча. Очевидно, що така трансформація ролі ЗМІ була вигідна тій партійній номенклатурі другого ешелону, що свого часу була не обтяжена якоюсь історичною відповідальністю за країну, і яка в результаті розпаду СРСР у багатьох колишніх республіках прийшла до влади. Адже «можна все» — саме за відсутності контролю, і чим довше в Україні замість партійного, авторитарного контролю не з’явиться контроль суспільний чи контроль правовий (тобто, державний, але в системі підпорядкованості держави суспільству), тим для такої «еліти» вигідніше. Очевидно також і те, що поки в країні не сформується політична сила, для якої стане вигідно грати за правилами, загальноприйнятими у цивілізованому світі, і яка одночасно зможе легітимно прийти до влади — не буде й соціального запиту на функцію контролю. Парадоксально інше: і сама преса, і самі журналісти незалежної України із задоволенням відмовилися від функції контролю. Із задоволенням заковтнули наживку, що «там, нагорі» виготовили аж ніяк не тільки з грошових знаків, а й з привабливої пропозиції журналістам погратися в медіумів, у месій і місіонерів, замінивши при цьому увагу й довіру «пастви» «повагою» сильних світу цього. Журналісти із задоволенням клюнули на можливість вибудовувати політологічні схеми, «підмінювати» собою цілі наукові інститути, виряджатися в тоги моралістів, вважатися «своїми» у «вищому світі» й милуватися власною значущістю й, нібито, впливовістю. І з полегшенням забули про головну функцію журналістики: посередницьку, зв’язувальної ланки між народом і владою, причому з погляду інтересів як народу взагалі, так і його конкретних представників, яких, схоже, наша мейнстрімівська журналістика вже ніби й не помічає. Саме така підміна самого поняття журналістики, легалізація її найбільш «продвиненої» частини як механізму власного піару, вироблення кар’єр та імен, а не механізму суспільної користі, і провокує те саме «можна все» і в сфері ЗМІ... Адже відповідної реакції найчастіше немає — і не тільки тому, що журналісти розбещені, а й тому, що така журналістика втратила зв’язок із людьми, вона відірвалася від них, вона відмовилася читати їхні листи, розбиратися в їхніх мікропроблемах, виступати на їхній захист (а не відсторонено аналізувати схеми)... А в результаті й народ перестав їй довіряти, перестав вважати її «своєю», вона перестала бути йому цікавою — не в плані сенсацій чи «полунички», а в розумінні партнера, друга, захисника... Така журналістика зовсім не залежить від читача, і їм обом один на одного наплювати, і, значить, для ситуації «можна все» не існує ніяких обмежників, у тому числі й у планi моральних авторитетів. I, значить, ситуація «можна все» — міцніє і процвітає.
А тепер згадаймо останні події у нашому телепросторі. До робочої групи Суспільного ТБ ввійшли, в основному, представники інтересів великого бізнесу та Адміністрації, причому, якщо судити по складу Нацради по ТБ і РМ, Суспільне ТБ віддали «потерпілим» і ображеним. Із т.з. «незалежних» до складу робочої групи допустили буквально кілька осіб. Тобто, Суспільне ТБ у нас буде створюватися поза зусиллями самої громадськості. Щоб не заважала?
У зв’язку з низкою подiй, в тому числi через певну громадську бучу, підняту кількома радіо- і телекомпаніями, довелося видозмінити схему монополізації регіонального ефіру столичними телеканалами (тепер місцевим компаніям пропонують укладати договори з київськими компаніями, а не просто відбирають у перших ліцензії). Хоча й такi договори — теж річ, не передбачена законом. І всі посилання на те, що, нібито, ми нічого не робимо такого, чого немає у практиці Заходу (скажімо, системи устрою віщання в США) — не переконливі, оскільки будь-які правила грають по-різному в різних контекстах. І в нас нібито турбота про інтерес глядача в якісному продукті, котрий сильніший у столичних мереж, ніж у місцевих одинаків, перетворюється у набагато більшу турботу про забезпечення монопольного впливу на електорат.
З великою часткою ймовірності можна сказати, що у ВР буде заблокований механізм ротації членів Нацради. Звичайно, ситуація з тими конкретними персоналіями, яких депутати збиралися відзивати, взагалі, локальна, і навіть десь символічна за безустанною здатністю наших депутатів плодити, а потім викривати демонів і демонізувати звичайних управдомів, що тільки здаються домогосподарями. Але те, що через акценти на персоналіях не буде незабаром введений у дію сам механізм ротації, фактично, знов-таки, знімає можливість суспільного контролю і над діяльністю Нацради.
Нічого не вказує на те, що найближчим часом будуть якісь зрушення в зміні, доповненні, розширенні законодавчої бази у сферi ЗМІ. Навіть якщо деякі з тієї безлічі законодавчих ініціатив, що, за повідомленнями відповідних осіб, нинi розробляються в надрах парламентського комітету з питань свободи слова, будуть радикально прогресивними (як, наприклад, судячи з попередніх відгуків, Інформаційний кодекс, що він нинi готується ). I навiть будуть винесені на обговорення ВР — майбутні парламентські вибори, мабуть, будуть проходити в старій системі організації інформаційного простору. Тобто, навряд чи буде створена ефективна система оподатковування ЗМІ, навряд чи буде законодавчо визначена підтримка незалежних (ані від держави, ані від великого капіталу) ЗМІ через систему пільг, навряд чи буде змінена система монополії держави на поширення друкованих ЗМІ, не кажучи вже про цензуру і самоцензуру, що суворо роблять свою справу, на ТБ, котре вдесятеро більше підконтрольне державі (у т.ч. через злиття інтересів великого капіталу з нею), ніж преса.
Безумовно, процеси, що відбуваються нинi, особливо в ліцензуванні, можуть вичавити зі ЗМІ частину тіньового капіталу — але саме дрібного, середнього. Великий капітал, частково легалізувавшись, монополізує й регіональну пресу, і ТБ. Тобто, те, що в країні так і не відбулося прозорої легалізації капіталів, легалізації за правилами, держава використовує для того, щоб тримати в «вузді» олігархів, а олігархи — для боротьби з конкурентами. Програє, знов-таки, дрібний і середній бізнес, що може бути, по суті, єдиним гарантом стосовно незалежних ЗМІ. Нарощування державою функцій контролю (через систему держсекретарів Кабміну) може мати двоякий ефект для олігархів: з одного боку — це може й ущемити їх у правах і можливостях (і тоді — об’єднати в боротьбі з держбюрократією), а з іншого боку — і «навічно» закріпити їхній вплив на уряд, через призначення «потрібних» держсекретарів, які не підпадають навіть під той мізерний механізм політичної відповідальності, що існує у нас для міністрів. А тому ж дрібному й середньому капіталу і це нововведення, знов-таки, не в руку, адже завжди від бюрократії страждають у першу чергу «у другому ешелоні»... Що робити в цій ситуації тим журналістам, що усе ще хочуть і чекають в країні змін? Що робити тим середньої руки бізнесменам, що мають необережність допомагати таким журналістам, що створюють нові видання, «вкладаються» не тільки під вибори, але сподіваються й на деяку більш довгострокову перспективу? Можливо, їм необхідно, разом iз журналістами, переглянути чільне сьогодні уявлення про роль ЗМІ, і запропонувати свої ноу-хау? Можливо, їм варто задуматися про те, що калькування методів олігархічної преси, тільки з протилежним знаком (інформаційне кіллерство, напівправда, невідокремленість коментарів від викладу фактів, ненадання протилежних поглядiв і т.д.) — вже показало свою неефективність й особливу уразливість для медіа, що займають критичну позицію стосовно влади. Що в такiй ситуації мізерність їхнiх фінансових і захисних ресурсів не компенсується довірою аудиторії. Так само викликає недовіру й журналістика порад, а не питань, перебирання журналістами на себе функції політиків (характерний приклад: під час недавньої зустрічі з польськими колегами я почула від них найглибше здивування у зв’язку з тим, що під час відомої поїздки представників нашої опозиції до Варшави на зустрічі з інтелігенцією Микола Вересень виступав не як журналіст, а як політик). «Не змінює світ», як виявилося, і журналістика, що займається винятково макроаналізом процесів, далеких від життя звичайного громадянина, як, втім, і та, котра в прагненні до, начебто, об’єктивізму, уникає представлення процесів і вчинків конкретних осіб у ціннісній системі координат: справедливості, суспільної користі. Тим часом, будь-який людський вчинок важливий для аудиторії з погляду його резонансу для суспільства, і саме це й повинне бути, напевно, камертоном журналістського пера. Це нічого не має спiльного з підказками змісту або моралізуванням, якщо журналіст не підмінює, а лише акумулює думку суспільну, або позиціює думку як винятково власну. Схоже, не справила враження на країну і журналістика, що зайнялася викривальним описуванням життя «великих» політиків і «великих» бізнесменів, не займаючись пошуком відповіді на питання: як суспільство має розпоряджатися даною інформацією, не підкріпленою, до того ж, найчастіше ніякими доказами? Отже, «старі» концепції ЗМІ — потихеньку зживають себе, соціального замовлення на нові — поки не густо, і знову вічне питання — що робити? Можливо, вихід — який може викликати через якийсь час і більш системні, глибокі зміни — у тому, щоб почати створювати журналістику нового-старого типу? Журналістику дієвості — яка допомагає конкретним людям розібратися в конкретних ситуаціях (у тому числі, зрозуміло, і породжених макропроцесами), допомагає в конкретних випадках одержати нехай маленьку, але важливу перемогу — над бюрократією, хабарництвом, шахрайством, несправедливістю, політичними, економічними маніпуляціями... Ось знову будуть вибори, і знову, у тому числі, і по мажоритарці, і з використанням адмінресурсу, проводкою газу та електрики, і т.д. Ми знову будемо всіляко знущатися з цього — взагалі. А хто ризикне розкрити конкретні механізми конкретних прикладів? Чи не тому ми усі хочемо здаватися такими розумними й так тягнемося до узагальнюючого аналізу — що це набагато безпечніше, ніж бачити море в конкретній краплі води? А ще ефектніше і корисніше — для себе, улюблених — із краплі робити хвилі, створюючи ілюзію моря... Можливо, модний нині інтерактив — на ТБ, в Інтернеті — вже час використовувати не тільки для форуму думок, але й для форуму ситуацій, гласу народу стосовно конкретних політичних, економічних, соціальних процесів, конкретних особистостей? Як здійснюються на місцях, скажімо, ті ж самі приватизаційні схеми, як оцінюють громадяни те, що відбувається, чи знають, чи розуміють механізми фактичної скупки за безцінь того, що створювалося і їхніми руками в тому числі?.. А діяльність органів прокуратури? А що робиться в медицині? А в рамках земельної реформи? Багато хто вважає дрібними темами те, чим починають таки займатися деякі телеканали, намагаючись аналізувати макропроцеси поглядом із глибинки, займаючись проблемами конкретних людей, конкретних господарств і підприємств... А мiж тим — напевно, тільки так можна повернути до преси не тільки довіру, але й увагу простих громадян. Безумовно, це не заперечує журналістику іншого типу, рівня аналізу, зрізу, але й зацикленість на одному форматі явно неефективна. І, може, ті, що хочуть змін, повинні починати саме з трансформації ролі преси, а самі журналісти, не чекаючи соціального запиту на тарiлочцi з блакитною облямівкою, у свою чергу, теж могли б починати з переосмислення своєї надзадачі? Можливо, найбільше, що може зробити зараз журналістика — це ростити в суспільстві моральні авторитети, що згодом допоможуть йому трансформуватися у щось більш впливове, активне, ніж нинi? Можливо, варто відмовитися від виняткової для нашої журналістики уваги до образу Начальника — від керівника ЖЕКу до керівника країни — і поцікавитися життям нашої простої «напіврадянської» людини, постукатися до неї в будинок, запитати про її потреби, а не тільки про те, що вона думає з приводу чиєїсь відставки або чийогось призначення? Дієвість преси, близькість до запитів виборців, активне позиціювання у захисті суспільного блага... Рецепти — начебто з бабусиної скрині. А тим часом, на них стоїть і сучасна демократична журналістика Заходу, бо, зрештою, одні й ті самі механізми можуть служити по-різному в різних руках і для різних цілей. Можливо, ці «рецепти» згодяться і нам?
