Ну як же в нас може бути погано з фільмами, якщо ми так геніально починали в себе й одночасно підіймали Голлівуд у Америці?! Вихідці з України — хитромудрі й могутні піонери-продюсери Голдвін і Майєр породили своє «Метро Голдвін Майєр». Відомий усім безсмертний Кiрк Дуглас- Спартак — із Одеси. Наші хлопці — найвідоміші американські режисери Едвард Дмитрик, Ектор Бабенко, Льюїс Майль Стоун («Який я Майль Стоун! — Я Льоня Мільштейн із Буковини», — любив він повторювати землякам). І, нарешті, нинішня американська кінозірка з Києва, нова Жанна Д’арк із однойменного фільму, Міла Йовович.
Тепер про документалістів, науково-популярників.
Чи можна було передбачити, що чималий загін українських кіношників науково-популярного жанру (нещодавно відомого всьому світу) виявиться в США уже не піонерами, а вимушеними пенсіонерами-вигнанцями? За що?! «Київнаукфільм» був сенсом життя. Тепер цього сенсу не стало. Заокеанський загін наукпопiвців нудьгував і ностальгував. Але зумів зорганізуватися на невелику акцію. Скинулися на квиток і прийом та й викликали до себе свого вічного директора Б.П. Остахновича. Зібралися, добре зустрілися, поплакали й повеселилися, порозпитували про тих, хто залишився й хто ще живий, а значить — працює. У Києві. Потім «американські друзі» записалися на відео й разом із директором, який повернувся, надіслали касети зі своїми привітаннями та емоціями київським колегам. Кияни, які залишилися, зібралися в своєму колишньому тонательє на студії за дружнім столом, надивилися цих касет і знову засмутилися, але пообіцяли «американцям» вічну пам’ять, дружбу й навіть співпрацю.
Й усі порадiли — хто ще живий. Але сильно засмутилися, що їхні кінофабрики мертві.
Як це все сталося? Й за яких часiв?..
ДУМКИ Й ДОКУМЕНТИ ГИНУТЬ ПЕРШИМИ
Не стало української школи наукового кіно, української школи документалістики. Чому?! Так багато світових призів було зібрано «Київнаукфільмом» і «Укркінохронікою». Істину, пристрасний інтелект, дослідження суспільства й людини, новаторську майстерність тут боготворили. Коли вчені робили відкриття й народ ще думав, можна було замислюватися над тим «Чи думають тварини?»
Коли жива була надія й цінувалися справжні таємниці світобудови та людини — ми зупинялися в роздумі «Біля джерел людства». Прагнення пізнання й грандіозні гіпотези ще існуючої науки дозволяли зробити «Сім кроків за горизонт». Кінематографісти в своїх фільмах-експериментах переконували й попереджали суспільство про те, що може з ним статися. Показували залежність суспільства від думки натовпу, влади, друзів, ворогів.
Уперше екран продемонстрував, користуючись новітніми даними психології, соціології, з яких таємничих і могутніх причин чорне називається білим, що примушує не розрізняти негідника й мудру людину, чому, кривлячись, діти (й дорослі, все більше) їдять солону манну кашу, вважаючи її навіювано солодкою.
Це було розкрито ще тоді. А хіба сьогодні ми не заковтуємо солоні, гіркі, бридкі страви лише тому, що нас переконують у їх солодкості й їстівності?! Продаємо душу дияволу без будь-якого опору.
«Чи думають тварини»?.. Зараз час запитати: чи думають люди, які не відають, що роблять? Наш головний редактор і наставник Євген Петрович Загданський часто повторював слова О. Пушкіна про те, що стежити за думкою великої людини є справжньою насолодою. Слідування за думкою та її перипетіями стало найважливішим драматургічним принципом наукового та просвітницького кіно.
Сьогодні ми спостерігаємо повсюдне відстеження не думки, а дуростей, вульгарних дрібниць, сумнівних «приколів» середніх і дуже маленьких людей. «Київнаукфільм» будував мости думки й творчості в майбутнє. Але на сьогоднішньому іншому березі виявилося болото.
Факт, подія, людина — фундамент мистецтва документального фільму. Але хроніка — самоцінна. Не забуваймо, що й увесь кінематограф починався з документального сюжету «Прибуття поїзда». Але на наших очах здійснюється трагедія навіть сильніша, ніж просто вбивання документального мистецтва.
Відсутність зйомок регулярної кінохроніки веде до втрати зримої пам’яті. Незняті кінохронікою події вже ніхто в майбутньому не побачить. А ТБ? Уже скільки воно знімає. Але! Якщо ми сьогодні маємо й дивимося документальні кіноплівки, на яких знято події за 100 років, то нинішні найдосконаліші телекамери й плівки не в змозі зберегти зображення й на чверть вікового терміну. Псуються, особливо за кольором, контрастністю.
Немає кінолітопису в Україні. Не буде й зримої пам’яті нащадкам про нас. Хто побачить, якими ми були, документально? Ми звикли купатися в кінохроніках минулого. Лише за одну Велику вітчизняну війну було знято нашими фронтовими операторами й збережено в архівах 3,5 мільйона метрів кіноплівки! Повезло дуже глядачам: скільки фільмів і телепередач зроблено на цій безцінній, подарованій нам, основі!
А ось події останніх десяти років в Україні відображено, відфіксовано вельми погано й випадково. I висновки про нас нащадки також зроблять випадкові. Значить, брехня й майбутнього досягне. Бо немає грошей на кінолітопис «Україна сьогодні». Адже для того, щоб його зберегти, вистачило б грошей за один проданий танк заводу імені Малишева.
З такою короткою зримою пам’яттю й виростуть нові покоління «безбатченків» із діоптріями.
Кінець фільмів. Документальних і науково-популярних. Чому? Хто винен?
МОНТАЖ ВIДПОВIДЕЙ У ПУСТОТI
Про причини кінця фільмів думки розділилися. Одні плачуть і зітхають: було й пройшло. Шкода. Реквієм над двома найвідомішими в світі студіями (колись) і плач над втратою національного надбання за повної байдужості держави.
Інша точка зору безжалісна й прагматична: що ви хочете — кіно закінчилося й не повернеться, бо прийшли на зміну часи тотального телебачення. Усі дивляться телек — і в нього інші завдання, цілі та природа.
Звісно, навіть у пору розквіту документальних кіножанрів був у них і істотний недолік. Відсутність широкого екрана, прокату, показу. Виручало ТБ. Безкоштовно там крутилися й показувалися наші документальні кіношедеври. I тут було упущено колосальну можливість об’єднання. Хронічно убоге ТБ (але з екраном) могло збагатитися майстрами й потужною матеріальною базою та кіно (але без глядачів). Однак різні відомства — кіно- й телекомітети — й думати про це не хотіли. Так само, як і горді майстри.
Час і прогавлені шанси знищили поодинці й документалістику з її студіями та майстрами, й держТБ зробили ще більшим жебраком. Але телеморе залило весь простір екранних мистецтв. А планка майстерності, моралі, відповідальності звалилася в те ж саме болото.
Заздрість? А якщо деякі документалісти та науково-популярники просто не встигли або не змогли перестрибнути з аварійного вагона кіно в новітній телеекспрес, що набирає швидкостi?! Що йде зовсім іншим шляхом.
ЧИ БУДУТЬ СПАДКОЄМЦI?
Так хіба й на телешляху вже не придатний і нікому не знадобиться досвід і напуття славної української кінодокументалістики? Специфіка?! Але ось щасливий випадок. Перебралася й успішно діє на каналі «1+1» компанія молодих спадкоємців на чолі з кінодокументалістом у третьому поколінні, генеральним продюсером О. Роднянським.
Школа відчувається, звісно, й на передовому телеканалі. А нові плоди? Тільки іноді гідні вчителів. Специфіка?! Було кіно науково-популярне, стало ТБ — дуже популярне. Специфіка?!
Розсудимо. Документальний фільм є й повинен бути на телеекрані. Дивимося в себе, дивимося за кордоном. І що? Один стандарт: «говорячі голови», які перемежаються дозйомками на натурі або хронікою. Усе. За що ж ми боролися, за що нас нагороджували високими призами на безлічі міжнародних фестивалів?! Українські новаторські фільми! Нагороджували ж нас саме за те, що ми відрізнялися від звичного для всіх країн «общака» висотою виконання й пекучою правдою. Значить, оригінальність і градус пошуку вже не потрібні нашому й загальносвітовому стандарту?! І взагалі телебаченню.
Як реклама від мас, як влада від трудящих — так і наше ТБ жахливо далеке від народу й життя простих людей. Усе про «зірок», політиків — справжніх і дутих, — на кожний їхній чих відгукується екран, збираємо базікання про знаменитостей із усього світу. А свої рідні й біднесенькі співвітчизники — де вони в ефірі? Нецікаво.
Але ось колись зробив Мурат Мамедов на «Укркінохроніці» невеликий фільм про те, як жінки сільські поїхали в сусідній ліс за дровами. І тільки. I цих кадрів (на такому матеріалі) не можна забути. Шедевр! Не можна не визнати таланту майстрів, які відобразили біль і життя свого народу. Видно, для «ящика» — все це ні до чого. I таке кіно для ТБ застаріло?
Чому було зруйновано «Київнаукфільм» і чи потрібні нашому ТБ просвітницькі програми? Їх майже немає. Коли сутінки на Аврорі — що може бути важливіше за просвіту? Будь-якому суспільству необхідні наука, культура, освіта — щоб не здичавіти, вважатися цивілізованими, сподіватися на щось попереду. I, можливо, ще залишилася звичка дізнаватися: як влаштована природа, чим живе людина, що таке справжня думка — її глибина, краса?
Який би регіт пролунав на будь-якому нашому каналі, якщо, скажімо, запропонувати сюжети про взаємодію елементарних частинок у глибинах матерії або про чудеса біології та про якийсь там ген, котрий відповідає за щось, гідне популяризації та інтересу... I з хорошим екраном... Як колись на «Київнаукфільмі»...
Ха! По-перше, в нас є чудові розважально-пізнавальні передачі на кшталт телекросвордів і «балди», відьом і вампірів, про знаки Зодіаку та «кінець світу». По-друге, ваші заумнi й застарілі пропозиції народ не зрозуміє. Тому — й нам не треба. Одна передача про повій, приміром, варта всієї вашої просвіти... Ви не розумієте нашої телеспецифіки!
Не розумію. Але спостерігаю, як славний великий екран стає дуже малим, а колишнiй глибокий — пласким.
І це за наявності славетних документальних традицій. Віра, майстерність і оптимізм заповідалися вже самою назвою знаменитого науково-популярного фільму — «Дерзайте, ви талановиті!» А що ж заважає робити талановите телебачення? Багато що. Але одного шкідливого пана назву. Це пан Рейтинг. Хто він насправді й чому так потерпає від нього мистецтво телевізійне?
Сподіваюся в наступному матеріалі розкрити цей великий секрет малого екрана. А поки — підемо в затемнення. Все одно — «кінець фільму». I початок телебезкрайності...
