Уже вкотре переконуюся, що нині далеко не особистість
гостя сама собою — вирішальний аргумент телевізійного ток-шоу. Яким самобутнім
він не був би, які вражаюче нові думки не лунали б в ефірі. Та коли у програмі
абсолютно чітко — від початку й до кінця — не проводиться Тема, вона не
стане подією в свідомості й пам'яті глядачів. Байдуже, заявлено її прямо,
чи певний стрижень (чітка мета розмови) є лише в задумі журналіста. Розмови
«про все» були популярні — і можливі з професійної точки зору — на зорі
перебудови, коли в усіх було гостре бажання не лише виговоритися, а й вслухатися
в будь-яку не понівечену Режимом думку. А тепер, коли ціна словам цілком
інша, «про все» — для глядача майже «ні про що».
Найприкріше, коли це відбувається з особистостями неординарними й журналістами
професійними, що останнім часом нерідко траплялося з «Табу» Миколи Вересня.
Але «Студія
1 + 1» завжди відрізнялася самокритичністю до власної продукції — і
плоди такого чудового підходу продемонстровано нам цього понеділка.
У діалозі Микола Вересень — Данило Яневський на тему: пияцтво інтелігенції
— витримано практично всі складові успіху. Досить небанальна тема — про
неї сказано вже нібито багато й водночас — начебто нічого. Гострота проблеми
— яка стала далеко не найдрібнішою цеглинкою у фундаменті нинішнього стану
нашого посттоталітарного й постсоюзного суспільства. Адже причина принципової
відсутності в Україні досить потужної інтелектуальної верстви, спроможної
«рухати прогрес» силою ідей — явно не лише в тому, що верству цю було «скошено»
службами держбезпеки й рукою Москви, котра пильно добирала все найсильніше
й неординарне у свої засіки. Горезвісний алкоголізм — як самовибір особистості
та як наслідок конкретних зусиль тодішньої влади — зробив у справу знищення
золотого фонду нації не менший внесок.
Микола Вересень і Данило Яневський обрали цілком правильний тон, визначений
обговоренням не лише чужих проблем, а й своїх зокрема. Сакраментальне «Я
багато пив» пролунало, як і було зроблено спробу публічно проаналізувати
на власному досвіді, чому в певний момент вони — Вересень і Яневський —
від такого «будівництва» свого життя змогли відійти, а чому хтось інший
— не зміг. Причому цими «хтось» виступали в розмові, знов-таки, їхні друзі,
більше того — батько одного з учасників передачі. (І, до речі, гірке й
тверезе визнання факту самоспоювання покоління ветеранів Великої Вітчизняної
— а не тільки Першої світової, за Хемінгуеєм і Ремарком, — це також не
вельми часто обговорювана в нас без манівців тема.)
Така якість розмови викликає у глядача не лише особливу довіру, а й
надає програмі особливе моральне звучання. Дисонансом останньому був, мабуть,
єдиний прорахунок авторів цього «Табу» — надміру моралізаторський фінал
(«Пийте, але знайте міру» тощо) — який більше годиться для передач цілком
іншого жанру й іншого рівня аналізу. Це, втім, не перекреслило глибоке
враження від передачі, як, між іншим, і від її навіть певного пафосу, навіть
десь патріотичного: мовляв, головний порятунок від надмірного захоплення
алкоголем — наявність не просто відповідальності за родину, дітей, а й
за Справу, роботу, від чого тягнеться ниточка до розуміння необхідності
наявності в суспільстві зримої, реальної приватної власності і т.д., і
т.ін.
Іншу ниточку — «размышлизмов» — потягнула за собою тиждень тому програма
«Профі-прес» (ТРК «Київ»), яку на цьому телетижні повторили в ефірі знову,
а до цього встигли облаяти в одній зі столичних газет. Причому облаяти
з явним нерозумінням специфіки, історії та практики документального кіно,
яке було предметом обговорення у студії в зв'язку з виходом циклу картин
«Герой мого часу» Олександра Столярова («Інтерньюз — Україна»). На провину
автору циклу фільмів-портретів мій колега за пером поставив кинуту паном
Столяровим фразу про те, що, мовляв, вони не знають, хто дивитиметься ці
фільми. «Подивляться родичі героїв, друзі — й наші, й ваші. Це вже щось...»
Але справа в тому, що навіть не згадуючи всує про високе (мовляв, навряд
чи тим, аби їх дивилися мільйони, були заклопотані Тарковський чи Фелліні,
Бюнюель чи...), і про те, що європейську модель кінематографу, зокрема
й телевізійного, зовсім не списано з американської — все-таки є факт: ніде
у світі документалістика (за винятком серіальної) не є комерційним продуктом.
Її не призначено для мільйонів, і, загалом, справді знімають для вузького
кола «посвячених» — таких самих «диваків», якими є геть усі документалісти
світу, фанати кіно заради самого процесу, а не заради успіху. Як сказав
сам Столяров: «Документалісти — це ченці. Вони залишились у своїх монастирях
— і знімають». При цьому справжня, непідробна унікальність документального
кіно саме нашого, тобто того, яке знімалося і знімається на відомій усім
нам 1/6 частині суходолу (той випадок, коли Режим став фундатором культурної
традиції незалежно від ментальності націй і країн) у тому, що воно значно
більшою мірою, ніж будь-яке інше образне й інтуїтивно-емоційне, не свідоцтво
часу чи світу загалом, а перш за все свідоцтво стану душі людини. За великим
рахунком, наша документалістика відрізняється від кіно ігрового лише інструментарієм,
але не суттю.
Один із найталановитіших документалістів світу (без найменшого перебільшення)
— киянин Сергій Буковський — був продюсером циклу «Герой мого часу». І
це багато про що говорить: позаяк не обговорюючи те, як цикл було зроблено
(не обговорювали це й вітчизняні «акули пера» — учасники програми), не
можна не віддати належне точності влучання «в яблучко» самою ідеєю проекту.
Cам Столяров досить щиро, без піжонства назвав цю ідею нібито гостею з
минулого, зверненням до начебто вже мертвої традиції. Тим часом документальний
фільм-портрет, сьогодні, здається, загалом зниклий із нашого кінематографу,
— це те, що не виходить з «моди». І напевне він незабаром знову переживе
пік глядачевого попиту на телебаченні — а, відтак, і професійного пропонування.
Й не лише тому, що втратити цікавість до окремої людини, її особливості
порівняно з іншими суспільство може лише тимчасово, попри всі інформаційні
революції й еволюції стилю життя мас. А тому, що в наш час відносності
всього — принципів, віри, взаємин, почуттів — прискіплива увага камери
до світу однієї конкретної людини має особливий ефект Достовірності. Достовірності,
яка єдина надає Правді (хоча б однієї цієї особистості) вагу сталості.
Отже, дає нам реальний орієнтир на шляху до надійності й незмінності законів
добра і зла. За великим рахунком, до цієї надійності й незмінності тільки
й прагне людина як творіння Боже. І вже недалекий той час, коли ми знову
поставимо перед собою це питання — у відповідь на роки хаосу й безладдя
у власних помислах. Ясна річ, про все це не думали автори циклу «Герой
мого часу» (оператор — Анатолій Хіміч). Вони просто знімали кіно з любов'ю
— до своїх героїв і до своєї справи. Знімали, як для себе. І спасибі їм
за це.
