З Ольгою Герасим’юк та історіями її програми «Без Табу» часто сперечаються колеги і глядачі. Байдужість і спокійна споглядальність у цьому випадку недопустимі. Просто неорганічні. Боротьба людей iз непередбаченим нещастям, власними вадами або недугами викликає захоплення й дає надію та право бути щасливим. Навіть якщо ця складна боротьба в тунелі життя і смерті не завжди закінчується перемогою. У минулому п’ятничному номерi ми писали про історію Богдана і Віки. Його катастрофа прикувала до постелі, вона через турботи й тривоги про чоловіка втратила зір. Вони відчайдушно боролися за щастя й вірили, що жити варто. Їхня історія підняла дух багатьом, хто знаходився на грані відчаю. На жаль, декілька днів тому Богдан помер. Спокійно, без мук, як і раніше вірячи у життя: «Я відмучився за весь свій рід і не хочу, щоб мій син спокутував мої гріхи. Він повинен почати життя iз чистої сторінки». Богдану й Віці, яка залишилася з маленьким сином, буде присвячений повторний випуск «Без Табу» в цю п’ятницю на каналі «1+1».
Цю програму добре пам’ятають. Вона — одна з тих, які підпорядковують свою волю першому доброму пориву. Але є серед «Без Табу» й інші, що закликають до дискусії. Тут ще кожен замислиться, чи має право він судити тих, хто виявився більш відвертим й оголеним ніж він.
Історія дівчинки-силачки. Батьки, у свідомості яких закріплена думка про те, що тільки сила — головне джерело впевненості й щастя у житті, виховали свою дочку таким чином, що сьогодні 10-рiчна дівчинка підіймає понад 150 кг ваги. Її нещастя у тому, що народилася вона не хлопчиком. З пелюшок батько культивував у ній силу. Про таїнства жіночності їй поки нічого не відомо. Крім тренування, виступів у бродячих цирках та маси, що наростає й повинна їй підкоритися, дівчинка нічого не знає. Вона любить своїх батьків і довіряє їм. У той час як батько і мати заробляють на її унікальності, купуючи квартиру і забезпечуючи собі прожиття. Коли феномен дитини-силача описали журналісти, сім’я втекла з рідного міста. Від нав’язливої уваги медиків, що мали намір обстежити найсильнішу, за неофіційними даними, дівчинку планети.
О.Г. : «Багато хто з просунутих молодих людей критикував мене за те, що я начебто упереджено ставилася до цих батьків. Насправді я хотіла, щоб вони пояснили свою позицію. Їм це не зовсім вдалося, тому що одна рiч — розповісти, як виховати геніального шахіста, інша — пояснити, чому ви заробляєте на цій дитині й ховаєте від досліджень. Зрозуміло, що вони погано живуть і їм потрібна допомога, але навіщо обманювати? Там, де обманюють, завжди підозрюєш ще щось. Дівчинка вирвана з вікового середовища, у неї немає жодного друга. На запитання вона відповідає так, як диктують мама й батько, але вони самі пов’язані якимись комплексами. Батька, за його власним визнанням, у дитинстві били, з нього не вийшло богатиря, і він намагається зробити зi своєї дитини те, що не вийшло з нього самого. До речі, ніхто не знає, чи не закінчиться катастрофою експеримент люблячого батька. Ця програма — предмет для роздумів: що ми робимо зі своїми дітьми, чи маємо право вимагати від них бути такими, як ми хочемо? Я розраховувала на те, що відгукнуться якісь організації iз захисту прав дітей, але, на жаль, вони обмежуються тільки семінарами».
Історія про дивне споріднення. Позаекранний варіант. У банку інформації «Без Табу» існують історії, винести які на екран поки не дозволяють моральні причини й суто людське розуміння. Так трапилося з однією з них, яку «доставив» Ользі Герасим’юк ентузіаст-пошуковець. Старий чоловік в одному з обласних центрів займається тим, що допомагає зустрітися людям, що давно загубилися, або ж родичам, що ніколи не знали про існування один одного.
Дівчинка-мулатка, котра виховувалася у дитбудинку, після досягнення повноліття отримала право прочитати відмову своєї матері. І прочитала: «...у зв’язку з тим, що у мене вже є дитина, цю я залишаю». І дівчинка звертається до цього дідуся з проханням знайти якщо не маму, то хоч би рідного брата. Розшукавши адресу родичів, він дав її журналістам «Без Табу», і ті з непростою місією приїхали до шуканого брата. Про те, що дівчинка темношкіра, поки вирішили не повідомляти. На щастя, вдома виявилася його дружина: «Боже мій, він же про це не знає, але я постараюся підготувати». Вночі у будинку журналіста пролунав дзвінок. Телефонував брат iз єдиним запитанням: «Скажіть, а ця дівчинка чорна?» Звідки він міг це знати? Пізніше вiн розповідав, що з дитинства пам’ятав у будинку якихось іноземців.
О.Г. : «Ми запросили його у студію й сказали, що привеземо його сестру. Він сказав, що повинен порадитися з мамою, а вона нинi живе в іншій країні. На його дзвінок мати стала кричати і все заперечувала. Говорила навіть, що хтось підписався її ім’ям. Він подзвонив нам і все розповів. Але був упевнений, що це правда, і нехай навіть мама не згодна, готовий був прийти у студію на зустріч iз сестрою. А наступного ранку подзвонила мати і в сльозах призналася, що обманювала його, й благала не виносити на телебачення свій сором. Саму себе вона вже досить покарала. Ось цю історію ми не зняли. Хоч я знаю, що брат і сестра зустрілися, і щасливі, що знайшли одне одного. Скоро приїде й мати на зустріч. У мене є надія, можливо, вони погодяться знятися і розповісти свою історію. До речі, вона у свою чергу отримала несподіване продовження, що iнтригує. Але про це у вересні».
