Євгенія БЄЛОРУСЕЦЬ — київська фотографиня, перекладачка, письменниця і соціальна активістка. Нещодавно вона перемогла у конкурсі соціальної фотографії, який організувала британська газета Guardian спільно з Британським королівським товариством фотографії. Англійців глибоко вразив її проект «Гоголівська, 32», у якому показано умови життя людей у занедбаному будинку в центрі Києва.
— Ти здобула перемогу в фотопроект «Гоголівська, 32». Як ти взагалі вийшла на цей будинок?
— Я займаюсь протестною діяльністю, пов’язаною із забудовою Києва. Одна з акцій, куди мене запросили, стосувалась жахливих умов, в яких жили мешканці будинку на Гоголівській, 32. Це була чи не єдина протестна акція, яку організували самі мешканці, і якимось дивом я там опинилась. Власне, вони протестують увесь час — але їхній протест невидимий. Коли під час тієї акції я потрапила в квартири, мене вразили умови їхнього проживання. Я відчула, що ці люди опинились у складній ситуацій і шукають для себе способи висловити свою проблему. У мене виникла внутрішня потреба допомогти їм. Так я розпочала свій фотопроект. Спершу хотіла зробити просто кілька фотографій, але з часом мені здалось, що варто глибше зафіксувати життя мешканців, розширити проект, зробити його менш однозначним, і додати щось на зразок світогляду чи життєвої позиції цих мешканців. Моя мета була — стати інструментом для них. Проект тривав довго, три роки, починаючи з 2007 року.
— Фотографія — шлях зробити невидимий протест видимим?
— Безумовно. Участь у фотопроекті — це теж, свого роду, акція. Ці люди демонструють інтимну сферу свого життя невипадково, не зі своєї відвертості. Це їх спосіб заявити про ситуацію, що склалась.
— А як фотографії потрапили на конкурс?
— Я познайомилась із соціологом Анастасією Рябчук, з якою ми вирішили провести виставку про будинок на Гоголівській. І ось у пошуках фінансування для виставки вона надіслала фотографії на конкурс, у якому я перемогла. Тепер чекаю на публікацію в «Guardian» — хочу надіслати її нашим чиновникам, щоб подивились на результат своєї бездіяльності.
— Ти розраховуєш на ефект від свого фотопроекту?
— Звісно, розраховую. Обов’язково щось почне змінюватись. Міжнародна увага до проблеми не може не вплинути на ситуацію. Хоча, якщо це нічого не дасть — це також буде уроком для мене.
— Твій активізм у антизабудовному русі призвів до виклику в суд, наскільки я пам’ятаю. Як закінчилась ця історія?
— Так, на мене тричі подавали до суду за виступи проти незаконної забудови на вулиці Гончара — забудовники вирішили, що я один із основних організаторів протестів. Тепер подали вже в четвертий раз. Але перші три рази я виграла суд, подивимось, що тепер скаже четвертий, апеляційний.
— Яка була мета інтернет-проекту «проStory»? Як він розвивається зараз?
— Ми, тобто група молодих літераторів, редакторів та перекладачів, вирішили створити літературний інтернет-ресурс, певну платформу для соціально-критичного літературного висловлювання. Ми прагнули показати новий погляд на соціальну критику, цілком відмінний від радянської критичної традиції. Також нам хотілось розкрити нову філософію перекладу, яка вбачає в ньому не тільки культурний діалог та заповнення ніш на книжковому ринку, але й створення нових просторів літературного процесу та розширення можливостей мови і літературного висловлювання. Нас не влаштовував підхід до перекладного тексту, прийнятий в українських редакціях, тож «проStory» мали стати зразковим ресурсом у цьому плані, творчою лабораторією із вдосконалення текстів. Отже, з одного боку це мала бути платформа для соціальної критики в літературі, а з другого боку — для філігранної роботи над текстами. Серед інших наших пріоритетів — публікація авангардної та некомерційної літератури. Чи справдилися наші надії? Складно сказати. Ми ніколи не розглядали «проStory» як джерело доходу, це некомерційний проект, тож на інтенсивну діяльність нам часу бракує.
— Про проблеми з якістю перекладів українською мовою — і художніх, і ще більшою мірою нехудожніх — говориться багато. А як тобі здається, чи бракує нам соціальної критики в мистецтві та літературі?
— Тут постає питання — а що розуміти під соціальною критикою? Мабуть, бракує відчуття, що вона є. Навіть якщо вона справді є, то вона лишається невидимою чи неінтерпретованою як така... Щодо мистецтва — є, скажімо, Худрада, молода кураторська ініціатива, що ставить на меті робити соціально-критичні проекти. Соціально-критичну публіцистику представляє ініціатива «Ліва думка» та результати її діяльності — сайт «Спільне» (commons.com.ua) та журнал «Спільне». Журнал більш професійний і соціологічний, сайт спрямований на ширше коло читачів. Не варто забувати і про Центр візуальної культури при Могилянці.
— Як гадаєш, ця діяльність у різних сферах — мистецькій, науковій — спонукатиме людей активніше боротися за свої права?
— Так, ключове слово «боротися», бути активним, вірити, що можна чогось досягти. Але треба розуміти, що не всі до цього готові, і підтримувати, надихати якомога ширші кола людей, щоб вони зробили свою проблему публічною. Адже багатьох проблем ми просто не бачимо, вони в затінку.
— Усі згадані тобою ініціативи створені не так давно, там діють молоді люди. Якими ти бачиш їх перспективи?
— Я бачу перспективи, але якщо взяти до уваги кризу української освіти, її постійне інтенсивне руйнування... Без освіти, яка б допомогла молоді критично оцінювати ситуацію, що склалась, нові спільноти та ініціативи не виникнуть, а вже наявні довго не протримаються. Тому боротьба за освіту, в цьому сенсі, видається мені надзвичайно актуальною.
— Твій батько — відомий перекладач Марк Бєлорусець. Можна сказати, ти пішла його дорогою...
— Він для мене був взірцем і неабияк надихнув мене. Саме надихнув, а не примушував стати перекладачем. Він підтримує багато з того, що я роблю, і я дуже ціную його думку.
