Телепрограма «Ключовий момент» стартував на свято Покрови — 14 жовтня.
— «Національна допомога», — називаю цю програму, адже порятувати чиюсь долю багато важить, — каже Наталя Сумська. — А коли їх тисячі — кращої душевної сатисфакції годі й чекати. Так, «Ключовий» святкує перший ювілей! Історії, які я вивчила як ведуча (уявіть, скільки їх!), — досвід на вагу золота, скарбниця унікальних знань. Завдяки їм почуваюся неабияким психологом: у моєму ставленні до близьких, колег, та й до героїнь, образи яких втілюю на сцені, дедалі потужніше превалює виваженість.
Усі ці роки мене надихають довіра й повага автора програми — Галини Храпко — та знімальної групи. Впродовж перших місяців ми з Галиною Іванівною працювали мало не по десять годин щодоби; від репетицій у театрі змушена була відмовитися: треба було збагнути, вивчити чимало нюансів, адже, допомогти героєві я в змозі лише протягом нашого з ним безпосереднього спілкування (репетицій, повторних дублів під час зйомок немає).
«Ключовий» часто переміщали програмною сіткою (він виходив і ввечері, і вдень, і вранці), проте лави охочих пережити важливий момент свого життя не порожніли, навпаки — кількість листів, телефонних дзвінків неухильно зростає. Така вдячність глядачів — приємна нагорода. А незабаром в одній із програм ви побачите Наталю Сумську не як ведучу, а як героїню... І я покладаю надії на «Ключовий».
З нагоди першого серйозного ювілею програми — невеличке інтерв’ю з її ведучою.
— Розповідають, вас няньчили народні артисти Львівського театру імені Марії Заньковецької...
— Я навіть пам’ятаю руки (буквально) класиків: зокрема, Василя Сергійовича Яременка. Дотепер зберігаю гостинці Олександра Гринька, Федора Стригуна. Справді, мене няньчили метри, і я тішуся, що моєю колискою був Львівський театр. Пам’ятаю, довжелезний килим у коридорі від службового входу аж до самої сцени. Він пахнув гримом! Дзеркало, дивлячись у яке, фотографувалася мама.
Батьки почали працювати, коли телебачення ще не зародилося, і люди обожнювали театр. Тато й мама були зайняті неймовірно (чи не щовечора виходили до глядачів). Батько, по суті, ще застав ту епоху, коли акторів носили на руках. Йому випало створити чимало образів: Невольник, Сліпий, герой із «Гайдамаків» Тараса Шевченка, Фортінбрас із «Гамлета»... У дитинстві, я бачила його в костюмах цих персонажів, а, подорослішавши, почала схилятися до думки, що він народився для таких ролей. Мама працювала як характерна актриса. Ніколи не забуду, як вони разом грали у виставі «Доки сонце зійде — роса очі виїсть» за Марком Кропивницьким: мама — Текля, тато — Борис. Нещодавно дізналася, що на радіо існує запис цього спектаклю. Гадаю, мені дозволять зробити його копію для сімейного архіву, і родина Сумських матиме справжній скарб.
— Окрім Львівського, ваші батьки працювали в Запорізькому, Полтавському театрах.
— Так. Тато був зайнятий і в Києві: театрах імені Івана Франка, «Будьмо». А скільки міст батьки об’їздили з гастролями!
— Під час гастролей вони й дізналися, що їхня старша донька вступила до театрального, хоча до цього вважали: Наталя опановуватиме іноземні мови, бо має до них хист.
— Батьки й раніше залишали мене саму на господарстві. А того літа наша родина взяла квартирантів — акторів, які приїхали на гастролі до нашого міста (так було прийнято в акторському середовищі). Я здавала іспити, відпрацьовувала практику в школі й щовечора ходила на вистави гастролерів. А коли грали актори Донецького оперного, навіть зривала квіти з клумби навпроти театру — так виявляла захоплення майстерністю виконавців, особливо пана Сорокіна, який був зайнятий у спектаклях «Євгеній Онєгін», «Трубадур», «Травіата»...
Того літа, коли я, закінчивши школу, одного дня вийшла з дому, щоб їхати на вулицю Федорова (до Інституту іноземних мов), спрацювало тяжіння до акторської справи. Зійшла за кілька зупинок і почимчикувала Ярославовим Валом до Театрального...
— Гадаєте, акторська професія й педагогіка близькі?
— Так. Першою вчителькою моєї мами була Варвара Семенівна Крилова (дружина Олександра Довженка). Вона радила своїй учениці вступати до педагогічного і вона ж згодом наполягла на тому, щоб молода дівчина випробувала себе в театральному. Тож якийсь час у маминій душі педагогічне начало боролося з акторським. Були часи, коли і я вбачала себе педагогом. Зокрема, фізичної культури. Щаслива, що в моєму серці перемогло акторство, бо коли глядач в акторові визнає ще й учителя, можна вести мову про найвищий рівень педагогіки.
— Ви захоплювалися й рок-виконанням: Андрій Демиденко, Роман Суржа, Кузьма Скрябін писали для вас пісні. Нині ваш голос радує глядачів не лише в «Задунайці...»: у «Кайдашевій сім’ї» співаєте за сценою?
— Не можу не співати в цій виставі! «Кайдашева сім’я» — приклад для тих, хто прийде дивитися, як складається спільне життя батьків та їхніх одружених синів. «Ставте хату пополовині!», — заявляє Карпо, одружившись. У такий спосіб розв’язували проблему несумісності характерів раніше, але ж, визнаймо, конструктивне вирішення питання! Врешті-решт, Кайдаші розділили господу, землю, щоправда, дійшли до цього, пересварившись. Естрадну творчість я полишила: мене знайшло телебачення. Втім, українство нині, як у творчості, так і в житті, — на першому місці. Головне! Я й одягом намагаюся це передати: недавно пошила оксамитову спідницю з вишуканими нашивками, характерними для українського вбрання. Наше — прекрасне!
— Як почуваєтеся, працюючи на одній сцені з чоловіком — народним артистом України Анатолієм Хостікоєвим?
— Почуваюся відповідальною. Намагаюся не перевантажувати чоловіка проблемами, дбати про спільний відпочинок, уникати можливих неприємностей, пов’язаних із здоров’ям сім’ї. Загалом це навіть цікаво! Поміж тим, відпочинком родини більше опікується Анатолій: він раз-у-раз провокує поїхати за місто. Жінка, наче квочка, постійно думає про гніздо: ще те треба зробити, і те... Мудрий чоловік допомагає їй зупинитися, відволіктися, «зарядитися» новими силами. А відпочити нині можна лише за межами мегаполісу. Люблю місцину під Борисполем, ліс. У дитинстві ми з бабунею часто ходили по ягоди (жінки не купували чорницю — збирали). Обожнюю пахощі степу, працю на землі. Одне слово, не люблю байдикувати! Героїня «Безталанної» навчає: «Хоч пір’я дери, а даром не сиди!»
