Українці проводжають своїх героїв в останню путь навколішки. Шана і вічна пам’ять — найменше, чим ми можемо віддячити військових, які стали на захист територіальної цілісності й недоторканності нашої Батьківщини, миру в домівках. Вшанування загиблих відбувається здебільшого локально силами рідних і небайдужих людей — влаштовуються пам’ятні заходи, облаштовують меморіальні дошки, розказують журналістам історії героїв. Але в Україні є принципово важливий і єдиний в своєму роді проект збирання і систематизації інформації про загиблих бійців — «Книга пам’яті полеглих за Україну» (memorybook.org.ua). Створений він був не державними профільними відомствами, а волонтерами, які силами невеликої команди виконують колосальний обсяг роботи.
Відкривши віртуальну книгу, можна побачити світлини загиблих українських офіцерів, солдатів та бійців добровольчих батальйонів, дізнатися про місце та обставини смерті, дані про нагороди, а також про місця поховання. Героїв можна знайти у списках силових відомств, де вони служили, або на карті України, де зображена кількість загиблих з різних областей. Кожен охочий може взяти участь у редагуванні книги: змінити дані або фото, додати до списків загиблого, опублікувати спогади чи важливі деталі.
Автор проекту — Максим ПОПОВ, директор представництва німецької шпалерної фабрики РАШ в Україні. Книгою пам’яті займається у вільний від роботи час і абсолютно на добровільних засадах. До цього робив проект, присвячений Небесній Сотні. «День» розпитав його детальніше про настільки необхідну для українців, але скорботну ініціативу «Книга пам’яті».
— Як і коли виникла ідея створення проекту?
— «Книга пам’яті загиблих» виникла в липні 2014 року. Для мене це стало своєрідним продовженням роботи в «Пошуковій групі» подій лютого двохрічної давнини. Ми займалися збором фактів та формування перебігу подій щодо загибелі хлопців на Інститутській. Але десь у червні 2014-го весь доступний на той момент фактаж був уже зібраний, і виникла якась порожнеча. Начебто робота зроблена, але треба продовжувати діяльність, тому я вирішив, що маю щось робити для війни (тобто для перемоги), яка на той час вже почалася. Мої друзі пішли у волонтери, інші встали до війська... А я вирішив і далі займатися «смертю» (вибачте за такий термін). На той час були лише сотні загиблих, хто ж знав, що їх будуть тисячі, і, на жаль, імен у Книзі стає більше...
— Що ви ставили собі за мету?
— Основна мета — ніхто не має бути забутим. Хоча це начебто радянський лозунг, але він повністю відображає мету задуму. Про кожного полеглого за Україну має знати суспільство. Тому, крім сухої статистики (хто, коли і як), на сторінки загиблих ми потроху додаємо і біографію, і спогади, і фотографії, і все, що так чи інакше пов’язано з загиблим: відкриття меморіальних дошок, перейменування на честь загиблого вулиць, посмертні або прижиттєві нагородження, документальні відео, посилання в Інтернеті.
— Як відбувається процес збору інформації?
— Це трудомісткий процес з багатьма складовими. На жаль, в Україні і досі немає якогось єдиного реєстру полеглих на цій війні. Є окремі реєстри на сайтах НГУ, ДПСУ та МОУ. Але, крім них, є багато формувань, що захищають Україну — такі як ДУК, Грузинський легіон, добровольчі підрозділи, волонтери та інші. Тому інформацію ми також дізнаємося із соціальних мереж, Вікіпедії, від родичів, сайтів ОДА та РДА, від громадських організацій, побратимів. Зараз отримуємо значну інформаційну допомогу від Національного військово-історичного музею, з яким співпрацюємо з вересня 2014 року. Після внесення інформації в Книгу ми намагаємось зв’язатися з рідними або з побратимами задля остаточного корегування даних по загиблому.
— До проекту може долучитися кожен охочий. Як ви оцінюєте активність людей, чи багато бажаючих? Як запобігти виникненню помилок у Книзі пам’яті загиблих?
— Так, до проекту може долучитися кожен охочий. Я отримую листи з пропозиціями щодо допомоги, але доволі рідко. Хоча команда проекту вже давно сформована, тож я не жаліюся на пасивність людей. Ми намагаємось верифіковувати дані з максимально великої кількості джерел. Фото зазвичай шукаємо на сторінках загиблих у соціальних мережах або на сторінках ОДА чи РДА в стрічці новин, коли повідомляється про поховання. По-друге, покладаємо надії на родини або бойових товаришів. Якщо фото поганої якості — потім намагаємось замінити, тобто йде процес постійного вдосконалення.
Біографічні дані зазвичай перевіряємо за базами даних громадян України, які існують в мережі. Або знов-таки — на офіційних сайтах місцевого самоврядування. Обставини загибелі — найскладніший для перевірки пункт, оскільки іноді навіть офіційні реєстри не мають такої інформації, і, знов-таки, надія лише на побратимів загиблого.
Місце поховання перевіряємо на сайтах ОДА та РДА, а потім ще на сайтах кладовищ. Також відряджаємо волонтерів, які допомагають проекту у фотографуванні могил, тому що в тому числі наша мета — додати фотографії пам’ятників на місцях поховання. Нагородження — на сайті Президента України та ОДА. Підрозділ та військові звання — реєстри на сайтах ДПСУ, НГУ та МОУ. Хоча, на жаль, і там багато помилок, а іноді інформація навіть відсутня, тому в Книзі на даний момент є 26 загиблих, чий підрозділ нам невідомий.
— «Книга пам’яті» — це повністю волонтерський проект? Скільки наразі людей забезпечують його функціонування?
— Так, повністю волонтерський. Ми не беремо участі в жодних організаціях, фондах, товариствах чи програмах, не отримаємо жодної фінансової допомоги. Це наша принципова позиція. Наразі над Книгою працює авторська команда в складі п’ятьох осіб, і двоє людей нам активно допомагають.
Декілька людей нам допомагали на певних етапах зародження та існування книги — всі їхні прізвища є на головній сторінці веб-сайта Книги.
