Один із учасників програми Анни Безулик «Я так думаю» («1+1»), присвяченої інакомислячим за радянських часів, сказав, що більшість політв’язнів ворогами радянської влади спочатку і не були; вони, зіткнувшись із конкретною несправедливістю, шукали правди, а знаходячи брехню, ставили перед собою й іншими запитання, які не слід було ставити. «Ми просто були першими, а перших завжди б’ють», — підсумував він.
Міркуючи про роль дисидентства у розвалі СРСР, українські політв’язні того часу сьогодні до визначення «дисидент» ставляться критично, наголошуючи, що інакомислячими, по суті, були якраз не вони. Що більшість не завжди має слушність, і що якщо з 200 млн. радянських громадян усього шість тисяч не побажали відмовитися від своїх переконань навіть під загрозою втрати свободи, отже, суспільство однорідним та єдиномислячим не було. Що нібито воно, суспільство, розуміло, що вони, вигнанці, страждають за свій протест проти влади й чинних порядків, за його, суспільства, свободу. Очевидно, ідеалізуючи з висоти минулих років радянське «прагнення до свободи», один із тих, хто пережили гоніння, підтверджував свої висновки про суспільне співчуття спогадами про тихі самовиправдувальні визнання, висловлені йому потім тими, хто засуджував його публічно або навіть свідчив проти нього в суді. Таке ось свідчення прагнення суспільства до свободи.
Не применшуючи ролі правозахисного та національно-визвольного руху і віддаючи належне мужності людей, зміцнілих духом і думкою в таборах, напевно, все- таки не варто мати ілюзій щодо того, що суспільство цілком засвоїло отриманий урок. Навіть тепер, коли переслідувана раніше «неправильність» прагнень та ідей виявилася історично правильною, а час переходу таємного в явне скоротився, прислухатися до своєї совісті та дотримуватися своїх переконань і нині наважуються небагато осіб.
Про те, що бажання маніпулювати масами, як і раніше, вимагає задоволення, протягом тижня так чи інакше нагадували центральні українські телеканали своїми розповідями про події в Донецьку та показами колективного пояснення кількох обласних прокурорів стосовно того, чому ж так і «не відбувся» нещодавно звільнений генеральний прокурор. Прокурорські признання були переконливими і мужніми. А головне, своєчасними…
Про талановитого «керуючого масами» часів «жовтневого перевороту» розповів телеглядачам, які вважають за краще мати справу з документально підтвердженою інформацією, Юрій Макаров. Минулого понеділка ведучий «Документа» ділився своїми дослідженнями таємниць життя південноросійського єврея, одного з лідерів революції — Льва Троцького. Цей син одного з найбільших поміщиків півдня Росії виріс у достатку, здобув хорошу освіту (навіть перекладав українською мовою байки Крилова), навчався в Одесі, а потім у Миколаєві, де і розпочав свою революційну діяльність. Талановитий оратор і «держатель натовпу», він міг стати трибуном часу, літописцем суспільної кризи, однієї з наймогутніших у сучасній історії. Але журналістські або письменницькі лаври не спокушали Бронштейна, який вписав у свій фальшивий паспорт прізвище наглядача одеської в’язниці, яке стало його псевдонімом на все життя. Троцький міг би стати «начальником країни», основною «творчою» силою якої був червоний терор. Чи була б вона іншою? Сумнівно. Бронепоїзд товариша Троцького мчав голодними напівзруйнованими областями, забезпечуючи свій головний вантаж цілковитим комфортом — особистим броньованим вагоном для відпочинку, вагоном-рестораном, використовуваним як клуб, пересувною редакцією із поліграфічним комплексом для друкування газет, платформою з трьома машинами, цистерною з пальним і кількома вагонами для особистої гвардії. Срібні емблеми на чорних шкірянках гвардійців Троцького відливали спеціально на монетному дворі. Зрозуміло, що такі замашки явного диктатора, котрий уміє управляти натовпом, слова якого на здивування багатьох знаходили явний відгук у душах темного солдатства і селянства, не могли не залишитися не поміченими тими, хто будував пролетарський трон під себе.
Якщо розглядати цей конфлікт із погляду конфлікту еліти, яка формується, то сучасні аналогії цілком актуальні. Єдиний прорахунок Троцького в тому, що він не відразу засвоїв, що найкоротший шлях до диктаторства — підкорення собі партії, якій надано роль основного інструмента нової влади. Чи то він невчасно це зрозумів, чи то не захотів змиритися з необхідністю такого посередництва, чи то не врахував серйозності політичного суперництва зі Сталіним. Загалом, боротьбу за владу він програв, але і як альтернатива Троцький переможцям не був потрібен. Його вивезли з країни таємно, як злочинця, але відразу ж про це пожалкували, оскільки публіцистичний талант вигнанця за кордоном одразу виявився запитаний, а сам він визначив сенсом свого подальшого життя боротьбу з владою, яка засудила його до вигнання.
Чим закінчилося його життя, знають усі. Антирадянська боротьба здалеку не могла бути небезпечною для інформаційно закритої країни, але коли Троцький вирішив написати все, що знає про Сталіна, який переміг у боротьбі за владу, його доля була вирішена. Ось вона, зброя, якої бояться всі диктатори, і які програли, і які перемогли. Судячи з усього, майстри вправної, особливо публічної, словесності завжди будуть у піднаглядових списках.
Та чого не вистачало Троцькому, то це свого спецназу. Хоч, можливо, дай йому волю, його гвардія на щось подібне б і трансформувалася. Але сьогодні в українського спецназу зовсім інше, антитерористичне обличчя. Про будні армійського та міліцейського спецназу, про реальні і вигадані небезпеки, про те, чи потрібно спецназівцям думати, виконувати чи не виконувати наказ, говорили в студії «Подвійного доказу» «філософ смутку» Дмитро Корчинський і любитель інтелектуальних ігор Анатолій Борсюк. Хочеться вірити одному з учасників обговорення, який професіонально оцінює можливості українського спецназу та який стверджує, що «рівень підготовки наших спецназівців настільки високий, що будь-яку, навіть найскладнішу, операцію вони можуть провести раптово, миттєво і кваліфіковано». Нехай якнайдовше не буде нагоди, щоб перевірити це твердження на практиці, але хотілося б думати, що фахівець оцінює можливості спецвоїнів реально.
