Дещо втомившись від провінційних варіацій московських телеканалів в українському телепросторі, вирішив припасти до «життєдайного першоджерела» російського ТБ. Воно нині, поки ефір не вибухнув резонансом на теракт у «Домодєдово», було заклопотане демонструванням народові керівних вказівок панів Путіна та Медведєва, забезпечуючи роботою місцевих політологів, які скрупульозно вираховують, хто з дуумвірів з’являвся на екранах частіше.
СВІЙ НАЦІОНАЛІЗМ НЕ ПАХНЕ
Останні президентські одкровення були присвячені боротьбі з націоналізмом, зрозуміло, з будь-яким, крім надзвичайно корисного та державотворчого російського. Адже не випадково, представляючи свого наступника на президентство Росії, В.В. Путін публічно заявив: «Дмитро Анатолійович Медведєв, як і я, — російський націоналіст у хорошому значенні цього слова». Ну, а всі інші, не російські, можуть бути лише в поганому. Передусім українські, які дозволяють собі єретичні заяви про те, що існує така нація — українська, така країна — Україна, що є, виявляється, українська мова, історія та культура. Ці українські націоналісти так знахабніли, що в самій Москві мають українську бібліотеку, яка є, поза сумнівом, розсадником чужих благотворному й життєстверджуючому російському націоналізму ідей.
Кажуть, що весь український дух, тотожний відповідному націоналізму, з цієї установи виб’ють, а установу перетворять на бібліотеку «Дружба народів». Ну, якщо антиукраїнський погром у Москві, заборони на українські національно-культурні організації в Росії є дружбою народів, то ростовського маніяка Чикатила треба визнати великим гуманістом і філантропом. Українська національна меншість у Російській Федерації — одне з найзаконослухняніших і найконструктивніших (як і вся світова українська діаспора). Це надзвичайно корисна частина населення Росії і нинішнє ставлення до неї, яке демонструє російська влада, абсолютно невиправдане. Саме позбавлення українців у Росії всіх національно-культурних прав змусить їх задуматися багато про що й багато в чому погодитися з авторами книг, які так лякають Кремль. Ворожість обов’язково викличе у відповідь ворожість. Навіщо це московським начальникам, якщо їхня країна й без того є киплячим казаном етнічних конфліктів?
Та й мільйони громадян України, дивлячись на московське антиукраїнське хуліганство, можуть звільнитися від «братських» ілюзій щодо сусідньої країни. На цьому реальному фоні вся «інтернаціональна» риторика панів Медведєва, Гризлова та інших справляла враження лицемірного марнослів’я. А пан Гризлов зробив дивне відкриття на «інтернаціональній» ниві — він заявив, що «росіянам властиве прагнення жити в мирі та дружбі з іншими народами, що в інших, на жаль, не спостерігається...» Джерелом своєї ерудиції спікер Держдуми назвав тексти Федора Достоєвського та Івана Ільїна. Федір Михайлович, звісно, великий гуманіст, що не заважало йому не любити поляків, євреїв та українців, більше того, навіть обожнюваних у XIX ст. в імператорській Росії «братушок», південних слов’ян, він не забув прикувати до ганебного стовпа, написавши про них так: «Не буде в Росії, і ніколи ще не було, таких ненависників, заздрісників, наклепників і навіть відвертих ворогів, як усі ці слов’янські племена, щойно Росія їх звільнить, а Європа погодиться визнати їх звільненими!» Та й Константинополь вимагав узяти силою зброї: «Константинополь має бути наш!», — геть забувши про «сльозу дитини». А професор Ільїн, перебуваючи в еміграції, писав хвалебні статті про Адольфа Гітлера, за що його дуже критикували інші російські емігранти. Загалом, ми можемо бути спокійні за пана Гризлова. У нього хороші вчителі, тонкі знавці й цінителі «дружби народів». І дії нинішньої російської влади проти української діаспори вони точно схвалили б.
А от людина, яку я зараз процитую, «інтернаціоналістом» ніколи не вважалася і в українофільстві помічена не була. Цей чоловік числився за департаментом, кажучи сучасною мовою, прагматиків. Йому можна пред’явити безліч справедливих звинувачень, але дурнем він явно не був. Це Петро Олексійович Романов, він же — Петро I, він же — Петро Великий. Виступаючи в Сенаті Російської імперії, імператор розповів про те, як треба ставитися до українців: «Сей малороссийский народ зело умен и зело лукав: он яко пчела любодельная дает российскому государству и лучший мед умственный, и лучший воск для свечи российского просвещения, но у него есть жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом подъяремным и светочью российского просвещения, но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останется не в авантаже». «Не в авантаже» — це означає: у програші. Звісно, громадян незалежної України ці рекомендації вже не стосуються, а ось українців Російської Федерації — якнайкраще.
Дивно, що в період 2005—2009 рр. Кремль не дозволяв собі такого агресивно-хамського ставлення до своїх громадян українського походження, а після становлення в Києві «дружнього режиму» зовсім розперезався. Чи не означає це, що адміністрація Януковича-Азарова не користується в Москві навіть тим мінімумом поваги, яким там користувалася адміністрація Ющенка — Тимошенко?
Інтонацію офіціозних телеканалів продовжили на незалежному RTVI, де зібралися в програмі «У колі світла» Світлана Сорокіна, Віктор Єрофеєв, Ірина Хакамада та колишній шеф Центру громадських зв’язків Служби зовнішньої розвідки РФ генерал Юрій Кобаладзе. Про російський націоналізм вони говорили з розумінням і навіть певною ніжністю — як про першу стадію самоусвідомлення нації. Уявляю собі, з якими гримасами й конвульсіями, з якими прокльонами заговорили б вони про націоналізм український, естонський, грузинський. Але своє, як відомо, не пахне... Виходило так, що націоналізм не поганий і не страшний, якщо він російський. А ось якщо якийсь інший — тоді так, тоді жах і морок.
Тему продовжив канал РТР у передачі «Поєдинок», що поставив до бар’єра радикала Жириновського та лідера партії «Правое дело» Гозмана. Вольфович відразу взяв бика за роги, заявивши, що в Росії 80% населення складають етнічні росіяни, тому, мовляв, досить базікати про багатонаціональну країну. Лідер ЛДПР виступав у своєму звичайному амплуа, майстерно роздряпуючи вавки російських національних образ, як реальних, так і уявних, смачно тавруючи всіляких «хачиків», «чурок», «чучмеків» та іншу «нерусь», зрозуміло, ностальгував за Російською імперією та царем-батюшкою. Згадувався Адольф Алоїзович із його блискучою критикою Версальських принижень добрих німців. Історія повторюється? Невже мав рацію російський філософ і православний священик Георгій Федотов, коли писав: «Для самої Росії примусове продовження імперського буття означало б утрату надії на її власну свободу... Як московське царське самодержавство було ціною, сплаченою за експансію, так фашизм є єдиним ладом, здатним продовжувати існування каторжної імперії. Звісно, ціною подальшого придушення її культури...» Рефері між Жириновським та Гозманом виступив Микита Михалков. Його тези були прості, як мукання теляти: у всьому винні ліберали, які не здатні шанувати й поважати лідера, а Росії без лідера — нікуди. Під впливом підлих лібералів російський народ відрікся від імперії, за що тепер і страждає. Але Володимир Вольфович запропонував свою версію: виявляється, у всьому винні Хрущов та Берія, які поламали ідеальну кадрову систему. До 1953 р. на всіх керівних посадах у республіках сиділи росіяни, а Микита й Лаврентій пустили до керма місцевих. Ще одна модель «дружби народів».
Але чому, виходячи з цієї моделі, українці в Росії не можуть мати ні своїх бібліотек, ні своєї мови, ні своєї культури, ні своїх шкіл, ні своєї церкви за наявності колосальної російської інфраструктури в Україні? На жаль, всі українські президенти (без винятку), з їхньою манією «не загострювати» відносини з Росією, ніколи принципово не ставили питання про національно-культурні права українців у Росії на тлі постійних істерик Кремля про нібито «важку долю» російськомовних в Україні...
САВІК ШУСТЕР ТА ЄВГЕН КИСЕЛЬОВ: ПОВЕРНЕННЯ
На вітчизняному ТБ відбулося повернення після різдвяних канікул програм Є. Кисельова та С. Шустера. Причому в Савіка був дебют на Першому Національному. У зв’язку з чим і з’явилися деякі новації. Якщо раніше пан Шустер постійно зіштовхував думки сходу та заходу України, то тепер голосування в студії здійснюється двома професійними групами. Першими в цій ролі виступили вчителі історії середніх шкіл та юристи. Вони мали відповісти на питання: нинішні арешти й кримінальні справи є торжеством закону чи політичними репресіями? Але далі сталося щось, що змушує засумніватися в здатності наших вихователів юнацтва логічно мислити. Коли їх запитали, чи повинен колишній міністр економіки Богдан Данилишин, який отримав політичний притулок у Чехії, повернутися до України, то саме стільки ж учителів (88%), які визнали факт політичних репресій, відповіли ствердно: він повинен повернутися і довести перед судом свою невинність. Але ж політичні репресії несумісні з об’єктивним і чесним, неупередженим судовим розглядом справи. Там, де незалежний від влади, неупереджений і справедливий суд, — політичні репресії неможливі за визначенням. А там, де репресії є, — не може бути жодного нормального суду. Тобто наші «геродоти», які навчають юних українців, запропонували громадянинові України приїхати додому й стати жертвою політичних репресій...
Тут уже виникають і етичні питання. Мабуть, учителі не потрудилися поставити себе на місце тих, кому не залишили жодних шансів на чесне правосуддя. Навіщо саджати в камеру людей, які не є небезпечними, не намагаються втекти з країни або заважати слідству? І це в той час, коли залишають на волі вбивць, членів організованих злочинних угруповань, грабіжників тощо. Втім, подальші переголосовування показали, що й наші вчителі, й наші юристи схильні легко змінювати свою позицію, тобто виявилися людьми з дуже високим рівнем навіюваності, а значить, піддаються на маніпуляції. А як інакше розцінити те, що за декілька хвилин у студії переконаність учителів у тому, що в країні відбуваються репресії, зменшилася на 20%? Ці особливості нашої національної психіки досить тривожні й багато чого пояснюють в українських бідах.
Запрошена С. Шустером в його програму ударна пропагандистська бригада Партії регіонів була відверто нецікавою, вона набридла. Дещо розважив публіку шеф Контрольно-ревізійного управління пан Андрєєв, який у контексті останніх сумних подій у місті Макіївка підтримав версію про місцеві фінансові розбирання і розповів, що його відомству ніяк не вдається перевірити підприємство «Макіїввугілля» (де й сталася НП). За словами керівника КРУ, щойно його підлеглі знаходили там якісь порушення, їх відразу ж силоміць виставляли за ворота підприємства, а перед тим переставали видавати будь-які документи. Бідне КРУ! Бідний пан Андрєєв! Це йому не Тимошенко перевіряти! Це Донбас, а він, як відомо, «порожняк не гонить»! Тільки де ж нинішня героїчна влада, така сильна, крута й уся із себе вертикальна, якщо її представників на «історичній батьківщині» викидають з території рядового підприємства? І всі мовчать. Найпікантніше у всій цій історії те, що «Макіїввугілля» очолює не якийсь «помаранчевий», а кадровий член Партії регіонів пан Толчин. Слабкість сильних?
Оскільки Савелій Шустер (чи його працедавці?) все ще марить розколом України, то було поставлено й відповідне запитання: чи є українці єдиним народом? «Так» відповіли 92% учителів і 76% юристів.
«ВЕЛИКИЙ ОБ’ЄДНУВАЧ»
Особливо дісталося на цих шоу Дню соборності України. Розгулялися комуністи. Тут розповідалася й маячня про Степана Бандеру, якого нібито на урочистому прийомі особисто привітав зі звільненням із концтабору Заксенхаузен фюрер німецького Рейху, і про Отто Скорцені, який нібито сам на аероплані вивозив Бандеру з Кракова, і про товариша Сталіна в ролі великого об’єднувача українських земель. Дуже зручний для них формат: накидав вигадок, а часу на спростування в опонентів немає. І головне — історики постійно ловлять комуністів на брехні, а вони не вгамовуються. Довго брехали про те, що нібито Гітлер вручав Залізний хрест Роману Шухевичу. Один із професорів-українців із Канади не полінувався відвідати армійський архів у Фрайбурзі в ФРН. Там є списки з іменами всіх кавалерів цієї нагороди за Другу світову війну, їхня кількість — 2,5 млн. осіб. Але Романа Шухевича серед нагороджених немає. А вітати зі звільненням людину, яку сам загнав за колючий дріт, таке єзуїтство було властиве лише товаришу Сталіну. Коли маршала Радянського Союзу Кирила Мерецкова загнали в підвали НКВС і били смертним боєм, товариш Сталін після того, як нещасного покаліченого маршала випустили (він був єдиним воєначальником, якому дозволялося сидіти в присутності вождя, оскільки стояти він фізично не міг після «обробки» чекістськими костоломами), турботливо запитав: «А що це, товаришу Мерецкове, ви так погано виглядаєте?»
А теза про «об’єднувача» Сталіна сміхотворна. При Сталіні Україна лише на північному сході втратила на користь РРФСР понад 70 тисяч квадратних кілометрів своїх територій, де етнічні українці складали 70 і більше відсотків населення. А були ще втрати на південному сході, на південному заході, на північному заході...
Що ж до Галичини й Волині, то, звісно ж, комуністи не розповіли про те, як 30 липня 1941 р. Сталін підписав угоду з польським емігрантським урядом Сікорського про те, що СРСР повертає своєму польському союзникові з антигітлерівської коаліції території, відірвані від нього 1939 року. Цим він, між іншим, спровокував Волинську різанину, оскільки поляки в Лондоні та в командуванні Армії Крайової розглядали після 30 липня 1941 р. Волинь як свою законну територію і поводилися стосовно місцевих українців відповідно. Інша річ, що потім Сталін у своєму стилі поляків «кинув». «Великий об’єднувач» чомусь не захотів включити до складу УРСР, не зважаючи на всі старання Хрущова, міста Холм і Перемишль, Лемківщину, хоча вони були ніяк не менш українськими, ніж Львів або Тернопіль. Але хіба про це все можна розповідати в Шустера або Кисельова, який напередодні Дня соборності привів до студії такого собі пана Хавича, автора проекту створення окремої західноукраїнської держави в складі Галичини, Волині, Закарпаття та Буковини?
А Добкін та Богословська рішуче озброїлися проти фрази пана Портнікова про те, що «ніякої різниці між Гітлером і Сталіним немає». Опоненти негайно кинулися в «бій», доводячи, що різниця є і, звісно, на користь Сталіна. Зокрема, юрист (що вона постійно підкреслювала) Богословська сповістила, що фашизм відрізняється від сталінізму тим, що він є людиноненависництвом, із чого виходило, що сталінізм — це людинолюбство... Юрист Богословська зробила відкриття, що, виявляється, Степан Бандера — злочинець, оскільки таким його визнав... польський суд. Тоді вона має визнати злочинцем Нельсона Манделу, засудженого свого часу судом Південно-Африканської Республіки, коли там правили білі расисти. Злочинцем їй доведеться визнати засудженого судом Османської імперії болгарського революціонера Василя Левські, який, як і Бандера, боровся за незалежність своєї країни. А разом із ними сотні алжирських, індійських, в’єтнамських повстанців, засуджених судами колишніх метрополій. Що ж, метрополії пані Богословській миліші, ніж борці за свободу своїх народів. Польські окупанти Галичини й Волині, на відміну від українців, які не визнавали окупації, викликають у Богословської добрі почуття і священне тріпотіння перед їхньою юстицією.
До Богословської, щоправда вже в Кисельова, приєднався Данило Яневський, який оголосив народові, що жодної «злуки» 1919 року не було, це міф, а Західноукраїнська Народна Республіка була проголошена всупереч волі... польського народу. Чому українська держава мала виникнути з волі польського народу, пан Яневський не пояснив. При цьому Д. Яневський присягався, що є «переконаним українським державником». Без коментарів. Спасибі вже за те, що він не озвучив ще одну свою ідею про те, що УНР була вигадана німецьким генералом Гофманом.
