У четвер, 9 березня, на Новому каналі дебютувала музична програма «Живий звук» , ведучим якої є Тарас Чубай із гурту «Плач Єремії». До студії було запрошено гостей — Шуру та Кузьму ( «Скрябін» ), які разом із ведучим щосили намагалися досягти головної мети програми — гармонійно синтезувати «живу» музику із «живою» розмовою, причому музика виявилась не такою вже й «живою», а розмова — іще гіршою. Спілкування відбулося настільки «невимушено і легко», що за тридцять хвилин ефіру глядачі дізналися про «неабиякі» факти з біографії гостей, у результаті чого склалися три образи: перший — Тарас Чубай — флегматичний, самозакоханий «митець»; другий — Кузьма — такий собі взірцевий пай-хлопчик; третій — Шура — спортсмен, кар’єра якого не склалася.
Узагалі, здавалося, кожен із них настільки був захоплений своєю персоною, що все довколишнє нікого майже не цікавило (можливо, саме тому новий проект діяв виключно як колискова). Окремо можна вести мову про постать ведучого, який — наскільки я собі уявляю його роль — повинен був створити у студії атмосферу доброзичливості і ненав’язливості, а натомість ми мали суху, вимушену, напівсонну бесіду. Це мені нагадало давні добрі часи, коли ведучий зайвого руху перед камерою не міг зробити, не кажучи вже про слова...
Цілком зрозуміло, що поведінка Тараса в ефірі «розроблена» на противагу тінейджерівській, але не слід вдаватися до крайнощів (від невгамовної балакучості — до майже поодиноких зауважень і запитань). У «розмові» ведучого з гостями кожен, здавалося, слухав тільки себе, тому замість натхненних «живих» діалогів глядачі спостерігали лише безбарвні монологи.
До речі, музику і тексти, що звучали в програмі, можна класифікувати як український фольклор, який, може, і видозмінюється, але все-таки існує і зберігається. Це, мабуть, єдине, за що можна подякувати Тарасові та «Скрябіну» в межах цього ефіру.
