Оскільки я інколи дивлюся й не в телевізор, то дещо помічаю. От і сьогодні, вийшовши з дому, помітив поблизу (і це вже не вперше) трейлер, під зав’язку навантажений легковиками марки «Лада» Волзького автозаводу, виробленими в Російській Федерації. Це у нас такі санкції проти агресора? Ті, хто нагорі, переконують нас, що нам не прожити без російського газу, тепер присягаються, що й без російського вугілля. А що, без російських легковичків, поряд з якими навіть машини Запорізького автозаводу справляють враження «мерседеса», нам теж ніяк не прожити? Утім, поки маємо нинішню владу й вона нас має, нічого на краще не зміниться.
Отже, біда не лише в нинішніх політичних «пігмеях» Європи з їхньою боязкістю, егоїзмом й безпринципністю, а й у «пігмеях» Печерських пагорбів у Києві. Звісно, я зовсім не хочу образити гідний народ Екваторіальної Африки, що вирізняється малим зростом, цілком допускаю, що серед них можуть бути й гіганти духу, але їх немає серед нинішньої політичної тусовки Заходу й, на жаль, України. От і на «Еспрессо-TV» у студії Сергія Руденка гості-політологи обговорювали тиск Заходу на Україну у зв’язку із заявою президента Франції Франсуа Олланда про те, що або Україна проводить вибори там, де вона їх провести фізично не може (окупована частина Донбасу), або конфлікт заморожується. Замість того щоб тиснути на агресора, західні демократії тиснуть на жертву агресії. Саме так усе й відбувалося на Мюнхенській конференції 1938 року, де Франція й Британія викрутили руки Чехословаччині й здали її Гітлеру.
СВІТОМ ПРАВИТЬ СИЛА
Якщо немає демократичної солідарності, а кожен за себе, то вільний світ приречений. Не можна проповідувати в теорії чудові принципи, а на практиці їх постійно зраджувати. «Мюнхен» як феномен політики неминуче приведе Західну цивілізацію до краху. Принципи треба відстоювати, їм треба слідувати, а не торгувати ними в егоїстичних інтересах. Якщо світом править сила й егоїзм, то слід припинити демагогію про права людини, про правову державу, про демократію й солідарність, а визнати, що у світі панує закон джунглів. І тоді ми теж діятимемо, виходячи з цього сумного факту.
Наша дипломатія, але особливо перша особа держави, мають навчитися говорити тверде «ні» нашим західним партнерам, коли вони схиляють Україну до відмови від своїх національних інтересів.
На каналі NewsOne його шеф і нині (після Партії регіонів і Опозиційного блоку) лідер (разом з Вадимом Рабиновичем) партії «За життя» Євген Мураєв щиро розмовляв з Євгенієм Кисельовим. Мураєв — небезпечний демагог. З одного боку, представляючись прибічником унітарної держави, він тут же де-факто вимагав федералізації, наполягаючи на тому, щоб кожний регіон сам обирав собі мову, культуру й історію. Це не дуже швидкий, але цілком ефективний спосіб розвалити Україну. Раніше в яскравішому викладі я це все чув від Миколи Левченка, секретаря Донецької міськради й нардепа від Партії регіонів. Мураєв розповідав, що Верховна Рада переповнена агентами впливу США. Агентів впливу Кремля в парламенті Мураєв не бачить. Треба було б йому дзеркало подарувати.
Нардеп навіть узяв на себе місію визначати, хто в Україні патріот, а хто зрадник. До речі, у ЗМІ була інформація про знайомство «патріота» Мураєва з Євгенієм Жиліним, фюрером антиукраїнської організації «Оплот», що воювала на Донбасі проти України. Нещодавно Жиліна фізично ліквідували в Підмосков’ї. І ось цей Мураєв має необмежені можливості для пропагандистської роботи в Україні. А пропаганда у нього суто кремлівська: усе зло у світі від США, СРСР був розвалений проклятим Заходом, Україні шкодять агенти Заходу, Росія Україні друг і брат, ніякої агресії Кремля проти України немає, чинити опір Москві не треба, ну й так далі Він навіть «наїхав» на Євгенія Кисельова, звинувачуючи його в тому, що Кисельов «ганить» Росію. Ну, ганити можна лише Україну, чим і грішить Мураєв. Кисельов спробував популярно пояснити візаві різницю між його країною й режимом Путіна. Дай боже, щоб такі відмінності, у які вірить Кисельов, дійсно були.
КОЛЕКТИВНІ ПОКАРАННЯ
Мураєв був би дуже обурений сюжетом про сусідню державу в програмі «Секретний фронт» на ICTV. Треба зазначити, що останнім часом ICTV, усупереч своїй багаторічній традиції ідеалізації РФ, показує Росію в її справжньому вигляді. І цей вигляд приголомшує. У російській глибинці один великорос пішов у дворовий туалет, провалився до вигрібної ями й там у фекаліях (діло було взимку) почав замерзати. Інший великорос пішов туди ж, побачив і почув першого, який волав про допомогу, але не зметикував, як рятувати, й спокійно пішов до себе додому, спати. Перший, звісно, загинув. Російська глибинка живе у середньовіччі, каналізація часто відсутня або не функціонує, тому помиї й фекалії викидають з вікон на вулицю. Такий реальний «руський мир» з його «духовними скріпами». Ось це українське телебачення 23 роки нашим громадянам не показувало, демонструючи виключно московські сюжети. Але Москва — це далеко ще не вся країна, це всього лише вітрина, своєрідний агітпункт. Як жартують столичні журналісти: «Усього якихось 100 км від Москви, і ви вже в Росії». На жаль, українські телеканали зробили свій внесок у створення фантастично-привабливого, вельми далекого від правди образу РФ. Особливо тяжких уражень свідомості вони заподіяли жителям Криму і Донбасу, багато хто з яких мріяв потрапити до Москви, а потрапив до Росії, до дикої, відсталої й безправної російської провінції. Адже не випадково сьогодні чимало росіян з глибинки приїжджають на окуповані території України, захоплюють там залишене місцевими житло, оскільки навіть життя в зоні війни здається їм кращим, ніж у себе вдома.
А ICTV спокутує нині свої багаторічні гріхи? Краще пізно, ніж ніколи. Хотілося б торкнутися ще одного питання, про яке мовчать наші ЗМІ, депутати й чиновники. Це колективні покарання в Україні. Сам автор зараз його переживає. У багатоквартирному будинку, де я живу, кілька квартир не сплатили за тепло, і Києво-Святошинські тепломережі весь будинок піддали колективній екзекуції холодом, про що й повідомили у приклеєній на стіну листівці. Подібна система несумісна з сучасною цивілізацією, але має довгу історію. Ще в Древньому Римі існував звичай «децимації», коли в разі втечі з поля бою одного або кількох легіонерів карали всю центурію (сотню), за жеребом страчували кожного десятого, навіть якщо саме він героїчно бився. А в Російській імперії, якщо кілька селян не платили податей, пороли все село. Нацисти на окупованих територіях таким чином боролися з партизанським рухом, знищуючи заручників: це коли хтось підриває міст, а розстрілюють вас. У нинішній демократичній Україні колективні покарання з боку «природних монополій» мають масовий характер. Хотілося б, щоб Верховна Рада ухвалила прогресивний закон «Про заборону колективних покарань в Україні» й допомогла країні, пафосно висловлюючись, вийти з мороку олігархічного середньовіччя на простір сучасності. Не завадило б і прем’єру панові Гройсману публічно засудити колективні покарання. У цивілізованій державі кожен громадянин має відповідати за свою провину, а не за «того хлопця». Дивує гробове мовчання з цього приводу наших зазвичай феноменально балакучих правозахисників. На жаль, у країні практично відсутня комунікація по лінії «верхи-низи», й влада звертає увагу лише на акції громадянської непокори (наприклад, на перекриття транспортних магістралей). Це може дуже дорого обійтися державі. А інститут омбудсмена функціонує неефективно й повільно. До речі, про нашу журналістику. Колективні покарання могли б стати вельми цікавою й суспільно значимою темою, але не стали. Одна надія, що якась з політичних партій, що гостро потребує піару, «осідлає» цю проблематику напередодні виборів.
P.S. Ще про наші «санкції». Виявляється, з початку війни продаж російського пива в Україні збільшилася втричі (!). Ми що, й без їхнього пива прожити не можемо, самі варити не вміємо?
