Читаю, слухаю, дивлюся і ніяк не перестаю дивуватися процесам,
що відбуваються в інформаційній сфері. Мабуть, навіть у застійні роки,
в період всеосяжного контролю та диктату апарату КПРС, безапеляційного
в усвідомленні своєї виняткової непогрішності і правоти, такої безпардонної
брехні, такого грубого перекручування фактів, відвертого шельмування опонентів
в електронних і друкованих ЗМІ не було. День у день, нахабно, без тіні
збентеження «обробляють», так би мовити, за повною програмою українського
читача, радіослухача і телеглядача всі і вся — від політичних оглядачів
до спортивних коментаторів державних і добре підгодованих, так званих незалежних
засобів масової інформації. Зрозуміло, Президент — глава держави, і говорити
про нього годиться з належним пієтетом. Але от нав'язливо-відверте підлабузництво
в журналістському середовищі завжди піддався остракізму і зневажалося.
Але, на жаль, о часи, о звичаї!
Так і хочеться іноді крикнути: «Гей ви, долганови і лапикури,
а також інші хлопчики з ТV-програми «На самом деле», чи зовсім не відчуваєте
болю за своїх старих матерів-пенсіонерок, які живуть зараз надголодь, батьків-інвалідів
при мізерній пенсії? Невже у вас геть відсутні професійна гідність і людська
гордість, зрештою? Невже всі ви такі примітивні, що поклоняєтеся вбогим
і недорікуватим божкам?!
Недавно в газеті «День» прочитав досить цікаву замітку.
Деякі впливові міжнародні ділові кола Заходу засмучуються, що на земній
кулі сьогодні налічується 1 млрд. 200 млн. бідних, тих хто живе на один
долар у день. І мені подумалося: а ким же тоді вважати нас, українців,
багатьом з яких доводиться виживати на допомоги та пенсії в межах 30— 40
центів на добу.
Та ми — архібідні!
І ось тут, замість глибокого аналітичного «розбору польотів»
нашої, по суті, безконтрольної влади, чуєш від представників багатьох ЗМІ
або «чого бажаєте- с?», або запопадливе озвучування чергового словоблуддя
високих урядових чиновників. Наприклад: «Кабмін у робочому порядку розробляє
дієві заходи з метою забезпечення необхідних виплат наявної заборгованості
по заробітній платі та пенсіях». Це, мабуть, буде крутіше від брежнєвських
«за швидке зростання подальшого підйому». На напівзруйнованих руїнах посткомуністичної
України зараз прижилося те ж саме королівство кривих дзеркал, де відсутність
етичних принципів, милосердя й доброчесності вважається благом і всіляко
культивується. Тут усе, що робиться, відбувається тільки під патронатом.
І хоча сам патрон далеко не завжди може знати, скільки і чого він патронує,
— головне, що про це зобов'язані знати королівські міністри.
Тут навіть широко відомий твір Г.Х.Андерсена про голого
короля має зовсім не казковий, а цілком реальний зворотній посил і може
звучати лише в антонімному контексті. Король справдi одягнутий (але все
оточення захоплюється його оголеним тілом). І численна королівська свита
теж добре одягнута. А от народ-бо — негліже. Голий народ. І ясним є цей
факт навіть без маленького пустотливого хлопчика.
