Вересень на поріг — і старі та нові політичні ток-шоу на всіх каналах українського телебачення вже на місці, вже закладені в програмну сітку. А деякі встигли ще раніше — скажімо, «Я так думаю» Ганни Безулик на «5 каналі» стартувало в новому сезоні ще напередодні Дня незалежності. І знову ми бачимо дуелі політиків, знову ллються з телеекранів взаємні звинувачення та гучні заяви про одну-єдину політичну силу й одного-єдиного лідера, що порятує світ... А все ж тільки починається: ще не вступили в боротьбу за глядача і за вплив на масову аудиторію телевізійні «важковаговики»... І хоча президентська виборча кампанія офіційно ще не розпочалася, реально вона вже йде на повну, і телебачення України традиційно в ній є найважливішим із засобів масової пропаганди та дезінформації. Хоча в демократичній країні (якою ми, між іншим, попри всі негаразди, вважаємося у світі після 2004 року) телебачення зазвичай є одним із головних знарядь народовладдя...
Ясна річ: недалекоглядні олігархи — господарі телеканалів, масова політична корупція, продажність телеменеджерів, банальна «джинса» різних рівнів і різної якості, зрештою, просто непрофесійний підхід до висвітлення тих чи інших подій — усе це сукупно нищить потенціал телебачення України як засобу масової інформації та суспільної комунікації, як ефективного медіатора громадської думки. Але є тут ще інший вимір проблеми, який стосується тільки одного з телевізійних жанрів, — щойно згаданих політичних ток-шоу. Бо навіть у разі, якщо всі працівники телебачення і навіть його власники будуть янголами з білими пухнастими крильцями, вітчизняні ток-шоу й надалі слугуватимуть інструментом обдурювання широкого загалу, деінтелектуалізації країни й насадження відверто «кривих» моральних норм.
Причина — у тому, що зветься модно-банальним словом «формат».
Хто є одночасно героями, дійовими особами й головними експертами політичних ток-шоу? Ясна річ, депутати та міністри. Інколи — партійні лідери, котрі з гуркотом на чергових чи позачергових виборах вилетіли з Верховної Ради. А ще — їхні добре оплачувані консультанти, політтехнологи та спічрайтери, які виступають під скромними псевдо «політологів». Винятків із подібного формату майже немає. Повною й остаточною свободою слова (хоч би як ці ток-шоу звалися) у телестудіях користуються політики, яких зазвичай запрошують за принципом «тварі по парі», тобто щоб були рівномірно представлені «влада» й «опозиція» (навмисно беру ці слова в лапки, оскільки за змішаної форми правління навіть у нормальній державі, не лише в Україні, вони вимагають уточнення). При цьому нерідко ті ж самі люди говорять і про відносини з Росією, й про проблеми житлово-комунального господарства, й про боротьбу зі злочинністю, й про розвиток вітчизняного кінематографа. Слова, слова, слова, і ще раз слова ллються з екранів, і навіть ведучі нерідко неспроможні спинити зливу цих слів, які дуже часто несуть навіть не нуль, а від’ємні величини інформації, тобто пряму і відверту дезу, якої нерідко не помічає навіть її «творець»-депутат...
Ні, я зовсім не заперечую можливості існування політиків з універсальними знаннями, ба більше, — я наполягаю на тому, що нормальний політик і мусить бути універсалом, бо ж йому доводиться працювати із законопроектами найрізноманітнішого змісту, отож він мусить бути всебічно освіченим. Інша справа, що таких політиків через специфіку вітчизняної політичної системи в нас майже немає, їх буквально кілька десятків, і переважна більшість із них просто гидує брати участь у балачці ні про що з хамовитими неуками. Власне, й серед тих персонажів, які фігурують на телеекрані як експерти, справді освічених людей, навчених елементарному логічному мисленню і вмінню конструювати нове знання, майже нема також.
А коли ті, хто володіє необхідним мінімумом знань, — немає значення, йдеться про політиків чи експертів, — випадково потрапляють на телеекран в кількості одного-двох, то вони просто не мають фізичної змоги (обсяг часу! формат програми!) розтлумачити аудиторії, що до чого. А на додачу, якщо врахувати, що на економіці розуміються десятків зо два депутатів із різних таборів, на політиці (справжній, а не на тому, що у нас зветься політикою) — ще з десяток, на політичній історії — взагалі ніхто, крім Володимира Полохала, то неважко порахувати вірогідність появи в тій чи іншій програмі справді кваліфікованого політика, здатного говорити щось змістовне. Майже така сама ситуація й з експертами, хоч там є своя специфіка: існують улюбленці й завсідники редакторських груп і ведучих, які кочують із каналу на канал впродовж одного вечора і готові говорити про що завгодно з печаттю істини на своїх обличчях. І не просто говорити — а дружно «забити», змусити замовкнути людину справді компетентну, немає значення, — політик це чи незалежний експерт.
Винятків, про які йшлося, — одиниці. Минулого сезону одним із них були «5 копійок» Романа Чайки на «5 каналі», де експерт — за правилами гри — рівноправний із політиком учасник передачі (а не лише «хлопчик на підхваті», якому ведучий може надати слово, якщо схоче, а може й не надати), а на додачу і серед політиків частіше, ніж деінде, трапляються ті нечисленні притомні екземпляри, які лише підтверджують загальне правило.
А загальну тенденцію еволюції політичних ток-шоу, як завжди, найяскравіше продемонстрував нам Савік Шустер самими лише змінами назв своїх програм — від «Свободи слова» через «Свободу Шустера» до «Шустер Live». І якщо ви згадаєте, на якому рівні компетенції, скажімо, обговорювались у цьому шоу на початку травня 2009 року дуже складні й болючі проблеми, пов’язані із Другою світовою війною, то стануть очевидними і проблеми того самого формату, й масової дезінформації, й деінтелектуалізації країни...
Інакше кажучи, останні роки наочно засвідчили нам, що загроза демократії та свободі слова в Україні не в останню чергу виплекана тим, що мало б бути носієм прогресивного розвитку держави та громадянського суспільства, — різноманітними телевізійними «свободами», і це факт сьогодення.
У чому ж справа? Не претендуючи на вичерпність аналізу, вкажу на три головні, на мій погляд, причини нинішньої перемоги сакраментального «формату» над суспільною місією мас-медіа і над здоровим глуздом.
Перша причина — найелементарніша. Оскільки політики-невігласи рівнем своїх знань не надто вивищуються над ведучими і редакторами програм, то й не викликають в останніх почуття інтелектуальної неповноцінності. Сірість сірістю поганяє і продукує її...
Але ж не всюди на телебаченні панує сірість, маємо й блискучих персонажів!
Тут вступає в дію друга причина. Йдеться про телевізійні шоу. А шоу завжди містить елемент гри для дорослих, бутафорії, перебільшеності наявних у реальності тенденцій. Інакше-бо воно не було б витвором мистецтва. Але водночас телешоу — це бізнес-продукт. Він мусить мати якнайвищий глядацький рейтинг, щоб рекламний час у ньому продавався якнайдорожче. А як найпростіше за конкретних українських умов досягти цього рейтингу? Треба брати предметом обговорення не просто гострі, а й скандальні теми — і вести розмову на межі фолу, ледь не на межі фізичної бійки. При цьому проблеми подачі аудиторії правдивого фактажу та компетентної оцінки ситуації «виносяться за дужки» — адже в разі, якщо найбільш неграмотних і брехливих політиків щоразу тицяти писками в ті нісенітниці, які вони набалакують, то наступного разу ці політики просто не прийдуть на шоу, отже, воно втратить частку скандальності й у кінцевому підсумку — рейтингу. Тому для політичних ток-шоу чужорідним елементом були б Іван Дзюба, Микола Рябчук, Вадим Скуратівський та інші знані інтелектуали, на голову вищі не лише за депутатів-завсідників, а й за практично всю «обойму» телевізійних політологів за буквально двома-трьома винятками.
До цього слід додати й чинник конкуренції. Деякі ток-шоу навіть виходять у той самий час, тож всі вони прагнуть звабити якомога більше глядачів, підвищити свій (і каналу) рейтинг, заробити побільше грошей. А тому, якщо немає реального скандалу, виникає постійна спокуса пересварити у студії всіх і вся: хай чубляться, хай насідають одне на одного недавні союзники, хай вишукують на адресу своїх візаві найдошкульніші репліки, хай милуються собою на моніторах — show must go on за будь-яку ціну, інакше впаде ціна того шоу!
Сидів якось, пам’ятаю, згаданий уже Володимир Полохало на шоу Шустера. Тягнув руку. Але слова йому не дали. Бо хто такий Полохало у порівнянні з деякими ключовими персонажами «Шустер Live»? Інтелігент якийсь. Людина зовсім не скандальна. Голова парламентського комітету з науки й освіти. Ще скаже щось надто розумне. Чи спробує раціонально пояснити і розв’язати суперечки в студії, й шоу миттєво втратить видовищність...
І, нарешті, третя причина. Як на мене, ніхто з провідних політичних та економічних гравців не хоче повторення нині ситуації 2004 року, коли неконтрольована ніким громадська активність могла привести не до напівкосметичних, а до кардинальних змін суспільного устрою, до революційного перетворення олігархічного устрою Української держави на буржуазно-демократичний. Тільки тепер — і це добре розуміють ті, у кого влада, гроші та ЗМІ, — навряд чи українське громадянське суспільство обмежиться голосуванням за «менше зло» й ані хвилини не віритиме беззастережно «висуванцям Майдану»...
Тепер — якщо несподівані, форс-мажорні чинники не змінять кардинально розстановку політичних сил — мобілізаційні моделі виборів, які об’єктивно неможливі без широкого використання професійно роблених ЗМІ, передусім телебачення, не буде застосовувати ніхто з ключових гравців. Симптомів цього надто багато. Всі хочуть досягнути своїх цілей «зміною формату» — Конституції, виборчої системи, урядової коаліції, судочинства... чого там іще? — і, звісно, телевізійної «картинки». Побільше танців, побільше життєвих жахів у новинах, побільше квазівітчизняних серіалів, поменше політики. Бо ж у 2003—2004 роках дообговорювалися до того, що маси почали безпосередньо впливати на призначення і зняття чиновників високого рангу, на розподіл власності, на зміни правил політичної гри — і так далі. Хоч і не так довго це тривало, але ж було! Декому, он, навіть стрілятися довелося — двома влучними пострілами у власну голову...
Тому сьогодні головне — щоб думки справді відповідальних політиків і реально компетентних експертів губилися в масі щедро організованого «інформаційного шуму». І щоб ніщо не загрожувало капіталізації корпорацій, які належать чільним героям вітчизняних політико-економічних (чи економіко-політичних?) ігор. Хай телебачення перетвориться на потік нісенітниць чи навіть на своєрідний лайномет — тільки б не ставити під загрозу такі важливі речі, політизуючи напередодні президентських виборів українське суспільство. І плювати цим персонажам, що сутність демократії якраз і полягає в існуванні великого числа незугарностей і непрактичних дурниць і що взагалі — це найгірший лад для нормального розвитку країни. От тільки всі спроби у ХХ столітті вигадати щось краще призводили до дуже сумних результатів, хоч би під якими прапорами здійснювалися ці спроби...
...Цікаво, чи перетворилися б стосунки між учасниками колишньої урядової коаліції на щось просто кошмарне без допомоги всіх наших телешоу, без вмілого «накручування» градуса політичних пристрастей, без зіштовхування лобами депутатської публіки на догоду формату програми та її рейтингу?
І чи не поменшала б певна напруженість у відносинах заходу й сходу України, якби ледь не в кожному випуску відомого всім політичного шоу не виводилися на екран «розбіжності» між поглядами присутніх у студіях представників цих регіонів, — беру слово «розбіжності» в лапки, бо кожен магістр соціології скаже, що вести мову про настрої регіонів із населенням у середню європейську країну за критерієм голосування кількох десятків присутніх у студії їхніх жителів не лише непрофесійно, а й відверто нечесно?
І чи не покращився би бодай трохи моральний клімат у суспільстві, якби завсідниками телешоу перестали бути відверті хами, перманентні політичні перекинчики та маргінальні радикали, здатні лише розвіювати насіння зла?
«Це просто шоу!» — така відповідь завжди напоготові у творців політичних ток-шоу на різних каналах. Інакше кажучи, ігри в політику для дорослих, а не сама політика. Хоча мільйони глядачів (вони ж виборці) та самі депутати й урядовці сприймають ці «ігри» з їхніми скандалами, демагогією, брехнею і невіглаством як синонім політики — будь-якої, не конкретно української, а демократичної політики взагалі. Хто в цьому винен: Савік Шустер з Ганною Безулик; ті, хто їх фінансує; ті, хто бездумно споживає їхню продукцію, чи ті, хто радо погоджується грати в такі ігрища?
