Анна Чапала у фотожурналістиці уже набула дуже різнобічного досвіду. Як розповідала вона «Дню» в попередніх розмовах, на початках це була і студійна, і портретна зйомка, але врешті Анна відчула, що її — це соціальна і репортажна тематика. Ба більше, останні роки вона дедалі більше працює у військовій фотожурналістиці. Ми поговорили з Анною про цей новий досвід, а також роботи, які вона вже надіслала на ХХІІ Фотоконкурс «Дня» (нагадаємо, прийом робіт триває до 8 листопада).
«З’ЯВИЛОСЯ БІЛЬШЕ ЧАСУ НА САМОРОЗВИТОК»
— Як минає ваш 2020-й? Наскільки серйозні корективи внесли у нього карантин і пандемія?
— У мене дещо змінилася сфера діяльності. Раніше я працювала в інформаційному агентстві «Армія інформ» Міністерства оборони, а тепер стала пресофіцером в одній бригаді Повітряних сил. В «Армії інформ» я працювала 2019-го спеціальним кореспондентом на донецькому напрямку. Цей досвід дуже багато змінив у моїй свідомості. Тому що були дуже різні ситуації — зокрема і в професійному аспекті, підході до матеріалів, їхньому викладі. Наприклад, раніше, коли ми працювали в цивільній журналістиці, нам було дозволено висвітлювати абсолютно різні теми — це залежало тільки від нас як особистостей, наскільки ми готові брати на себе відповідальність писати на різні теми. Але зараз ставлення до фотографії і взагалі до журналістики змінилося докорінно, бо коли ти працюєш там, то відповідаєш не лише за те, який матеріал виклав, а й за тих людей, які там перебувають. Тобто ми попрацювали і поїхали, а хлопці й дівчата залишаються на позиціях. Тому виникла подвійна відповідальність. Щоразу ти знаходиш спільну мову, дуже здружуєшся з цими людьми. І коли приїжджаєш, робиш про них матеріал, а вони тобі за це кажуть: «Спасибі — що посиділи, що вислухали; спасибі, що вашими вустами про нас розповіли татові, мамі, знайомим», — коли вони відчувають, що потрібні, то розумієш, що зробив щось так, як слід.
Пандемія і карантин вплинули на мене в плані того, що обмежили деякі пересування: хотілося трошки більше за цей період з’їздити, дізнатися по своїй роботі. Зараз це все призупинено через відомі обмеження в русі та пересуванні до будь-які інших підрозділів. Також стала більше уваги звертати на здоров’я, обмежувати відвідини рідних, позаяк хоч і хочеться, але таки не варто наражати рідних і близьких на небезпеку. З’явилося більше часу на саморозвиток. Читаєш, більше дізнаєшся, переоцінюєш свої можливості, взагалі під іншим кутом можна подивитися на деякі ситуації й, можливо, змінити свої плани.
— Ваш профіль — соціальна і репортажна зйомка. Які теми вдалося охопити цього року?
— Цього року, на жаль, мені не вдалося охопити багато соціальних тем. Але поки я була вдома, до служби, то фотографувала сільське життя. Мені ця тема дуже близька. Живучи в селі, ми не помічаємо багатьох речей, тому що це буденність. А мені хотілося зупинити такі моменти. І якраз коли була підготовка до весняних робіт, я виїжджала в поле і там працювала. Щось пофотографувала: мені було цікаво самій для себе, наскільки я вмію це зробити. Кожна зйомка — це як виклик самому собі. Що ти можеш зробити і здобути: від дрібниць до більш глобальних тем і таких, які можна показати з власної точки зору.
«ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБ МИ ЗАВЖДИ ЦІНУВАЛИ СВОЄ ЖИТТЯ»
— Розкажіть, будь ласка, про роботи, які ви надіслали на наш цьогорічний фотоконкурс.
— Цього року в мене було дуже мало зйомок — і через підготовку до служби, і через пандемію. Перша тема надісланих мною робіт — це прощання з курсантом із нашого міста, Миргорода. Ми всі відчули на собі цю трагедію і хотілося, щоб це залишилося в пам’яті. Щоб люди могли дивитися на це і не забувати, що ми втрачаємо людей — у пожежах, авіакатастрофах і на війні. І щоб ми завжди цінували своє життя, адже ми можемо вранці прокинутися, а до вечора вже не дожити... Хочеться, щоб люди завжди розуміли ціну життя. Саме для цього потрібно показувати такі трагічні моменти. Не для того, щоб люди казали, що втомилися від війни, від ще чогось, втомилися взагалі жити. А трошки змінити їхню свідомість і показати, що ми не маємо права забувати про те, що наразі відбувається в нашій країні. Так, ми проходимо певний етап через трагічні моменти, через моменти катастроф, через війни і конфлікти... Це все частина нашого життя, і ми повинні не казати, що втомилися, а переоцінювати бачення і, можливо, таким чином змінювати щось у собі на рівні свідомості. Позаяк за цей період у головах людей відбулися значні зміни. І мені боляче слухати, коли людина, яка перебуває на мирній території, не чує вибухів і не знає того, що відчувають люди, котрі пережили війну, сміє говорити, що вона втомилася від війни. Вона не бачила цього всього. Не бачила того, що переживають батьки, хоронячи своїх синів, котрі загинули на війні, навіть в авіакатастрофі. Хочеться трішки призупинити цей момент, щоб людина, дивлячись на фото, змінила своє ставлення. Не «втомилася», а пам’ятала і несла цю пам’ять протягом свого життя.
Інша надіслана на конкурс серія — це світлини бригади тактичної авіації Повітряного командування «Центр». Зрозуміло, декілька фото не можуть передати всього життя бригади. Вони — наші захисники неба, і тому хочеться показати й розповісти про наших авіаторів. Відібрала фотографії з того періоду, скільки я перебуваю на службі. Маю бажання, щоб хоча б деякі фотографії пройшли на конкурс і люди мали можливість побачити їх. Пишатися нашою армією і нашими військами. Вважаю, що повинні дедалі частіше показувати на такому рівні наші Збройні сили, розповідати про наших захисників.
«МУСИМО ПОСТІЙНО НАГАДУВАТИ, ЩО У НАС НЕ ЗАКІНЧИЛАСЯ ВІЙНА»
— Пригадую, володар минулорічного Гран-прі нашого фотоконкурсу Олександр Клименко 2019-го, коли був на нашій виставці, серед світлин-фаворитів назвав, у тому числі, й ваші — це була серія портретів військових та світлини з онкогематологічного відділення полтавської дитячої лікарні. А вам які знімки колег із наших фотоконкурсів, можливо, закарбувалися в пам’яті?
— Минулого року мене найбільше вразила серія фотографій Зої Шу, котра одержала другу найвищу нагороду Фотоконкурсу за особливе зображення колишніх полонених. Це дуже потужна серія, дуже сильні історії. Мені здається, це ті теми, які мають не зникати з поля зору журналістики і фотожурналістики. Ми маємо про це дедалі більше говорити і розповідати під різними кутами. Проблема в тому, що минає певний час і суспільство забуває. Мусимо постійно нагадувати, що у нас не закінчилася війна. І так само є різні проблеми цивільного життя — онкології, так само не все добре в країні і з боротьбою з коронавірусом. До речі, чудові історії робить Мстислав Чернов із «Ассошіейтед Прес» — він висвітлює пандемію в Україні. Дуже потужні відео і дуже високого рівня підхід до викладу матеріалу, мені це цікаво.
— Дякую за розмову. А також за те, що стежите за фотоконкурсом і постійно берете в ньому участь. А ще — за вашу позицію.
— Дякую вам! Адже щоразу хочеться показати щось важливе, і ви даєте цю можливість. Це дуже приємно!
