На телевізійних «свободах» найбільш обговорюваною темою було скасування за допомогою Конституційного Суду закону «2222», тобто політреформи 2004 року. Запрошений до студії Савіка Шустера перший президент України Леонід Кравчук нагадав публіці про етапи великого шляху цього юридичного органу. Зокрема, як це високе правове зібрання доводило українському суспільству, що Леонід Кучма був у нас президентом не десять років, а п’ять. Як воно ж зневажило власну постанову про те, що коаліція в парламенті може створюватися лише фракціями, а не окремими депутатами. Екс-президент порівняв КС із «бутіком», що видає ті постанови, які йому замовляє чинна влада, і запропонував відправити КС у повному складі у відставку.
Вимушений не погодитися з паном Кравчуком. На жаль, наше суспільство, наша, вибачайте на слові, «еліта», наш політикум до такого органу, як Конституційний Суд, незалежно від його складу, ще не дозріли. Тому слід зовсім ліквідувати цю інституцію, що неодноразово демонструвала неспроможність бути незалежним судовим органом. Адже КС створювався як незалежна від влади суто юридична структура, завдання якої полягає не в тому, аби брати участь у політичних розборках, а давати зважені правові висновки про відповідність або невідповідність Конституції тих чи інших законодавчих актів. Для українського народу ліквідація КС означає величезну економію коштів, оскільки гроші там витрачаються дуже великі, а КС поки що — лише дуже дорога іграшка в руках різних центрів впливу. Повноваження КС цілком можна передати Верховному Суду, це буде набагато дешевше. Рішення ж звідти вийдуть, принаймні, не менш кваліфіковані.
Присутній у студії нардеп В. Колесніченко від Партії регіонів із провінційним єзуїтством стверджував, що його партія не вимагає скасування політреформи. Нам, мовляв, лише потрібно, аби КС визнав закон «2222» неконституційним. Колесніченко представлявся як спікер ПР, заявивши, що уповноважений висловлювати її думку. Але висловлював якось блідо й без звичайного ентузіазму. При цьому убогість аргументації він присмачував тонкою усмішкою єдиної розумної людини в студії, що викликало роздратування навіть у, як правило, спокійного Леоніда Кравчука.
Арсеній Яценюк виступив на підтримку скасування політреформи, запевняючи, що коаліції та Вікторові Януковичу це все одно нічого не дасть. Хай мене пробачать прибічники пана Яценюка, але його спіч був малопереконливим. Олександр Мороз, колишній вождь соцпартії, єхидно відпарирував заклик Яценюка до референдуму за новою конституцією: у нас хто при владі, той і виграє референдуми.
На референдум слід виносити лише найпростіші та найоднозначніші питання, на які можна відповісти однозначно: «так» чи «ні». Разом із тим Арсеній Петрович відважно «розгромив» Верховну Раду, сказавши, що цей парламент не має права голосувати за Основний Закон, бо серед депутатів немало тих, у біографії яких кудись зникли по десять років життя, оскільки в цей час вони перебували в місцях позбавлення волі.
Абсолютно згоден з Яценюком, який запропонував дати право Президентові розпускати парламент, якщо той веде антидержавну діяльність. І не лише парламент, а будь-який орган влади, аж до сільради. Але не приймаю його ж пропозицію скасувати державні адміністрації в регіонах. Ми знаємо, чим закінчується «Вся влада Радам!» Є такі ради, що можуть ухвалити (і ухвалюють!) відверто антидержавні рішення, а вплинути на анархічно-безвідповідальний і добре керований з-за куліс натовп «народних обранців» нашій державі складно.
Арсеній Яценюк послався на досвід Польщі, яка провела подібну територіальну реформу. Але ми не лише не Росія. Ми й не Польща. Ось коли весь наш народ (не тільки в Галичині) стане таким же патріотичним, як поляки; коли наша влада стане хоча б такою ж осудною, як польська, ось тоді можна буде повернутися до питання про аналогічну реформу. А сьогодні є шанс загнати країну в такі неприємності, з яких буде вкрай складно вибиратися. Адже в нас в Україні демократичними правами найефективніше скористалася «п’ята колона».
ІМПОРТНИЙ ДОСВІД І «ЧОРНОЗЕМНІ» РЕАЛІЇ
Невдовзі в Шустера перейшли до обговорення проблем свободи слова. Сам Савік заявив, точніше, поставив риторичне запитання: «В Януковича були проблеми з українською діаспорою в США. Але жоден телеканал не показав цього, що дуже погано. Це цензура чи ні?» .Народна депутатка Ірина Геращенко підтвердила, що зі свободою слова в Україні справді погано, журналістів фізично б’ють, а відповідальності за це ніхто не несе. І навела безліч конкретних прикладів. Критикували Перший Національний, який не дає об’єктивної інформації про діяльність влади.
Канал захищав один із його керівників — Валід Арфуш. Але вся його аргументація зводилася до заяложеної тези: а при вашій владі ще гірше було. З явною іронією пан Арфуш заявив Ірині Геращенко, що головним її достоїнством є хороша українська мова. Так. І це такий самий медичний факт, як і погана російська мова Валіда Арфуша, який плутає відмінки та відмінювання дієслів. Боюся, що з таким знанням російської Арфуш навряд чи зміг би влаштуватися на який-небудь телеканал Російської Федерації, а в Україні він керує державним телебаченням... Не завадило б Валіду удосконалити хоча б «великий і могутній», якщо він абсолютно не здатний опанувати українську мову. На допомогу нашому арабському другу кинулася незмінна на «Шустер-LIVE» Інна Богословська, яка взялася емоційно доводити, що на Першому Національному відбувається творче відродження. Можливо, але поки що важко його помітити.
У новій якості шефа парламентського комітету зі свободи слова з’явився нардеп від БЮТ Андрій Шевченко. Маю зізнатися, що не можу погодитися з його розумінням свободи слова, зокрема, з твердженням про необхідність скасування всіх державних ЗМІ в Україні. Ідея багата, для Швейцарії або Австрії чудова і давно втілена. Але ж ми живемо у своїх конкретних геополітичних координатах. Як співав радянський бард В. Висоцький: «Здесь вам не равнина, здесь климат иной». Свого часу нам уже розповідали казки про ринок, який сам усе відрегулює в економіці. Ми це досі проходимо. І встигли зрозуміти: для того, щоб ринок щось регулював, він сам спочатку має бути відрегульований за допомогою складних правових механізмів. А якщо реалізувати європейську ліберальну ідею, що ретранслюється в Україні Андрієм Шевченком, особливо на сході та півдні нашої держави, то там справді державних ЗМІ не залишиться, бо існуватимуть тільки антидержавні...
Вихованець Києво-Могилянської академії Андрій Шевченко дуже нагадує мені діячів Центральної Ради, прекраснодушних інтелігентів, які хапалися за модні західні ідеї, на зразок пацифізму та соціалізму, абсолютно не звертаючи уваги на те, як вони вкладаються в «чорноземні» реалії України 1917 — 1920 рр. Ця хвороба, «центральнорадівщина», ще й нині в нашому політикумі не зжита. У нас і сьогодні часто хапаються за «імпортний» досвід, абсолютно не порівнюючи його з особливостями національної ситуації. А в умовах України поняття «недержавна преса» і «незалежна преса» — далеко не тотожні. Хто сказав, що залежати від корумпованого «грошового мішка», всіма потрухами залежного від влади, краще, ніж залежати від держави, але мати захист закону? До речі, нині багато комерційних каналів уже щосили змагаються з телеконторою пана Арфуша в любові до начальства.
СБУ ПРОТИ ФОНДІВ?
Пані Богословська виступила з відомою нам тезою про «наколоті апельсини», розповівши, що помаранчева революція була інфільтрована до України з-за «бугра», за її висловом, «імпортована». Тому, мовляв, СБУ повинна наглядати за всіма іноземними фондами, грантами тощо. Гарна ідея про сферу діяльності СБУ. Дещо раніше в подібному ж дусі висловився нардеп від ПР Юрій Самойленко. Але ж ось що дивує: наші спецслужби виявляють цікавість лише до фондів, близьких до США та країн Європейського Союзу. Мабуть, від них надходить головна загроза нинішній владі в Україні. При цьому не демонструється ані найменшого інтересу до російських фондів, грантів і організацій, що заполонили нашу країну. Наприклад, до таких, як «Москва — Крим», «Москва — Севастополь» або Дім Москви в Севастополі, за якими стоїть тепер уже екс-мер російської столиці Ю. Лужков, який регулярно виступає з територіальними претензіями до України. Що ж заважає ними зайнятися? «Позаблоковість»? Навіщо ж Партія регіонів нав’язує СБУ таку геополітичну однобокість? Адже її помічають не лише в Україні, а й у тих країнах, які наш Президент відвідує з офіційними візитами.
ЗМІНА КОНСТИТУЦІЇ ВИМАГАЄ НОВИХ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ
А на «Інтері» в Кисельова колишній (?) журналіст газети «Сегодня» пан Чаленко висловив побоювання, що після ліквідації політреформи в Україні доведеться жити навіть не при царі, а при ханові. А відома Соня Кошкіна звернула увагу, що в цьому випадку Віктор Янукович володітиме повноваженнями, на які його не обирали. А це, даруйте, називається узурпацією влади. Так, можна змінювати Конституцію і переходити від парламентської республіки до президентської, але тоді потрібно проводити нові вибори глави держави під нові повноваження. Коли громадянина обирали главою парламентсько-президентської республіки, а він потім раптом за допомогою спритності рук стає главою президентської республіки, то це абсолютно інший сюжет, що не має жодного відношення до демократії та легітимності, але що сповна вписується в гру в політичний наперсток.
На екрані по супутниковому зв’язку з’явився в студії «Інтера» міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, який розповів про візит Президента В. Януковича до США. Візит, на думку міністра, був дуже успішним, а виступ Віктора Федоровича в Генеральній Асамблеї ООН узагалі перевершив усі очікування (особливо якщо врахувати практично порожню залу, чого нам наше телебачення сором’язливо не показало). Але особливо розчулило, коли пан Грищенко, який неділю тому «поливав» на каналі «RTVI» в Москві «помаранчеву» владу, закликав, перебуваючи за кордоном, не критикувати свою країну. А де ж особистий приклад?
ЗАХІДНІ БІЛОРУСИ ЗАМІСТЬ УКРАЇНЦІВ
На російському НТВ привернув увагу документальний фільм «Брест. Кріпосні герої». У суть справи автори фільму не заглиблювалися, прагнучи і не брехати, і не вступати в конфлікт з офіційною історичною пропагандою нинішньої російської влади. Але у фільмі прозвучали дисонансом деякі моменти, на які раніше і в СРСР, і в РФ прагнули не звертати уваги. А подробиці ці дуже красномовні. Зокрема, розповідаючи про досить невдало організовану оборону фортеці, автори не шукали причин, але повідомили, що багато командирів і політруків відразу ж після німецького нападу почали зривати зі своїх гімнастерок знаки розрізнення. І пояснили це дуже оригінально. Виявляється, в цьому винні були покликані в Червону Армію «західники», які виявилися «зрадниками» і «негідниками». Але, що пікантно, тут уже йшлося не про західних українців, а про західних білорусів (своєрідне відлуння склоки Кремля з О. Лукашенком). Нібито ці західні білоруси стріляли в спини своїм бойовим товаришам. На не дуже грамотного росіянина, якому треба довести, що Білорусь на цьому етапі перехопила в України естафетну паличку «ворога Росії», це сповна може подіяти. Але річ у тім, що 1941 року, як визнають найоб’єктивніші історики Росії, перехід на сторону вермахту (інколи цілими полками під розгорнутими прапорами), здавання в полон і дезертирство (і все це без вирішальної ролі етнічної ознаки) мали масовий характер. Ось, наприклад, уривок із мемуарів маршала Радянського Союзу К. Рокоссовського: «...24 червня (1941 р. — Авт.) в районі Клевани зібрали багато горе-воїнів, серед яких виявилося немало й офіцерів. Більшість цих людей не мали зброї. На наш сором, всі вони, у тому числі й офіцери, спороли знаки розрізнення». Невже їх усіх так перелякали західні білоруси? А російський історик Марк Солонін пише: «І що найдивніше — радянські «історики» ніколи не вважали ці жахливі факти однією з причин того, що вони делікатно називали «тимчасовими невдачами Червоної Армії». Поганий маслофільтр на танкових дизелях — це важлива причина розгрому, про неї й пишуть багато, й у амбразурах дотів Київського УРА стояли заслінки застарілого зразка — і про це списано гори паперу. А те, що мільйони солдатів Червоної Армії кинули зброю і розбрелися лісами, — це дрібниці, це до історії війни стосунку не має...» Невже й це все організували західні білоруси?
Щоправда, і це дуже важливо, автори фільму визнали, що у західних білорусів та західних українців не було жодних підстав любити, а тим більше — захищати радянську владу. Російським телеглядачам повідомили, що з 1939 по 1941 рік «ради» піддали репресіям кожного десятого жителя цих територій. Показали й кадри спільного нацистсько-радянського військового параду в Бресті. Розповіли про спільний радянсько-нацистський штурм польської Брестської фортеці, а потім — про відправку полонених польських офіцерів углиб СРСР, де вони й були розстріляні в Катині. Але було дещо нове й для автора цих рядків. У фільмі прозвучала інформація про те, що в перші дні боїв 1941 року до рук радянських військових у Брестській фортеці потрапила певна кількість німецьких солдатів. Німецькі полонені були з особливою жорстокістю вбиті, їх заколювали вилами, аби не витрачати патронів. У свою чергу німецькі солдати, захопивши каземати і побачивши там своїх по-звірячому вбитих товаришів, розстріляли всіх радянських бійців, які потрапили до їхніх рук. Отже, «білих і пухнастих» на тій війні не було. Звірства творили всі. Але ставлення до цього різне. Відомо, що під час повітряної битви за Велику Британію 1939 — 1941 рр. німецькі ВПС майже стерли з лиця землі житлові квартали Ковентрі, бомбили Лондон, принісши смерть багатьом мирним жителям. Не залишилися в боргу й британські королівські ВПС, що знищили десятки тисяч жінок, дітей, людей похилого віку в німецьких містах.
У Нюрнбергу на судовому процесі воєнні злочини членів антигітлерівської коаліції не розглядалися. Але вражає, що британська громадська думка після 1945 року піддала командувача своєї стратегічної авіації бойкоту, не пробачивши йому масове винищення мирних німців. Герой війни був вимушений виїхати до Нової Зеландії, оскільки на батьківщині йому не подавали руки... Що ж, це робить честь британцям, які зуміли в епоху загального звірства зберегти в собі людське начало.
P.S. Між іншим, в російській мові вислів «кріпосні герої» є досить двозначним. Це можна розуміти і як «героїв фортеці», в цьому випадку Брестської, й як людей, які перебувають у феодальній, а по суті — рабській залежності, як кріпосних людей...
