Новини всіх «солідних» телеканалів обов’язково мають блок міжнародних новин. Більшість українських телекомпаній змушені послуговуватися відеорядом й інформацією провідних інформаційних агентств або послугами окремих журналістів за кордоном. тільки «Інтер» і «1+1» можуть дозволити собі спеціальних кореспондентів за кордоном. Звичайно, блок міжнародних новин від цього суттєво виграє.
До Дня журналіста ми поцікавилися специфікою роботи спецкорів українських телеканалів за кордоном.
Євгенія ПРЯНИКОВА, спецкор телекналу «1+1» у Польщі:
— Спецкором телеканалу «1+1» у Польщі я працюю з серпня минулого року. Насправді методи роботи польських колег від наших кардинально не відрізняються. Працюється тут абсолютно нормально, поляки сприяють і допомагають в усьому. Вони дуже охоче дають коментарі на будь-яку тему. Що стосується роботи у Сеймі, то всі політики, навіть якщо вони дуже зайняті, і не мають часу на польські телеканали, завжди знаходять цей час для українських. Багато хто з них розмовляє російською або англійською мовою. На початку своєї роботи тут, коли польської я ще не знала, мені це дуже допомагало. Взагалі до закордонних журналістів політики, звичайно ж, відкритіші, бо польські журналісти ставлять специфічні запитання, а, наприклад, українським потрібні більш загальні речі, тенденції: що відбувається в країні. Але я не думаю, що, власне, в цьому причина. Їм просто приємно, що українські журналісти цікавляться життям у Польщі. Так само добре реагують на українських журналістів і польські колеги, ми завжди можемо розраховувати на їх допомогу — відео, коментарі, контакти.
Кардинально змінювати свої журналістські навички мені не довелося, бо я все ж працюю на український телеканал. А от операторська робота тут відрізняється. У Польщі знімати без штатива вважається нормальним, а в Україні це вважається «брак по відео». Тут оператори бігають вулицєю і паралельно знімають, і якщо це панорама, картинка може йти-йти, а потім увірватися. І це вважається жива, максимально наближена до життя картинка. А в Україні — статика обов’язкова.
Ганна ГОРОЖЕНКО, спецкор «Інтера» у Великій Британії:
— В Європі нам, українським журналістам, найважче пристосуватись до політики західного штибу. Жодного галасу, бійок у парламенті, зверхніх політиків і дорогих рекламних кампаній. Британці в найкращому разі знають імена лише прем’єр-міністра і кількох провідних міністрів. Вони не заполітизовані. 1 травня в Лондоні відбулись вибори мера — на вулицях не було жодної політичної реклами, лише соціальна — яка нагадувала перевірити наявність свого прізвища у списках виборців. У день голосування багато мешканців Лондона навіть не знали, де знаходяться найближчі від їхніх осель виборчі дільниці. Зміна ж міського голови британської столиці не призвела до протестів. Мабуть, із нашими реаліями не порівняти.
Іноземним журналістам на вулицях Києва без дозволу міської адміністрацїі знімати не можна. Так само, як у Парижі, в Лондоні, в Токіо чи будь-де в іншому місті. Просто ми, журналісти із логотипом чи бейджем «Інтера», який відомий будь-якому міліціонерові, таким чином уникаємо бюрократії. Однак якщо агенція «Асошіейтед пресс» буде стояти на Хрещатику і знімати — і якщо вони будуть виділятись із натовпу — повірте мені, до них підійде міліціонер і запитає дозвіл. Я працюю в міжнародній журналістиці 12 років, і всюди із законами однаково.
Так само і труднощі всюди однакові. Домовлятись щодо інтерв’ю нелегко, бо для європейців Україна — не зона інтересів. Однак фах і професіоналізм журналіста-міжнародника завжди визначається тим, наскільки швидко ти можеш взяти коментар. Мабуть, найцікавішими для мене були інтерв’ю із лорд-мером Белфаста, колишнім бойовиком ІРА (а нині водієм у столиці Північної Ірландії), нинішнім мером Лондона. Запам’яталася зустріч із колишнім бойовиком Ірландської Республіканської Армії. Він нині амністований і працює водієм кеба в Белфасті. Ми їздили із ним його рідним католицьким районом, він показував нам, де були сутички із протестантами. Я наче занурилась у 70-ті. Взагалі, Белфаст — вражаюче місто. Відчуваєш, ніби стоїш на діжці із порохом.
Максим ДРАБКО, спецкор телеканалу «Інтер» у США:
— Щодо організації зйомок, то тут все треба робити заздалегідь. Американці працюють за розкладом. Надсилається запит по e-mail, його розглядають і дають відповідь. Зателефонувати і домовитись, як в Україні, про зйомку день в день практично неможливо. Все електронною поштою, хоча б за день — два.
Не можна знімати дітей крупним планом і просто людей без їхньої згоди. Наприклад, відвідувачі лікарні можуть подати позов до суду на лікарню, якщо їх там знімали. Навіть бомж чи повія. Це є порушенням privacy, тобто права на приватне життя. Є й курйозні правила зйомок. Зокрема, Білий дім у Вашингтоні можна знімати зі штатива тільки з проїжджої частини. З тротуару зі штатива не можна — одразу підійде поліцейський і попросить прибрати штатив. З рук знімати — будь ласка. Крім того, ми якось знімали у центрі Вашингтона і до нас під’їхав, як у фільмах, поліцейський на мотоциклі у темних окулярах. Він попросив документи і почав старанно переписувати дані у свій записничок. На запитання, що трапилося: сказав, що все окей, можете знімати, просто ваша камера спрямована у бік Капітолію (будівлі Конгресу США) і я мушу занотувати, хто ви такі. 11 вересня — так вони пояснюють свої дії.
Уся неамериканська преса в США повинна мати акредитацію так званого Центру іноземної преси. А от до будівель Конгресу можна зайти просто з вулиці (лише пройти охорону) без спеціальних акредитацій (на кшталт нашої до Верховної Ради), і перевірити, як працює якийсь конкретний конгресмен.
Тут доводиться набувати нових навичок. Зокрема, опановувати нові технології, як переганяти відео по Wi-Fi, домовлятися про зйомки, накопичувати зв’язки і контакти. Врешті-решт, гідно представляти телеканал «Інтер» і свою країну за океаном.
Оксана БОГДАНОВА, спецкор телеканалу «1+1» у Росії:
— Головні обов’язкові умови роботи у будь-якому закордонному корпункті — потрібно розуміти, де ти знаходишся, хто поряд з тобою, які умови гри тут існують й мати уявлення, для чого ти тут знаходишся. Ще одна важлива річ, хоча з цього краще починати, потрібно постійно тримати під контролем інформацію, про те, що відбувається й у Росії, й в Україні. Й це не лише новини, що стосуються міжнародних відносин, а політичні питання, культура, спорт... Це величезний об’єм тексту, який ти зобов’язаний читати щодня, інакше щось випустиш з уваги й потім буде складніше. Адже особливість України й Росії — це й єдине інформаційне поле. У Києві інформацію отримують одночасно з Москвою. Й тут дуже важливий постійний зв’язок з редакцією. Наскільки там знають специфіку роботи у Росії, наскільки можуть чітко сформулювати завдання, й чи є взагалі розуміння, з якою метою було створено корпункт, зокрема, у Росії. Мені в цьому пощастило. В ТСН (телевізійній службі новин) працюють люди, які мають це розуміння. І навіть попри те, що я знаходжусь за кількасот кілометрів від Києва, я відчуває себе частиною колективу, а внутрішнє розуміння цього є також однією з обов’язкових умов роботи журналіста за кордоном.
Якщо ти знаєш, якою «мовою» потрібно розмовляти з працівниками прес-служб або міліцією на вулиці, тобі легше. Свого часу мене дивувало коли підходили під час зйомки й запитували документи, це було незвично, але за чотири роки роботи у Москві проблем не виникало, адже є постійна акредитація російського МЗС. Ми перебуваємо тут офіційно. Зараз я вже точно знаю де можна знімати, а де зйомки потрібно узгоджувати заздалегідь, наприклад, на Красній площі, на урядових трасах. Спершу доводилося також переходити на інший темп життя. Тут навіть люди на вулиці ходять значно швидше. Усі рішення приймаються дуже швидко. Дуже швидко з’являється інформація, швидко втрачається. Якщо ти поїхав на три-чотири дні, ти маєш наступні два—три дні ретельно вивчати те, що відбулося, й повертатись у цей ритм, інакше ти відстанеш.
Є ще одне правило, яке я зрозуміла вже тут в Росії, спостерігаючи за деякими нашими співвітчизниками. Це правило не стільки має відношення до журналістики, але зобов’язує мене до певної відповідальності. Адже я — український кореспондент, я перебуваю в іншій країні. А відтак я не маю права критикувати свою країну. Це дурний тон. Якщо ти не поважаєш свою Батьківщину, то ти не поважаєш себе, а відповідно й до тебе буде таке ж ставлення.
Мені значно полегшує роботу у Москві й те, що я не просто іноземний журналіст у Росії, я — представник української телекомпанії. За чотири роки наш кореспондентський пункт жодного разу не отримував відмову, мовляв, ви з України, ми не будемо спілкуватись з вами, які б напружені відносини не були.
