«Велика політика» обговорювала складну мовну проблему. З надзвичайною легкістю Євген Кисельов оцінив ганебний законопроект, покликаний де-факто забити останній цвях у труну української мови як такий, що «зрівнює російську мову в правах з українською». Це як же, пробачте, цей документ зрівняє російську і українську мови в Донецьку, Луганську, Маріуполі, Миколаєві, Одесі, Запоріжжі й так далі за повного там панування російської мови? Документ, що обговорювався у «Великій політиці», насправді дає величезні переваги російській мові й перспективу остаточного витіснення української на узбіччя життя суспільства. Окрім панування фактичного, окрім реального засилля в ЗМІ (газети, журнали, телебачення, радіо, інтернет), шоу-бізнесі, на книжковому ринку, в економіці, спорті, медицині, технологіях тощо, російська отримує ще й панування формально-юридичне. Українська мова позбавляється навіть тих небагатьох гарантій збереження і виживання, що їй давав статус єдиної державної.
Отже, суть обговорюваного закону: одній мові дати все, в іншої все відібрати і після цього зі звичним лицемірством розмірковувати про мовне рівноправ’я. Про які утиски російської мови в Україні можна говорити за її очевидного домінування на більшій частині території країни? І склалося все так не «історично», як люблять стверджувати імперські історики, а внаслідок планомірної, жорсткої й послідовної державної політики імперського центру. Нині ці ж теоретики й їхня креатура в Україні добре розуміють, що ліквідація української держави неможлива без ліквідації української мови як політичної реальності.
Присутній у студії вірний соратник Костянтина Затуліна Володимир Корнілов сповістив, що Україна розмовляє двома мовами. А хіба могло бути інакше в постколоніальній країні? У деяких таких країнах мова колонізаторів навіть стала державною: португальська в Анголі, Мозамбіку, Бісау, французька в Сенегалі, Малі, Нігері, англійська в Нігерії, Намібії, Сьєрра-Леоне тощо. Але нинішня фактична двомовність в Україні — це перехідний момент до одномовності — або української, або російської. Закон Єфремова — Симоненка — Гриневецького гарантує швидкий (за історичними мірками) перехід до російської одномовності. У досить тривалій перспективі двомовність в Україні не утримається, вона зникне, все питання лише в тому, на користь якої із двох мов...
Є підстави передбачити, що в українській державі — на користь української. Це розуміють і українофоби, ось чому вирішили завдати превентивного удару на користь російської одномовності.
«В ІНТЕРЕСАХ РІВНОСТІ»
Досить екзотичним був виступ професора-філолога Людмили Кудрявцевої із Київського університету ім. Т. Шевченка. Всупереч даним Всеукраїнського перепису населення 2001 року, вона заявила, що нібито для половини населення України рідною мовою є російська (за переписом — близько 30%). Українців пристрасна прихильниця «нововалуєвського» закону утішила тим, що нібито «мову не можна знищити». Сумно, коли професори філології так слабо орієнтуються в питаннях мовознавства. Це чому ж не можна? Таких прикладів в історії людства безліч. Де провансальська, де прусська, де лівська мови? За 70 років існування СРСР зникло (часом разом зі своїми носіями) кілька десятків мов. Було дивно чути від пані Кудрявцевої розповідь про «страшні страждання» російськомовних в Україні. Виявляється, у нас їх піддають суцільній дискримінації, більше того, з’ясувалося, що в Україні «неможливо отримати інформацію російською мовою» (?!) Мабуть, ця пані живе в якійсь зовсім іншій Україні, а не в тій, в якій живемо ми...
І подумалося мені під впливом пристрасних інвектив професора КНУ ім. Т. Шевченка Л. Кудрявцевої наступне: а чи є, наприклад, у Московському університеті кафедра української мови, а якщо є, то чи дозволять завідувачеві виходити в російський телеефір, аби розповідати про проблеми української мови, що справді дискримінується в Росії?.. Адже в цій країні, що намагається розширювати своє панування на всі суміжні країни, поки не зупинять, українцям залишають лише одну перспективу — тотальної асиміляції, розчинення в російській мові та культурі. Нещодавно новий (уже «регіональний»!) посол України в Російській Федерації пан Єльченко офіційно заявив, що в цій країні немає жодної (!) української школи, яка б фінансувалася російською державою...
В Україні — тисячі державних російських шкіл і нескінченні крики про «дискримінацію» російськомовних. Є ціла каста людей, які спеціалізуються на цих криках і заробляють на них, які їх провокують і організовують. Відомий пан Левченко запропонував українській «в інтересах рівності» конкурувати з російською, а ми, мовляв, подивимося, яка мова виявиться сильнішою. Чудова ідея для мов, що знаходяться в абсолютно нерівних стартових умовах. На боці однієї — багатовікова підтримка імперської держави, де російська мова була одним із провідних елементів політики, а на боці іншої — 20 років відчайдушних спроб залікувати важкі рани, нанесені тотальною русифікацією, при суто словесній підтримці з боку української держави, що встає на ноги. У СРСР захист російської мови був справою «честі, доблесті і слави», а захист української — злочином, що передбачав переслідування, шельмування і, зрештою, в’язницю і табір. А бувало, що й розстрілювали... І ось тепер ідейні нащадки русифікаторів і самі русифікатори пропонують «чесну конкуренцію» у свідомо нечесних умовах. Це те саме, що запропонувати мені «на рівних» позмагатися з одним із братів Кличків: а що, повна рівність, він на рингу і я на рингу, він у боксерських рукавичках і я в боксерських рукавичках, він боксує і я боксую. Тільки моє змагання з ним триватиме рівно одну секунду.
Русифікатори все це чудово розуміють, вони вже давно все прорахували, а дівчинку, яка перший день заміжня, корчать задля вульгарного обману наївних «малоросів», яких заколисують красивими словами про «демократію», «права людини» (звичайно ж, не української людини), «рівність можливостей». Це своєрідна «анестезія», щоб «неболяче зарізати» українську мову і все те, що на ній тримається. А тримається на ній дуже багато: нація, держава, культура, самосвідомість, гідність.
УКРАЇНСЬКА СТАНЕ МОВОЮ СВОБОДИ
На допомогу місцевим борцям з «українською єрессю» Євген Кисельов закликав «руський світ» в особі присутнього в студії московського громадського діяча і економіста пана Гонтмахера, «реєстрового» російського демократа і уродженця міста Льва, запропонувавши йому розсудити суперечку прибічників і противників закону «Валуєв-2». Звичайно, об’єктивнішого арбітра годі було шукати... Пан Гонтмахер, який ще не забув вивчену у Львові українську мову, проте показав себе справжнім великоросом, який погано розуміє і впритул не бачить проблеми неросіян. Спершу він почав темпераментно заперечувати будь-яке втручання РФ у мовне питання в Україні. Це нагадало відому пісеньку Володимира Висоцького, де герой, робітник, з’ясовує стосунки з дружиною Зіною: «А кто писал на меня жалобы? Не ты? Да я их сам читал!» Невже пан Гонтмахер ніколи не чув про численні ноти й заяви МЗС Російської Федерації на адресу України, де вказувалося, яку саме мовну політику нашій державі слід проводити? А постійні вимоги російських політиків забезпечити в Україні потрібний їм статус російської мови? А нескінченні нападки на Україну в російських ЗМІ саме з цього питання? Бідний, наївний пан Гонтмахер...
Від усього цього обговорення залишився вкрай неприємний осад, відчуття зухвалого і безсовісного обману з боку ревнителів україноненавидячого закону про мови. А ситуація, тим часом, досить проста: без російської мови Україна проживе, без української — її як нації й держави просто не буде. Але україноненависники не зупиняться. Вони йтимуть до кінця. А це означає, що українській мові доведеться стати мовою національного опору, мовою свободи і боротьби проти диктатури, стати прапором непокірності злу, символом людської й національної гідності. Так уже було у Фінляндії, Литві, Латвії, Естонії, Чехії...
ПОЛІТИКА «МУКАННЯ ТЕЛЯТИ»
Цікавою була програма Андрія Данилевича «Відкритий доступ» на ТРК «Україна». Аудиторія й кілька народних депутатів обговорювали скасування політреформи 2004 року. Андрій Шкіль (БЮТ) висловив думку, що весь народ таким чином ламають через коліно, аби показати, хто в домі хазяїн. Попутно він не без єхидства привітав «противсіхів» із «перемогою демократії» в Україні. Цікаво, враховуючи особливості аргументації цієї публіки, якщо (не дай Бог!) регіонали приєднають Україну до Росії, «противсіхи», напевно, скажуть: «А Тимошенко зробила б ще гірше...» Хоча куди ще гірше?
А щодо Конституції, то тут розчулює і чарує дитяча простота в поведінці Партії регіонів: коли влада в опонентів — даєш політреформу! А коли влада в себе любимих — геть політреформу! Все елементарно, як мукання теляти... Канал «1+1» демонструє реаліті-шоу «Без мандата». Це коли народного депутата (за його бажанням) відправляють на кілька днів пожити в просту українську сім’ю, аби, як то кажуть, не відривався від народу. Гадаю, й без цих процедур депутати здогадуються, що не всі українці живуть на віллах і їздять на «кадилаках». Але мою увагу привернуло інше. Показали житло одного з них, пристрасного українського патріота, борця за самостійну Україну, за мову та культуру. Побачене мене приголомшило. Це було не житло. Це був «палац Потоцьких» у натурі, латифундія, справжній «панський маєток». Коли «борець за Україну» на своєму японському джипі поїхав «у народ», я подумав: чи не тому такі погані справи з будівництвом української держави, що дуже добре йдуть справи з будівництвом власних палаців у наших «державотворців»?
Я часто критикував написаний російським письменником Михайлом Лайковим антиукраїнський памфлет «Гуляй, Україно!», опублікований 1998 року в журналі «Москва». Був би щасливий, якби в ньому все виявилося неправдою. Але, на жаль. Ось, наприклад, таке твердження: «Можливо, і з українською державністю не виходило через те, що слабка в українців здібність до відмови від свого, особистого. Будівництво держави вимагає жертви, але й нинішня державність почалася зовсім не з готовності до жертв, а з мрії про різке збільшення особистого багатства...» Справді, без жертовності мільйонів людей, але особливо лідерів, про свою державу не варто й мріяти. І як щось станеться, чим жертвуватимуть наші «державотворці» — своїми маєтками чи Україною? Наша історія дає щодо цього безліч негативних прикладів. «Лакомства нещасні», як писав Шевченко, виявлялися для шляхти і козацької старшини дорожчими, ніж Україна... А справді видатні національні діячі часто демонстрували презирство до матеріальних благ. Президенту Латвії Карлісу Ульманісу в 30-ті роки ХХ ст. сейм (парламент) за його заслуги перед нацією подарував особняк. Ульманіс відмовився і продовжував жити в скромній двокімнатній квартирі, яка на наших нардепів справила б враження собачої будки. Але для Ульманіса головною в житті була його Латвія. Майбутній прем’єр-міністр Голда Мєїр почала своє життя в «землі обітованій» із важкої фізичної праці в ім’я Ізраїлю. І таких прикладів у світі немало. Були вони і в Україні. Раніше. А тепер? Чи багато в політичному класі України аристократів духу, здатних жити вищими цінностями, жити в просторі історії, а не в чотирьох стінах домашнього побуту? Чи багато хто з них погодиться поміняти свій особистий затишок і своє благо на благо України?
«ВИ КРАЛИ НЕ ПО-ЧЕСНОМУ!»
Одна з головних подій п’ятничного вечірнього ефіру — інтерв’ю Президента України. Після кількох ритуальних фраз українською мовою, обидва — і Віктор Янукович, і Савік Шустер — із помітним полегшенням перейшли на російську. Зрозуміло, Савік запитав про скасування політреформи. Президент із щирим виразом обличчя повідомив, що абсолютно не здогадувався, яким буде рішення Конституційного Суду. А також повідав тоном відчайдушної рішучості, що готовий був виконати будь-яке... Без коментарів. На каверзну витівку Шустера, мовляв, бояться люди монополізації всієї влади Партією регіонів, пан Янукович повчально зауважив, що «в нас усе вирішують виборці» й поскаржився Савелію, що ці ж самі виборці дуже критикують главу держави за дуже м’яке ставлення до опозиції. Президент пообіцяв жорстоку боротьбу проти корупції, але зізнався, що її дуже ускладнює те, що вся ця погань маскується під демократів... Наостанок В.Ф. Янукович пообіцяв «підняти середній клас і скоротити кількість бідних». Ну, останні в нас самі скорочуються, природним чином. Були й сенсаційні одкровення. Зокрема, Віктор Федорович раптом зізнався, що «помаранчева» революція була йому «до душі». Але вожді її виявилися нікчемами. Ось у цьому я згоден із Президентом на 150%. Дещо про природу їхньої нікчемності я вже написав вище. Але хіба нинішні вожді чимось кращі, моральніші, порядніші, патріотичніші? Як би не гірше... В.Ф. Янукович визнав, що існує загроза поглинання української економіки Росією, але обіцяв пильнувати і не допустити.
Ще одне сенсаційне одкровення гаранта: нібито Ющенко подавав матеріали до КС щодо скасування політреформи 2004 року, але оточення його відрадило, мовляв, а якщо програєш вибори 2010 року, що ж тоді буде?.. Що ж, оточення виявилося феноменально мудрим і врятувало ситуацію...
Але прилизаний запис інтерв’ю гаранта не йде в жодне порівняння з «живою» дискусією між ватажком кримських комуністів Л. Грачем та депутатом І. Богословською. Доктор Фрейд відпочиває. Грач розповів про те, як його кандидатів на місцевих виборах пресує Партія регіонів. Богословська популярно пояснила Грачу, що відбувається звичайний процес перерозподілу власності і влади, як то кажуть, «було ваше — стало наше». Цінне зізнання. І тут у заслуженого юриста України Богословської як докір Грачу вирвалася розкішна фраза: «Ви крали не по-чесному!». Шустер здивувався: «А як можна красти по-чесному?» Краще б Богословська нагадала Грачу знамениті й підходящі до моменту слова Ілліча: «Грабуй награбоване!»...
Хоча в українському політичному ефірі знаходиться все менше місця для дискусій за участю опозиції, для розмов «базарного» штибу місце тут завжди знайдеться.
