«Восточный фарватер». Таку нестандартну назву має безплатний тижневик, який виходить друком з літа цього року. Редакція цього видання розташована (принаймні, така її реєстраційна адреса) в місті Рубіжне Луганської області, а за тематикою і стилістикою воно спрямоване на освічену аудиторію сходу та — частково — півдня України. З якогось дива номер за 5 жовтня роздавали у Києві всім охочим — і це диво дозволило мені дізнатися про факт існування «Фарватеру». Втім, тижневик має скромно, але грамотно, без особливих «прибамбасів», побудований сайт, тож охочі самостійно познайомитися з цим виданням можуть скористатися ним, не чекаючи на диво. Це буде корисно не лише харків’янину чи маріупольцю, а й киянину чи волинянину, адже у тижневику чимало маловідомої інформації та «живих» матеріалів, написаних журналістами на основі почутого і відчутого ними.
Скажімо, в останньому номері є надзвичайно цікаве інтерв’ю кореспондента «ВФ» із мешканкою Криму, яка торік навесні була активною учасницею «русской весны», діючи в лавах сформованої тоді російськими офіцерами місцевої «самооборони». Перед нами постає немолода вже жінка, достатньо освічена, щоб аналізувати події та робити висновки, але свого часу повністю зазомбована потужною московською пропагандою, протидії якій у Криму де-факто майже не було. Результат: ця жінка і її чоловік, які ніколи в житті (!) не бували в Росії, вирішили, що там живеться значно краще і почали діяти. «Мне стыдно за мои действия, если бы было можно, я бы извинилась перед всеми украинцами, перед украинскими солдатами и летчиками, которых я помогала блокировать и выгонять из Крыма, — говорила вона кореспонденту «ВФ». — Считаю себя предательницей — так и говорю родственникам из Херсона... Сначала я с радостью смотрела на летящие вертолеты без опознавательных знаков. Я прекрасно понимала, что это Россия за нами пришла. Украина почему-то категорически не хотела в это верить. Прямо как Сталин в нападении Германии в 1941 году. Как оказалось, если за мной пришла Россия, то потом придет смерть с косой... В принципе, это почти одно и то же. Если первая пришла, вторая — не за горами».
Не менш цікавою і лаконічно-красномовною є порівняльна таблиця цін на продовольство в трьох містах Донеччини: Красний Луч («ЛНР»), Харцизьк («ДНР») та Лисичанськ («материкова» Україна). Бойовики «подарували» підвладним їм донбасівцям у середньому вдвічі більші ціни практично на все (крім хліба, яєць і молока), а на цукерки — більші у два з половиною рази... Добре, хоч школярів не змушують там скандувати щось на кшталт «Спасибі Ґіркіну й Моторолі за наше щасливе дитинство!». Втім, якісь «юні піонери» вже марширують Донеччиною, цікаво було б дізнатися про їхні гасла...
Варто прочитати й інтерв’ю з українськими артилеристами. Не в останню чергу — представникам влади. Зафіксовані журналістом настрої військовиків цілком збігаються з тим, що я знаю про ці настрої з власних джерел. Зокрема й про Мінські угоди. Ось слова командира артилерійського розрахунку: «Если соглашения выполняются одной стороной — это не соглашения. Чем вам там мозги промывают, если очевидного не понимаете?».
Але не треба думати, що всі тексти «ВФ» стосуються Донбасу та Криму. В одному з минулих номерів було опубліковано надзвичайно цікаве інтерв’ю з київським анархістом (псевдо «Руді»). Сказане в ньому дає сподівання, що в Україні все ж виникне справжній лівий рух, без схиляння перед Москвою та без пієтету перед Європою («...Европейские ультраправые и ультралевые оказались едины в своих устремлениях. Они глубоко одобряют политику Путина, видят в нем человека, вступившего в борьбу с нынешним мировым порядком»). От тільки якби ці ліві нарешті уважно прочитали Маркса, вони б зрозуміли, що намагатися здолати капіталізм в Україні означає повертати її у «світле радянське минуле». Інша річ, що той різновид капіталізму, який ствердився у нас — державно-олігархічний, — є найгіршим з усіх можливих...
Утім, є в тижневику і неточності та відверті помилки. Скажімо, стаття про п’ятьох найвідоміших українських мігрантів (до таких, зокрема, відносять Тараса Шевченка та Михайла Грушевського). Проте хіба можна вважати «міграцією» Шевченка ті роки його юності, коли він — кріпак! — був його господарем вивезений спершу до Вільнюса, а потім до Санкт-Петербурга? Так само, як і роки ув’язнення та заслання... Ну а твердження, що, мовляв, Грушевський «мігрував» до... Львова — це взагалі нісенітниця. Так, Львів тоді належав Австро-Угорщині, але ж Київ належав Росії, чи не так?
І взагалі, якщо вже говорити про найвідоміших українських мігрантів, то слід згадати Нобелівського лауреата біолога Іллю Мечникова (втратив місце в Одеському університеті, який тоді мав назву «Новоросійський», через своє українофільство) чи фізика Георгія Гамова, який ніколи не забував, що він по материнській лінії — нащадок запорозьких козаків. Чи, скажімо, славетних конструкторів ракетно-космічної техніки Сергія Корольова та Валентина Глушка. Чи, зрештою, письменника Леопольда фон Захер-Мазоха, який небезпідставно вважав себе русином...
Проте є й значно серйозніші речі. Ось фрагмент з «Колонки редактора» «ВФ»: «Вспомните знаменитый Брестский мир, подписанный в марте 1918 года... Советская Россия добивалась мира «без аннексий и контрибуций», но в результате обрела то, что сам вдохновитель этой сепаратной сделки — Владимир Ленин — поименовал эпитетами «несчастный» и «похабный». Большевистская держава лишилась территории площадью 780 тысяч кв. км с населением 56 миллионов человек...»
Але ж це погляд на тодішні події через «московські окуляри»! Починаючи від терміну «сепаратна угода» і закінчуючи втратою означених територій і населення. Виходить, що Польща, Україна, Фінляндія та Естонія належали «більшовицькій державі»... Це у сталінській та імперсько-шовіністичній російській історичній міфології більшовики втрачали те, що їм не належало. Ба більше: у грудні 1917 року нарком закордонних справ РФ Лев Троцький офіційно визнав незалежність Української Народної Республіки. Остання підписала у Бресті власну угоду з Центральними державами майже за місяць до того, як свою угоду підписала більшовицька Росія. На підставі першої угоди німецькі й австрійські війська разом з українцями рушили вибивати більшовиків із загарбаної ними території УНР. 1 березня був звільнений Київ. Схоже, саме після цього Ленін став звати Брестський мир «похабним». Яка ж Росія без Києва — що путінська, що ленінська? Та, схоже, редакція «ВФ» не читає історичні рубрики «Дня», де про це все неодноразово йшлося...
Утім, «Восточный фарватер», попри деякі слушні зауваження, — це проект, який тільки починається. Яким він стане, залежить і від самих газетярів, і від їхньої аудиторії.
