Незадовго до нового 2006 року «День» (див. № 233) намагався сформувати рейтинг глядацьких очікувань і звернувся до експертів із запитанням про те, які б телепроекти вони хотіли побачити в новорічні свята на українському ТБ. Тоді багато хто висловлював думку про те, що взагалі не хоче вмикати телевізор, оскільки не очікує побачити там щось нове для себе.
Чи справдилися очікування, чим заінтригувало, порадувало чи засмутило «святкове» українське ТБ — у враженнях телеглядачів.
Вадим ДОРОШЕНКО, видавець «Великої дитячої газети»:
— Від перших днів проголошення незалежності ми чекаємо українських передач. На жаль, телеканали продовжують подавати «вінегрети». Хоча в цьому році на свята, слава Богу, відчувалося домінування україномовних виконавців. Це вже плюс. А все інше... Я намагаюся не дивитися ТБ і телепередачі, бо вони не передають українського духу і українського свята. Все-таки хотілося б, щоб наше телебачення було більш україномовне і більш національне. І не тільки в новорічні свята. За насиченням, мені здається, все було в порядку: видовище тримали, якісну картинку робили, але... Українські пісні слід співати не лише один раз на рік — 24 серпня. Їх треба співати кожного дня. Тепер на телебаченні до різдвяних свят почали готувати концерти. І мій знайомий пожартував: «Відтак українських пісень співають вже два дні на рік: один раз — на День незалежності, бо соромно співати іноземною мовою, другий — на Різдво, бо колядки росіяни вже забули». Тому приємно було послухати українські колядки та щедрівки.
Михайло КОМАРНИЦЬКИЙ, директор видавництва «Літопис» (Львів):
— Від святкових новорічних та різдвяних телепрограм зосталися як гіркий осад, так і гірке усвідомлення двох речей: наші телевізійники або свідомо чи підсвідомо надалі живуть у міцних обіймах ностальгії за минулим — бо як інакше пояснити рясність перестарілих телематеріалів пересічної якості та смаку, або під впливом виразної політичної кон’юнктури чи прагнення політичного реваншизму недбало і бездарно творили суміш реваншизму культурного. Моя родина, мої колеги по роботі, мої друзі так і не зуміли віднайти жодної ознаки, що в Україні є не один, а кілька національних телеканалів, які дбайливо заздалегідь піклуються про своїх глядачів, про святкову передноворічну чи передріздвяну ауру, яка вже сама по собі вимагає певного піднесення, духовного катарсису, чи навіть настроєво-розважального розмаїття. Перемикав канали у пошуках цікавої українськомовної розважальної програми і натрапляв на суцільний несмак гротеску, а не на різні грані багатої сміхової культури. Чомусь різкі шумові і звукові ефекти, далекі від музичної майстерності, майже витіснили класичну музику і кращі пісні, які впродовж року були музичними хітами. Чи не на кожному каналі нас годували тим самим — у різній послідовності мерехтіли обличчя російських співаків. Українську пісню виловити було практично неможливо. Винятком був хіба Перший національний, який увечері 31 грудня запропонував модернові обробки українських народних пісень — такий собі український фольк-попс. Приємний подарунок зробив до свят Олександр Пономарьов. Його Різдвяний концерт на тлі загальної сірості та заяложеності виглядав справді елегантно.
Прикро було за довгоочікуване й розрекламоване «Метро». Надзвичайно вдала ідея зміксувати минуле й сучасне, повернувши до життя українські шлягери 1970—80 років (дует Мозгового та Ані Лорак це особливо підтвердив), розбилась об бездарні, несмішні (бо штучні) та вульгарні діалоги ведучого (той, хто їх писав, мабуть, уже давно чи ніколи не розмовляв українською). Випивони на тлі відомого горілчаного бренду, які призначені були заповнювати паузи між піснями, тривали значно довше за самі пісні. Здавалося, нас, глядачів, випробовували на міцність — подужаємо дочекатись пісні чи вимкнемо телевізор, наївшись донесхочу масних так званих жартиків.
Українське телебачення, на жаль, не подарувало своїм глядачам справжньої святкової атмосфери, воно так і не зуміло зробити бодай крок назустріч мільйонам сімей, які чекали якогось дива. Дива не сталося, бо диво народжується з любові. З любові до тих, кому ми даруємо радість, хороший настрій чи усмішку. За ці святкові дні склалося враження майже повного безсилля української розважальної маскультури, а радше, українських чиновників і ділків від телебачення. Отож, залишалося одне — на свята зручніше примоститися в кріслі з книжкою і подумки побажати телевізійникам щодня дивитися те, що вони викинули на голови глядачів у святкові дні…
Наталія ЛАВРИНЕНКО, старший науковий співробітник Інституту соціології Національної академії наук України:
— Новорічні свята за кількістю вільного часу, яку вони дають для наших громадян, напевно, найдовші з усіх свят, які дарувала нам наша держава. Тому й обсяг часу, який проводиться біля телевізора, — дуже великий. Це стосується буквально всіх категорій населення: і бідних, і багатих, і російськомовних, і україномовних... Окрім того, наші традиції постійного застілля дозволяють телевізору стати фоном, який і супроводжує всі наші свята. Внаслідок цих чинників, на багато зростає відповідальність ТБ за якість і зміст тих телепередач, які отримує наше населення. Я не фанат телебачення. Але оскільки часу було багато, то й дивилися багато.
Мені, і як соціологу, і як віруючій людині, дуже не сподобалося висвітлення телебаченням новорічних і різдвяних свят. Так, останнім часом ставиться дуже великий акцент на Різдві як на релігійному святі. Але мені не подобається, як це подається. У подачі телевізійного матеріалу дуже мало духовності. Вся розмова про Різдво Христове повертає в побутову сферу: ритуальні страви, колядки й так далі. Але це — лише зовнішня форма святкування Різдва Христового. На жаль, дуже мало на українському ТБ говориться про історію, про духовну та внутрішню суть цього свята. А саме це треба було б транслювати. Хотілося б, якщо ми вже порушуємо релігійну тему, то щоб це була не обрядова чи власне формальна сторона. Бо за розповідями про обряди, на жаль, втрачається головне — значення християнського вчення. Мене, як віруючу людину і суспільствознавця, це надзвичайно обурює. Розказувати по всіх каналах довго і наполегливо, скільки блюд має стояти на столі, давати їхні рецепти, і при цьому не говорити про духовну суть, про очищення душі, моральні цінності — це дорога в нікуди.
А щодо розважальної програми, то, на жаль, і вона була надзвичайно традиційною. Суцільна попса! Причому професійний рівень так і не виріс — все ті ж особи, все ті ж пісні... Наприклад, «стрибки» з каналу на канал образу Вірки Сердючки, до якої я ставлюся позитивно, а самого Андрія Данилка вважаю дуже талановитою людиною. Але його останні кроки у бік розважальної пісні... Напевно, йому треба подумати, чи варто цю лінію далі розвивати. Тому що дуже часто вона переходить у вульгарність.
Але дуже порадував мене 7 січня на «1+1» великий Різдвяний концерт за участю Олександра Пономарьова. У супроводі симфонічного оркестру Пономарьов показав свої величезні професійні можливості як камерного співака і прекрасного виконавця класики. Все було дуже душевно, красиво, благородно. Після цього варто побажати іншим нашим співакам не обмежуватися лише шлягерною музикою. Оскільки концерт вийшов просто прекрасним. Спочатку було виконання світової класики, потім — російської, і на завершення — виконання українських народних пісень. Це, на мій погляд, було краще, що українське телебачення подарувало нам на новорічні свята.
