Сьогодні — День пам’яті та скорботи за загиблими у Великій Вітчизняній війні. Ось така темна плямка на безхмарному небі літа...
Я якось звикла до сухих цифр кількості загиблих, тривалий час навіть не вдумуючись у страшну кількість знаків у них. Але варто лише трішки уповільнити думки, що летять повз ці цифри, — і на очі навертаються сльози. Сльози просто від шаленої кількості нещасних доль. І за кожною здавалося б непомітною одиничкою постає така неосяжна й неохопна Особистість. Людина. Зі своїми сподіваннями, надіями, недоліками й талантами, якимись звичками і дрібничками, які роблять цю людину неповторною... Це вже не цифра.
Важко уявити, що хтось із цих людей може бути лише статистикою, може бути забутим. Так, ми не знаємо кожного з них на ім’я, але кожен із них — скорботна квітка в народній пам’яті. Тож несімо ці квіти ближче до серця — так вони продовжують жити, навчаючи нас, що нічого не забувається і ніщо не буває даремним. Треба лише пам’ятати.
