«Ну що б, здавалося, слова...» — писав Шевченко. Справді, точніше не скажеш: «здавалося» — але ж тільки здавалося. Не випадково Шевченко у наступних рядках розшифровував, яку силу мають слова. А в іншому вірші брав на себе відповідальність за долі мільйонів співвітчизників: «Я на сторожі коло їх Поставлю слово».
Сьогодні силу слова добре збагнули всі. І якби ж то йшлося про пристойних людей, навіть якщо то політики. На жаль, краще за інших збагнули цю силу різноманітні гидомирники (є таке гарне українське полісемантичне поняття) з числа політиканів, їхніх попихачів-політтехнологів і квазіжурналістів. Отож нині словесна полова та мовленнєві фальсифікати масово використовуються як зброя масового враження для приборкання тих, кого зазначена публіка вважає плебсом, покликаним служити їй і збагачувати її. А ще — як знаряддя розколу українського суспільства, дезорієнтації патріотичних сил і нищення — у самому зародку — прагнень протистояти російському неототалітаризму.
Наведу декілька прикладів успішної імплантації до лексикону певної частини загалом прогресивних українських журналістів, політичних аналітиків і культурологів слів, які об’єктивно працюють на результати, протилежні тим цілям, які ставили перед собою зазначені особи.
«Вишиватник». Слово це з’явилося як інструмент знецінення патріотичних сил в очах решти суспільства. Мовляв, є «ватник» — народжений ще у 2011 році та поширений у час Революції Гідності термін для позначення совково-антиукраїнських, а заразом і пропутінських персонажів; став сленговим неологізмом в українській, російській, білоруській (ватнік), латиський (vatniks) і литовській (vatnikas) мовах. ОК, нехай буде ватник, але є й і його протилежність — «вишиватник», тобто не дуже освічений і надто полум’яний патріот України. Нормальні люди, мовляв, повинні відсторонитися від обох крайнощів. Слід сказати, що таке «вкидання слова» мало певний успіх. Деякі наче високочолі інтелектуали України підхопили цей термін. Проте хто буде воювати, щоб ви могли розпросторювати свої інтелектуальні химери, жваво грати в бісер? Ті, кого ви зневажливо звете «вишиватниками», воюють. Без них ви б тренували свої інтелекти у Варшаві чи Празі, і то — якщо встигли б туди добігти. А інакше — на Колимі... Так, є серед українських патріотів різні люди. Проте ставити когось із них на рівень персон, які вважають Україну непорозумінням і щиро люблять російський тоталітаризм — неприпустимо.
«Свідоміт». Тут усе зрозуміло, чи не так? Але слівце це нерідко зустрічається у медіа відповідного ґатунку. У Росії за щось подібне на адресу патріотів ті, хто вживає такий сленг, сиділи б, а медіа були оштрафовані на серйозні суми. А у нас-бо — безберега свобода слова, навіть такого слова, яке спрямоване на заперечення всіх свобод і самої Української держави...
«Соросята». Це слово я завжди зустрічав у множині. Як на мене, маємо типово ФСБ-шний витвір. Позначає він не лише тих, хто отримував гранти від пов’язаних із Джорджем Соросом фондів, і не лише отримувачів коштів із будь-яких західних структур, а й усіх, хто шанує демократичні західні цінності та виступає за рух України у західному, а не російському, напрямі. Сорос виступає для Кремля та Луб’янки (і їхніх пахолків в Україні) таким собі втіленням світового зла. «Американський мільярдер Джордж Сорос вирішив привласнити ні багато, ні мало, а цілі країни і зробити їх залежними. Особливо успішно він зайшов в Україну, створивши цілу мережу своїх агентів, своїх фанатів американських грошенят. Сьогодні вони захоплюють Україну, а економіка і ВВП падають, як ніколи», — так анонсував на початку року ZIK свій марафон «Тхне Соросом». Охочі можуть зайти на сайти цього й подібних до нього телеканалів, де слово «соросята» широко вживається. Зрозуміла одна з головних мотивацій ненависті до Сороса з боку того, хто ці канали контролює: на соросівські кошти були видані твори Василя Стуса. Цікаво, втім: слівце це перекочувало і на телеканали, контрольовані Петром Порошенком, що зайвий раз засвідчує необхідність раз і назавжди позбутися олігархічного телебачення, як «поганого», так і «хорошого». Бо ж в іншому разі термінами, запущеними у словесний обіг антиукраїнськими силами, можуть «інфікуватися» навіть деякі притомні публіцисти. Втім, існує ще один, більш нейтральний термін — «грантоїди». Він видається прийнятнішим, якщо вживати його щодо всіх одержувачів великих за розмірами грантів, які діють в інтересах не України, а виключно зовнішніх сил. А тим часом я не зустрічав, щоб цей термін уживали, скажімо, стосовно клієнтів Фонду Рози Люксембург (про те, яку вони ведуть роботу і в чиїх інтересах, дещо згодом).
«Конфлікт на Донбасі». Це словосполучення масово зустрічається не тільки у російських чи проросійських медіа, а і в лексиконі західних політиків і ЗМІ. З усіма його похідними — «інша сторона конфлікту», «сепаратисти», «місцеві ополченці» тощо. Аж до rebels — повстанці, бунтарі. Зрозуміло, чому такі формулювання непоодинокі на Заході — кому хочеться зв’язуватися з Росією на користь якоїсь непевної України. До того ж проросійських симпатиків у світі вистачає, як на лівацькому, так і на праворадикальному політичних флангах. А в Україні? Ясна річ, що весь цей лексикон прижився на певних телеканалах і в певних газетах. Але... Хіба то локальний «конфлікт», а не війна — нехай і «гібридна», — нав’язана Росією? Хіба на «тій стороні» якісь там «бойовики» чи «терористи», а не 1-й і 2-й армійські корпуси регулярного війська на чолі з російськими генералами й офіцерами, чий штаб — у Ростові? Хіба «ЛДНР» не інтегровані в російську фінансово-економічну систему? І так далі, і таке інше. Власне, ця публіка ніколи не приховувала своє єство і заслуговує на ймення «сепаратистів» не більше, ніж філія НСДАП у Чехословаччині 1930-х років — Судето-німецька партія Генлейна.
