Леонід Млєчин — один із небагатьох російських журналістів, чиє ім’я асоціюється з незалежною пресою. Політичний оглядач компанії «ТВ Центр», Млєчин активно пише документальну й художню прозу, знімає фільми і є частим гостем радіостанції «Эхо Москвы». Після того як на російському телебаченні вийшли його документальні картини «Червоний монарх» і «Спадкоємець престолу» про Кім Ір Сена і Кім Чен Іре, північнокорейські власті офіційно засудили Млєчина до страти.
В інтерв’ю УНІАН Леонід Млєчин розповів про своє бачення російсько-українських відносин.
— Леоніде Михайловичу, посол РФ в Україні Михайло Зурабов заявив, що українці й росіяни — це один народ. Ви поділяєте його думку?
— Вибір нашого нинішнього посла в Україні вкрай невдалий. Ця людина залишила дуже погане враження на посту міністра РФ і, м’яко кажучи, не користується симпатією серед нашого народу. Я був дуже здивований таким вибором його в ролі посла. Який сигнал Росія подає Україні, відправляючи їм політика, який був змушений залишити пост, тому що викликав просто масові обурення в нашому суспільстві?
Росія й Україна — це дві різні держави, росіяни й українці — це два різні народи. Інша річ, що ми перемішані. Величезна кількість українців живе в Росії. Ти, власне кажучи, ніколи й не дізнаєшся, що це українець. Багато вже й говорять без фрикативного «х».
Не потрібно плакати за радянськими часами, закликати до створення союзної держави, що насправді нікому й не потрібно. Потрібно прагнути того, чого досяг ЄС.
Коли ми з оператором уперше їхали з Франції до Бельгії, я знав, що кордонів у них немає, але думав, адже щось є, давай знімемо. Але ми проїхали і не знайшли нічого. Десь на карті кордон є, а в житті — ні.
На практичному рівні — це чудова річ. Я приїжджаю до вас у Київ, не пред’являючи ніяких документів, ви приїжджаєте до нас у Москву — немає ані митниці, ані паспортного контролю. У Києві й Москві свої уряди й парламенти, посли і чиновники, але для мене це не має значення, якщо я можу вільно поїхати до Чернігова або Керчі, влаштуватися там на роботу і почуватися як удома. Ось до чого треба прагнути.
— А ми прагнемо, щоб так само просто можна було їздити не тільки до Москви, а до Парижа або Лондона.
— Ну зрозуміло! Там же люди собі це налагодили. І в нас у Росії йде розмова про безвізовий режим із ЄС уже роками. Але тут (в Україні. — Авт.) ми можемо досягти більшого.
Україна є й буде незалежна. І дай Бог їй щастя й процвітання.
— Але чомусь Росія хоче дружити з Європою, і в той же час їй дуже не подобається, коли йдеться про дружбу України з Європою.
— Це все рудименти старого Союзу, коли Україна була провінцією, яка мала виконувати те, що вирішать у Москві. І ніяк не можливо це подолати. Таке ставлення до всіх колишніх республік СРСР, протекційно-зарозуміле. Ця позиція — причина наших проблем із країною Україною. Ніяк люди не можуть примиритися, що Україна — самостійна незалежна держава. Сподіваюся, що молоде покоління виросте без цих дурощів.
Я вважаю, що Україна для нас сьогодні — найважливіший зовнішньополітичний партнер. Не США, не Німеччина, а Україна. Це наш сусід, велика країна, у нас такі тісні зв’язки, і треба, щоб ці тісні зв’язки були причиною не проблем, а процвітання.
— З приходом нової влади в Україні політеліта наших обох країн активно заговорила про потепління відносин і відновлення «міцної дружби». Але наслідки різкої відлиги часто бувають плачевними. Чим закінчаться наші «поцілунки», як висловився Зурабов?
— У нас дійсно зараз є відчуття ейфорії. Я сумував останні роки, відчувалося вже якесь вороже ставлення до України.
Головне питання стоїть у тому, щоб практично реалізовувати і покращувати наші взаємини. А тут — ступор. Тому що Росія нічого особливого запропонувати не може, окрім якихось елементарних проектів із газом. Та й сама російська економічна модель, м’яко кажучи, далеко не ідеальна.
— В одному з інтерв’ю ви сказали, що якби в історії Росії не було Сталіна, РФ би сьогодні процвітала. А якби не було Путіна?
— Якби не було Путіна, то політично — становище було б ліберальнішим. Я би голосував у 2000 році за Примакова (хоча його багато хто боїться — і необгрунтовано). Думаю, він би правив 4 роки. Потім прийшла б інша людина. І люди б звикли до того, що обрання президента — це нормальний процес: президент прийшов до влади, пройшов його термін і він пішов.
Дуже швидкого економічного розвитку все одно не відбулося б. Просто свобода дискусій запропонувала би більше варіантів. Насправді, ми заручники свого багатства: уявляєте, якщо у тебе з-під землі б’є фонтан нафти.
— Але він же вичерпається...
— Так, але це ж буде потім. А навіщо мені думати про те, що буде потім — мене ніхто до цього не підштовхує, я сам собі господар.
— Ви говорили про те, що слова «вибори», «політична партія», «виборча кампанія» мають певний сенс, але тільки не в РФ. А чи можливий для Росії демократичний шлях розвитку?
— Всі країни пройшли цей шлях. Ніякої приреченості не існує. Он які держави, з яким жорстким режимом, прийшли врешті-решт до розвиненої демократії. І Росія неминуче до цього прийде.
— Коли?
— Не знаю. Є фахівці з минулого. Фахівців із майбутнього немає (сміється).
— Але ви прогнозуєте, що в 2012 році Путін знову стане президентом...
Якщо захоче. Якщо він захоче стати президентом в 2012 році — країна за нього проголосує.
— В особі нової влади в Україні журналісти бачать спроби обмежити свободу слова, ввести цензуру. Для Росії ця проблема не нова. Як не допустити згортання демократичних свобод?
— Я не знаю, як цього можна не допустити на пострадянському просторі. На жаль, є всі передумови для того, щоб запанував жорсткий режим. Люди звикли підкорятися. Їм ще нічого не сказали, а вони вже автоматично шикуються. Коли Горбачову говорили: «Та проявіть жорсткість», — він відповідав: «Як легко в одну хвилину проявити таку жорсткість, що ви потім і слова не скажете».
— На чому тримається незалежна преса Росії?
— Незалежна преса Росії доволі невелика. Вона тримається на приватному капіталові. Влада розуміє, що це необхідно, нехай навіть в обмежених масштабах. У нас є декілька більш вільнодумних телеканалів. Але є й страх перед телебаченням. Владі здається, що телебачення має такий вплив і настільки потужний інструмент, що його не можна залишити без нагляду: хто-небудь підхопить і займе твоє місце. Це помилка. Не телебачення визначає настрій суспільства.
— А що тоді? Хто формує громадську думку?
— Громадської думки в нашій країні немає. Громадська думка — це функція від знання. Ну, яке у мене може бути думка про квантову механіку, якщо я про неї нічого не читав? Хоча може, звичайно, бути.
— На кшталт «не читав, але засуджую»?
— Ну так.
Тому говорити про громадську думку в Росії не можна. Є сума уявлень, повір’їв, сталих міфів, які заповнюють цей духовний простір. Вони й визначають поведінку людей. Але вони досить суперечливі. У нас була історія з «приморськими партизанами». Декілька бандитів почали вбивати міліціонерів і розповідати, що вони мстяться за міліційне беззаконня. І суспільство їх підтримало. Це ті самі люди, які голосують за Путіна або за Медведєва. Їхні бажання й готовність підтримати владу поєднується в їхніх душах із глибокою ненавистю до влади, недовірою і готовністю узятися за кілок і піти її трощити. І це характерно для історії Росії. Громадянська війна. Одні й ті самі люди спочатку служать імператорові, потім — більшовикам, а трохи щось хитнулося — вони за гвинтівку, в ліс і повстають цілі губернії просто проти всілякої влади.
У людей відсутнє уявлення про реальну світобудову. У голові російської людини, яка значною мірою залишається радянською, жахлива каша.
— Патріарх Кирил збирається в липні до України. І йому не хочеться їхати по вулиці імені Мазепи в Києво-Печерську лавру, відбудовану гетьманом...
— Сьогодні історична наука, в тому числі й російська, абсолютно по-іншому оцінює діяльність Мазепи, вже не називає його зрадником, розуміючи всю складність ситуації, у якій він опинився тощо. Просто я підозрюю, що ці історичні праці дійшли не до всіх. Це складно вилучити з масової свідомості.
— Але ж патріарх — це не представник маси...
— Але ж навіть найвищі живуть у тих самих міфах, що й інші. Своїх міфів немає — одні на всіх (сміється).
