— Коли говорю про свою передачу, то мені здається, що треба
сказати про все на світі відразу... Я працюю на телебаченні 31 рік. Думаю,
життя мене готувало до того, що я повинна була вийти на цю програму. Приїхавши
з Канади, де мені зробили після травми операцію, я провела на День незалежності
прямий ефір, який став для мене другим днем народження. Я відчула, що жива,
що повернулася до себе на Батьківщину, що мене люблять і пам'ятають...
Наша теперішня передача розповідає про позитивне як про
момент культури. Якщо це політика — про політичну культуру, якщо це бізнес
— то про бізнесову культуру. Дуже складно відшукати позитивні приклади
сьогодні. Якби ви бачили мою підготовчу машинерію до передачі — ви б зрозуміли.
«Не все так погано у нашому домі» — загальнолюдська передача. Вона — поза
партіями, вона — для людей. Вона не для Президента, не для певної партії,
не для певного фонду. Я ніколи не була ні в яких партіях. Я, на жаль, навіть
не член Спілки журналістів. У мене немає жодної державної нагороди, але
в мене є нагорода від церкви. Якраз відсутність нагород — це моя велика
нагорода. У програми немає ніяких покровителів, немає жодних спонсорів.
Думаю, вони вже зараз будуть, і не тому, що наближаються вибори. Справа
— у вірному використанні ефірного часу.
Згідно з проектом, це мала бути велика програма — і постановочна,
і художня, і документальна. Їй треба мати годину в прайм-таймі, з ранковим
повтором і великою анонсною маркетинговою рекламою. Я показала проект Володимиру
Познеру, він сказав: «Дєточка, вас сожрут хахли». Я його виправила: не
хахли, а українці. А він: «О, вот-вот, вся хохляндія полєзла. Ідітє в Москву,
я вам помогу. Етот проект для СНГ замєчатєльний».
Коли дiзналися про цей проект, мені пропонували з кількох
приватних компаній, щоб я працювала у них. Але я в 20 років прийшла на
Національне телебачення, як я можу звідси піти? Відмовилася від усіх пропозицій.
Чому передача не виходила чотири роки? По-перше, було багато
людей у моєму оточенні, яких «давила жаба» — в нашій українській ментальності
є незбагненні речі... По-друге, у мене були принципові позиції: я не хотіла
змінювати назви, хронометраж, дату і час виходу в ефір. Окрім того, комусь
треба було ділитися на той момент ефіром — а там поділили все без нашої
участі. Викликала нарікання моя позиція: я подаю матеріал пізнавальний,
а вони — розважальний. Я закликаю до академізму, до виваженої позиції,
бо знаю, що таке компроміс.
Але восени 1997 року, коли були зроблені перші два «пілоти»,
в ефір нас не випустили. Це була пам'ятна «здача»: ще до перегляду програми
секретарка тодішнього президента компанії на його прохання переді мною
поставила склянку валеріанки. Я кам'яною просиділа весь перегляд. Я не
могла зрозуміти, що коїться. Це було підготовлено заздалегідь і неморально.
Віктор Лешик звільнив мене з роботи «у зв'язку з реорганізацією студії»,
як записано в трудовій книжці.
Я пішла до церкви, поставила усім свічки. Щоб вони стали
розумними. І мені стало легше жити. Ніхто не бачив, як я скиглила. Ніхто,
крім Бога.
Потім я подзвонила міністру інформації Зиновію Кулику:
«Це дзвонить безробітна Лисенко. Мій номер на біржі праці 2261. Приходьте,
через два дні буде прес-конференція з цього приводу». Я, як член Картер-центру,
що розробляє політику телемовлення, маю право скликати раз на рік міжнародну
прес-конференцію. Через вісім годин в мою трудову книжку вписали, що я
ведуча програми «Не все так погано в нашому домі».
Я почала знову працювати над програмою. Багато людей розбіглися,
бо їм створювали нестерпні умови. І тому зараз є проблема — треба доформовувати
команду. Люди хочуть працювати, їм важко, маленька платня. Ми живемо зараз
у монтажних та апаратних. У нас, крім мене та режисера, — всi молоді люди.
Серед своїх учнів в університеті та на театральному факультеті я шукаю
зацікавлених людей. Я не можу сказати, що до нас погано ставляться — так,
як до всіх.
У передачі має бути ще й театр. Я хочу ввести функціональний
зріз суспільства засобами театру: люди, що маніпулюють суспільством, і
маніпулювання також. Тобто театр накладеться на документальне тло передачі.
Двісті тем вже розписано. До кінця року залишається лише 27 передач. І
в мене почнеться процес ампутації: що взяти, а що відкинути. Я дозволяю
собі лише 48 слів — це 29 секунд в ефірі. Зараз опановую цей супер-жанр,
пам'ятаючи, що афоризм — це добре відредагований роман. І тому зi 150 сторінок
роману роблю фразу: «Ви не виспіваєте, не вимолите, і навіть не випросите
своєї незалежностi. Ви її тільки створите».
Комусь я подобаюсь, комусь — ні. І це цілком нормально.
Може, я багато втрачаю, коли не знаю іншої точки зору. Тому я завжди вдячна
критикам. Це те, що примушує мене бігти швидше. Не кажу, що така зухвала,
що ніхто, крім мене, не біжить. Біжать, тільки поки що ніхто в спину не
дихає.
