Глядачів можна схематично розподілити на дві категорії: ті, хто дивиться «мильні опери», і ті, хто навіть не вмикає телевізор, прочитавши в програмі чарівне слово «телесеріал». Але, мабуть, навіть не варто вдаватися до детального аналізу цього явища, щоб зробити висновок: шанувальників серіалів значно більше, аніж противників. Хоч би тому, що актори, які грають у цих телероманах, миттєво стають не просто, а фантастично популярними. Іноді, щоправда, яскраво загорівшись, багато які телесеріальні «зірочки» так само несподівано згасають. Тиражуючи свою зовнішність та індивідуальність, не помічають, як втрачають їх.
Акторці Марині Могилевській, розумниці й красуні, мені здається, подібна доля не загрожує. Вона азартна й ризикована, вміє починати нові життєві етапи з «білого аркуша» і домагається успіху в будь-якій справі, за яку береться: чи то кіно, театр чи телебачення, реклама чи сценарні досліди. В’язання чи водіння, спів чи гончарне ремесло. Скажете: розпорошується на дрібниці? Ні — просто любить жити на «повну котушку»!
— Марино, я зі здивуванням виявила, що нашому знайомству вже дванадцять років. Сталося це на фільмі «Дякую, що ти є». Кіно практично вмирало в той час, і абсолютно очевидно, що ні цієї картини, ні будь-якої іншої могло не відбутися взагалі. І твій яскравий дебют у «Кам’яній душі» залишився б приємною юнацькою пригодою. Не більше того. Як думаєш, озирнувшись на себе — сімнадцятирічну, чим би змогла тоді зайнятися?
— Питання не просто складне, для мене воно в якійсь мірі — страшне. Я замислювалася про це не лише на початку кар’єри, часто думаю й зараз. Найбільша вада акторської професії — нестабільність. І якщо за останні роки в мене досить багато пропозицій, завтра ситуація може змінитися кардинально. Хоч як би неприємно було, до подібного повороту подій я готова. До професії акторки, яку дуже люблю, завжди ставилася як до хобі. Адже в кіно я потрапила випадково, ніхто в моїй родині до мистецтва відношення не мав. Тому з першого дня налаштувала себе, що в будь-яку хвилину казка може закінчитися. Дуже не хотілося б вірити в такий розвиток подій, однак, якщо така доля, вирішу, чим зайнятися.
— Прозвучала сакраментальна фраза: «У кіно потрапила випадково». Майже всі акторки говорять про це. Але в твоєму випадку, я знаю: це дійсно так. Можна почути з перших вуст: як усе сталося?
— Сталося це в Києві, куди я приїхала до батька з Москви, де провалилася при вступі в Інститут міжнародних відносин. Склала іспити в «Нархоз», стала вивчати ази бухгалтерського обліку. Інститут знаходився поруч із кіностудією імені Довженка, і в один прекрасний день, коли ми з дівчатами поверталися із занять, до нас підійшла жінка — асистент по акторах, довго розглядала мене, а потім запропонувала прийти на кінопроби. Мені пропозиція здалася безглуздою, бо кіностудія була особливим закритим світом, а актори й режисери — недосяжною кастою. Проте бажання побачити все на власні очі було величезним і, природно, я примчала на майданчик фільму «Кам’яна душа», абсолютно ні на що не розраховуючи. У картині знімався весь цвіт українського кінематографа: Богдан Ступка, Толя Хостікоєв, Богдан Бенюк. І потрібна була юна героїня, наївна і природна, як сказав режисер. А я такою й була: величезні блакитні очі, на світ дивилася з обожнюванням. Мені здавалося, що життя прекрасне та дивовижне... Як не дивно, мене затвердили.
— Що відчула, вперше стоячи перед кінокамерою.
— Це було щось жахливе. Всі, хто перебував у той момент на майданчику, згадують і регочуть досі. Мене нарядили в національний костюм, прив’язали дві кіски (моє волосся було рідкуватим) і поставили завдання: грати драматичну сцену, коли від чоловіка-попа я тікаю до коханого гуцула. На роль гуцула затвердили Толю Хостікоєва, але в той день його не було, і мені все потрібно було робити одній. Коли задзижчала камера, зі мною стався шок, і я почала «грати»: тут же відкрутила одну косу, почала ридма ридати (драма ж!), наступила на спідницю, і вона звалилася на землю. А оскільки я не розуміла тоді, що існують межі кадру, повернулася спиною до камери й галопом понеслася кудись на інший кінець студії. Притулившись до огорожі, продовжувала ридати, «переживши» трагедію своєї героїні. За мною прибігло півгрупи — заспокоювати...
На наступних зйомках стала освоюватися, життя поступово налагодилося. Але найстрашніше сталося після закінчення роботи над фільмом, коли прийшов час повертатися до буденного життя, ходити до інституту, вчити «дебет-кредит». У мене почалася страшна депресія: два місяці не виходила з дому, лежала й дивилася в стелю. Жити не хотілося. Потім раптом — нова пропозиція, друга, третя... І лише тоді я вперше подумала: «Мабуть, все не випадково. І ця професія буде моїм життям». Так Київ став етапним містом у моїй долі. Власне, моєю другою батьківщиною, оскільки я прожила тут десять років: це початок моєї кар’єри в кіно, кохана людина і родина, театр і друзі.
— Проте ти все ж таки поїхала до Москви, і я з ревнощами прочитала в одній із публікацій про «російську актрису» Марину Могилевську... Що стало приводом, адже виїжджала ти не на пусте місце?
— Так вчинити я ніколи б не зважилася. Просто гостювала влітку у мами, і знайома асистентка по акторах із «Мосфільму» запросила мене на кастинг телепередачі «Доброе утро, Россия». На той момент на телебаченні я мало розумілася. Був невеликий досвід у Києві, провела декілька передач про кіно. Працювала з суфлером. А тут — поряд відомі телеведучі — Любімов, Разбаш... Цікаво!
Потім поїхала до Києва, починався сезон у театрі. І раптом дзвінок: «Вас затвердили. Ефір за три дні». Вирішувати потрібно було негайно. Особисте життя на той момент дало тріщину, бажання поїхати до Москви було сильним — і вибір було зроблено. На жаль, через чотири місяці програму закрили. Знову настало нерозуміння, що робити далі. Ні роботи, ні грошей, ні перспектив. Дуже важкий період: іноді навіть нічим було заправити машину. «Чорна смуга» закінчилася, коли мені запропонували роль у серіалі «Марш Турецького».
— Невже це було так давно?
— Майже десять років тому...
— Відтоді ти багато знімаєшся, і злі язики говорили спочатку, мовляв, ця ситуація склалася завдяки тому, що ти одружилася з дуже відомим телевізійним продюсером...
— До речі, він (Олександр Акопов. — І.Г.) побачив мене вперше на телепроекті «Доброе утро, Россия» і сказав: «Ця жінка стане моєю дружиною». Через три місяці так і сталося.
— Дивовижна історія, майже Попелюшки...
— Почасти з цієї причини ми й розійшлися. Я — людина самолюбива, і весь час відчувала на собі косі погляди, мовляв, цей альянс стався лише тому, що чоловік може протегувати Могилевську.
— У цьому також немає нічого страшного.
— В тому випадку, якби я вже домоглася чогось у Москві. Я ж переживала творчу бездіяльність, ми часто сварилися з цього приводу. Як нормальний східний чоловік, він хотів, щоб я не працювала. Ми будували чудовий будинок, я займалася його облаштуванням, вибирала меблі, готувала, і це приносило мені величезне задоволення. Так минуло три роки. Потім я все ж таки почала працювати, а за рік ми розійшлися. Так вийшло. А проте я рада, що ці роки провела з розумною, талановитою, гідною людиною. Просто дуже різними виявилися наші вдачі, погляди на життя. У нас і сьогодні чудові стосунки: передзвонюємося, пропонуємо один одному нові проекти, радимося з різних приводів. До речі, активно працювати в кіно і в театрі я почала після розлучення. Період був нелегким, і надмірну енергію потрібно було кудись застосовувати.
— Передбачаю, що енергії дійсно багато, якщо врахувати, що нещодавно ти освоїла рідкісне й незвичайне для жінки заняття — гончарну справу. Чому, до речі, не в’язання чи гаптування?
— Все вмію. Я взагалі дивна особа. Сплю мало, так що часу вистачає багато на що. А з гончарною справою було так. Декілька років тому я раптом зрозуміла, що дуже втомилася. Видихалася, у буквальному розумінні цього слова. І зробила паузу. Роки два з половиною не працювала, відмовлялася від усіх пропозицій. Займалася собою, самопізнанням (вибач уже за високий штиль). Одного разу згадала, що в мене є приятель, що захоплюється гончарним ремеслом. Попрохала навчити мене. Заняття виявилося вельми захоплюючим: адже на твоїх очах із безформної маси виникає красива річ.
— Вдома є якісь вироби?
— В основному, дарую друзям. Подарунок можна зробити з гумором, з урахуванням індивідуальності. Вдома також є кавовий сервіз і вазочки. Вони мені дуже подобаються.
— Ти ще раз переконала мене, що ти — людина азартна. А нещодавно на телеекранах пройшов серіал «Російські амазонки», де сюжет пов’язаний із літаками...
— Можеш далі не продовжувати. Літала про всяк випадок, звичайно ж, з інструктором. А навчив нас усіх — мене, Іру Розанову, Олену Хмельницьку — Леонід Якубович. Він не давав нам спокою. В обідню перерву або при перестановці світла прибігає і з порогу: «Дівки, за мною!». Проте мені не дуже сподобалося. Відчуття втрати земного тяжіння для мене — психологічно складний момент. Тому вдосконалюватися немає бажання.
— Машину й досі любиш водити?
— Дуже. Прив’язуюся до машини як до друга. Вона для мене — жива істота з характером і ім’ям. Я її пещу, лелію коли є час.
— Міняєш часто?
— Ні. Зараз у мене третя машина. Їжджу п’ятий рік. Розлучатися не збираюся.
— Як зветься машина?
— Муся.
— А «повне» ім’я?
— Ауді. Люблю механічну коробку передач, тому що для мене водіння — не лише задоволення, але й процес. Їздити «на автоматі», все одно що варити магазинну каву. Я люблю сама помолоти зерна в кавомолочці, ложечкою насипати до джезви, перемішати... Зовсім інше відчуття. Так і з машиною: мені подобається її відчувати.
— Але існують же і приємні істинно жіночі заняття. Знаю, що ти добре готуєш. Чи є коронна страва?
— Останнім часом схильна до натуральних продуктів, не люблю з них знущатися. Припустімо, добре м’ясо варто просто обсмажити з двох боків із овочами. Швидко й смачно. На зйомках також прохаю не приносити мені голубці, чи котлети, а просто обсмажену рибу, наприклад. Мені хочеться відчувати справжній смак продукту.
— Про справжній смак зрозуміла. А що для тебе є справжнім запахом?
— Запахи — надзвичайно важлива штука. Я за парфумом умить визначаю, моя людина чи ні. У мене навіть для кожної ролі є свій аромат. Припустимо, в одній виставі граю затишну сільську жінку...
— У тебе ж абсолютно не сільський типаж.
— Ось приїдемо до Києва на гастролі, побачиш. У цій виставі багато танців, музики. Я отримую величезне задоволення від участі в ньому. У мами знайшла старі парфуми «Бузок», по-моєму. І для самовідчуття трохи бризкаю на халатик. В іншій виставі про американську еліту — абсолютно інший аромат.
— Надія з серіалу «5 хвилин до метро» чим користувалася?
— Нічим.
— Чому?
— Мені здалося, що ця жінка, яка приїхала до столиці з провінції, яка ніколи не жила для себе, виховувала дітей, займалася чоловіком, багато працювала, повинна просто пахнути свіжістю. І ніяких парфумів.
— Марино, ти мабуть стикалася з думкою, що красива жінка — не завжди розумна. Частіше за все так і буває. І раптом я довідуюся, що твоя настільна книга — Шопенгауер?!
— Не те, щоб настільна. Просто одного разу я сказала про це в якомусь інтерв’ю. Мені зателефонували друзі й кажуть: «Марино, це безглуздо звучить!» Але чому? Мені дійсно цікаво читати філософів: Бердяєва, Ніцше, Шопенгауера. Люблю літературу, яка змушує думати. Абсолютно не розумію бульварні детективи. Ну що поробиш, так уже я влаштована.
— Мабуть, ти зрозумієш, яким буде останнє запитання?
— Що таке кохання?
— Звичайно, Марино! Що таке кохання для тебе?
— Для мене кохання — це сенс життя. Кажу абсолютно чесно. Якщо двадцять років тому мені здавалося, що заради професії готова на все, то сьогодні можу абсолютно відповідально заявити: головне в моєму житті — кохати і бути коханою. Тоді можна пережити різні ситуації, будь-які проблеми, тоді доцільно жити, працювати, йти вперед.
— Ти сьогодні вільна?
— Від цього почуття?
— Від почуття, від людини.
— Я завжди вільна. Є почуття, немає його: я просто вільна.
