Марина ОСТАПЕНКО на цьому тижні посіла створену вперше в історії України посаду прес-секретаря голови Служби безпеки України. Сам факт заснування такої посади в найбільш закритій силовій структурі говорить про налаштованість її керівника Володимира Радченка послідовно «повертати» своє відомство обличчям до суспільства. Марина — досвідчений журналіст. У неї за плечами факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка, робота кореспондентом в агенції УНІАР, на радіо «Свобода», в агенції Інтерфакс-Україна. Більшість наших читачів пам’ятають Марину як ведучу передачі «Подробиці тижня» на телеканалі «Інтер», яка активно брала участь у наших опитуваннях. Останнім часом журналістка відгострювала свій професіоналізм у телеагенції «Профі». Сьогодні Марина ОСТАПЕНКО — вже на посаді прес-секретаря голови СБУ — дає міні-інтерв’ю «Дневі».
— Уже стало загальником говорити, що прес-служби виступають у ролі «фільтрів» інформації. СБУ — специфічна організація, яка найбільше оперує інформацією під грифом «цілком таємно». І в той же час створення посади прес-секретаря голови СБУ говорить про відвертість намірів нинішнього керівництва цієї структури. У чому ви бачите своє головне завдання на цій посаді?
— Поява цієї посади, по-моєму, говорить про те, що СБУ переймає найкраще з досвіду роботи подібних служб у світі. Сьогоднішня СБУ вже не може працювати за старими стандартами. У розвинених країнах прийнято, щоб стосунки між державою і суспільством не те щоб були відкриті повністю, а, принаймні, контролювалися б громадськістю. Створення цієї посади говорить про те, що українська служба не хоче відставати від європейського співтовариства і намагається допомогти людям зрозуміти, налагоджуючи зв’язки з громадськістю, чим саме вона займається. Що це вже не структура, яка займається політичним розшуком. Щоб у кожного було розуміння, що вона стоїть на варті його інтересів.
Я дуже пишаюся і щаслива, що мені випала честь відкрити цю сторінку в історії — стати першим прес-секретарем голови СБУ. Своїм завданням я бачу саме спробу подолати існуючу обопільну недовіру між СБУ і ЗМІ, СБУ і суспільством. А журналістом я залишаюся і надалі.
— Існує певний стереотип, що Служба безпеки — це чоловіча справа. (Можливо, це походить від іншого стереотипу — що жінки дуже балакучі.) Чи не стане вам на перешкодi чоловіче оточення?
— Дійсно, всi керівні пости тут посідають чоловіки. У цьому немає нічого дивного — це склалося історично: робота в розумінні морального і фізичного напруження важка. Звичайно, дружини офіцерів Служби безпеки розуміють, чому їхнi чоловіки так довго затримуються на роботі, пропадають на роботі у вихідні. А ось щоб чоловік чекав на свою дружину з роботи до дванадцятої... може, і чекав би, але де ви бачили таких чоловіків? А якщо серйозно, то незважаючи на те, що робота тут важка, тут працює багато прекрасних жінок. Це в повному розумінні професіонали, і якби вони багато базікали, то їх би тут не було.
Якщо говорити про чоловіче оточення, то мої колеги насамперед офіцери. А офіцери — це особлива каста людей, яка, не дивлячись ні на що, шанує кодекс честі, кодекс особливого ставлення до жінки. Поки що я себе почуваю в цьому колективі прекрасно, мені всі допомагають. Сподіваюся, що і їм приємно зі мною працювати як iз професіоналом.
— Що, на вашу думку, з вашого телевізійного досвіду знадобиться на новій посаді?
— Спочатку важко перебувати з іншого боку камери. Я більше звикла брати інтерв’ю, а коли даєш інтерв’ю — це абсолютно інше відчуття. Тут ти не маєш права на помилку. Тут не можна розраховувати на те, що можна буде перезаписати сказане, зробити дубль. Багаторічна робота в прямому ефірі, звичайно ж, допомагає відчувати себе розкуто перед камерою, швидко зібратися, коли поганий настрій, коли якісь проблеми. Безперечно, телебачення — це необхідний досвід.
— Чому, як ви вважаєте, в певний момент свого особистого професійного розвитку досвідчені журналісти переходять працювати в прес-служби?
— У кожного свої мотиви. Мені ця робота цікава. У ній є щось нове, відмінне від того, чим я займалася раніше. До цього ніколи в своїй журналістській практиці не стикалася з СБУ. Коли нещодавно я вперше увійшла в будівлю на Володимирській, зізнаюся, у мене трусилися коліна. Але все вирішила зустріч iз Володимиром Івановичем Радченком — вона залишила позитивні емоції. Боюся, що якби на його місці був хтось інший, то я не впевнена, що погодилася б на цю пропозицію. Рішення стати прес-секретарем я прийняла не відразу, я довго думала — все-таки інша специфіка. І чималу роль у тому, що я так вирішила, зіграв імідж організації. Після декількох тижнів роботи, під час яких я входила в курс справи, я зрозуміла, що це структура, якої не треба боятися, а навпаки — слава Богу, що є такі організації, які стоять на захисті державних інтересів, на захисті інтересів громадян. І щоб у суспільстві з’явилося усвідомлення цього, я готова докласти всіх своїх сил і вмінь.
