Російським «Куклам» на НТВ пішов четвертий рік. Услід за
центральними персонажами кремлівської тусовки видозмінювався склад їх гумових
двійників. Утім, головні герої телесеріалу як і раніше у центрі подій.
Хоч говорити про те, що тривка популярність телевізійного шоу прямо залежить
від усталеності прототипів на політичній сцені — немає підстав.
Уже не шокуючи ні росіян, ні СНДшників самим фактом існування, «Куклы»
як і раніше віртуозно демонструють концептуальне поєднання політичної злободенності
з вишуканою стилізацією на теми мандрівних, класичних або культових літературних
і кіношних сюжетів. Благополучно проминувши опальну скандальність і щасливо
уникнувши суду, програма увійшла до небезпечної зони стабільності. І вже
таким чином «Куклы» свідчать про російські уявлення про свободу, які реально
розширилися. Залишається лиш вражено захоплюватися тим, наскільки безпомилково
розкладаються ролі лялькових персонажів у відомих сюжетах, і якими змістами
— етичними та політичними — наповнюють вони ролі владних прототипів у сюжетах
реальності.
Цей атракціон, який поєднує психологічно та естетично ефект кімнати
жаху й кімнати сміху, по суті, являє собою певний майже язичницький ритуал.
Жорстока гра гумових телемонстрів, покірних волі, дотепності й таланту
відчайдушних ляльководів — магічно зачаровують блиском метафор і прозорістю
аналогій.
Проте, до демократії як принципу суспільного устрою «Куклы» причетні
досить опосередковано. Будучи безумовним допінгом для громадянської самосвідомості
російського телеглядача, ця «божественна комедія» — як максимум — здатна
лиш полоскотати нерви та самолюбство політичних небожителів. Могутня хода
російського капіталізму, що залучає непідвладні обивательській уяві сили
та засоби в ігри незрівнянного з «ляльковим» масштабу, не потребує дріб’язкової
святенницької чистоти. І можна передбачати, що у цих владних розкладах
крамольне телешоу — дрібний козир на руках у тієї ж влади. Що агресивніші
та прозорливіші спічрайтери ляльок у своїх повних сарказму вердиктах, то
більш толерантною та непохитною здається собі та людям влада, котра дозволяє
цю інтелігентську забаву, що заповнює, до того ж, видиму нестачу демократичної
атрибутики в очах світової громадськості. А реально існуюча сьогодні в
Росії можливість побудови індивідуальної політичної кар’єри посилює й без
того очевидний фактор «лялькової» популяризації саме цих політичних індивідуальностей.
Словом, «Куклы» у російському телеефірі — аж ніяк не індикатор демократичного
процвітання у російській державі. Швидше, показник реального впливу не
лише влади на капітал, але й капіталу на владу. Адже створення подібного
шоу дорогого коштує в буквальному розумінні. І, отже, якщо «Куклы» все
ж таки роблять, значить, це комусь потрібно.
Чому є доказ — і дедалі більша безжальність та злість «Кукол». Наче
творці шоу всерйоз узяли за мету випробувати на міцність карт-бланш безкарності.
І що азартніші та глобальніші в оцінках московські «Куклы», то неминучіше
та нав’язливіше переслідує наївне запитання: «А ми»?
Невже наші гірші? Наші — й потенційні герої, і потенційні творці політичного
«вертепу»?
Ще недавно сама атмосфера в’ялопротікаючого владного вовтузіння в нашій
вітчизні апріорі виключала саму можливість виникнення українських «Кукол».
Однак передвиборні баталії, що сколихнули країну, схоже, дозволили першому
ешелону влади взяти розгін на шляху до всенародної популярності — можливості
бути впізнаними, бо «глупство кожного видно було». І хоча постановочні
принципи наших парламентських виборів сильно відгонили соцреалізмом, все
ж таки народ «відірвався» й на цьому трохи пріснуватому та злегка затягнутому,
однак вражаючому спектаклі. Його діючі особи та виконавці цілком спроможні
стати прообразами персонажів, яких лиш уявити собі — уже задоволення. І
хіба ж дорівняються до них довгоносики та Сердючка!
Отож на сьогоднішній день відсутність «Кукол» на нашому телебаченні
свідчить не стільки про аморфність і безликість влади, і навіть не про
гидливе підлабузництво інтелектуального й творчого прошарку у ставленні
до неї. І в цілому навіть не виправдовується апатичним знесиленням масової
свідомості, яким можна пояснити хіба що відсутність у сучасному фольклорі
жанру політичного анекдоту. Те, що в Україні сьогодні немає «Кукол», свідчить
передусім про те, що вкладати гроші в подібний дорогоцінний продукт вітчизняного
виробництва у нас просто бояться. Бояться у зв’язку з абсолютною відсутністю
ілюзій із приводу можливості адекватної реакції закомплексованої влади
на зустріч із власною лялькою лицем до лиця. Бояться, тому що, незважаючи
на безперечну комерційну перспективність, у нинішніх умовах великі гроші
— найменше, чого можна позбавитися у подібній грі. Напружений драматизм
у стосунках влади з мас-медіа дає всі підстави передбачати: гра в «Куклы»
в Україні сьогодні — дуже небезпечна гра.
