Липень — традиційний «золотий» час відпусток, в тому числі
— й для телевізійників. Розважаючись «перемиканням каналів», частіше за
все надибуєш на підсвідоме бажання творців програм прожити безтурботно
хоча б місяць на рік, ховаючись від прозаїчної повсякденності.
Якщо не в блаженне «байдикування», то в добротну ретроспективу самих
себе. Втім, інформаційників це не стосується. І навіть безпристрасний Микола
Канішевський у «Вікнах» минулого тижня поремствував, що доводиться і «найвеселішої
годинки» займатися невідворотними соціальними проблемами. «Новостійні»
програми повинні невсипно інформувати народ, все ж враховуючи «полегшену»
специфіку літа.
Ймовірно, саме такий підхід найближчий «Новому каналу», де молодь активно
включилася в спонтанну творчість авангардних форм студійного віщання. Заставки
каналу, де «дивні люди» не менш дивними рухами тіла намагаються зачарувати
глядача; нескінченні обмовки, заминки й заїкання милих коментаторок, котрі,
схоже, відчувають містичний трепет, дивлячись в «очко» камери — у «нових»
формах поки що стільки поспіху й недбалості, що зарахувати ці спроби до
безумовного активу стилістичного новаторства не виходить.
Чого не скажеш про програми, що піднімають «планку» й візуальної, й
аналітичної культури від випуску до випуску. Олександр Ткаченко в останньому
випуску «Обличчя світу» («Iнтер») зустрічався з Реєм Бредбері. Неспішна
й вельми обережна розмова з патріархом фантастики виглядала абсолютно не
банально на тлі літньо-туристичних замальовок відпочиваючого Парижа, де
живе американець, творець «Марсіанських хронік». Секрет успіху такого монтажу
— у витонченому висновку, що звучав фоном розмови: за радянських часів
у нас не було іншої фантастики, крім соціальної, і лише небагато зарубіжних
авторів — і Бредбері перший в їх числі — доводили, підтверджували, що в
світі існує й фантастика наукова. А тому й побут, і буття далекого зарубіжжя
уявляється нам сьогодні суцільним стилем «фентезі», в який негайно хочеться
перенестися. Як в улюблений роман з дитинства улюбленого письменника.
І уже якось само по собi зрозуміло, що тільки там, у «тому» світі, де
наукова фантастика — норма суспільного розвитку ще з XIX сторіччя, можна,
наприклад, ставити рекорди, змагаючись з... романами Жюля Верна. У «Спортивному
тижневику» (ICTV) промайнув сюжет про британських спортсменів, котрі на
спеціально побудованому судні об'їхали земну кулю менш ніж за 80 днів.
Утім, це сприймається швидше як курйоз, як «літній» варіант серйозної
розмови — в гущавині наших пострадянських реалій та уподобань. На «Інтері»
та «ЮТАРі», а в Росії практично на всіх центральних каналах, субота 25
червня пройшла як день пам'яті Володимира Висоцького. Ще раз підтвердивши:
ми набагато частіше озираємося в минуле, ніж дивимося в майбутнє. Що нам
тепер науково-популярна фантастика, якщо існують популярні «святі» і «мученики»?
Наша цивілізація — суть «зона». І в «сталкерівському» розумінні Тарковського,
і в тому самому, «блатному» значенні — в пафосі й патетиці рикаючого голосу
оперуповноваженого Гліба Жеглова з «Місця зустрічі». Висоцький був «сталкером
зони» в суспільстві, якому знадобилося не 80 днів, а 80 років, щоб зробити
повний оберт: нарешті поховати останки сім'ї останнього російського імператора...
Й показувати цей обряд (чи церемонію?), як це зробило НТВ, перетворюючи
покаяння на шоу для мільйонів бажаючих.
Не за контрастом, а що називається — «в тему» прозвучало останнє липневе
(й останнє в старому форматі) «Табу» («1+1»), де Микола Вересень розмовляв
з нашим, «дуже нашим жигало». І ведучий, і співрозмовник старалися тактовно
й взаємно ввічливо розповісти «про це». Прикрившись масками стриманих емоцій,
з-під яких все-таки проступали жорсткі умови гри тієї ж зеківської зони,
в якій продовжує жити «рядовий армії коханців». За рамками умовності й
етичних цінностей почувся неозвучений, але відчутний вирок фантазіям і
фантастиці там, де за любов'ю ховається ненависть і жадання «користуватися
чоловічинкою».
