Мабуть, глядачі пам’ятають часи, коли українське телебачення під звучні гасла про відродження держави таки почало працювати в режимі принаймні мінімальної орієнтації не на задоволення найпримітивнішого глядацького інтересу, а на продукування якісних жанрів і форматів. Проте останні тенденції розвитку нашого ТБ свідчать про рух у кардинально протилежний бік.
Ми свідомо говоримо про націоналізацію національного простору. Ми свідомо вживаємо тавтологію, аби продемонструвати парадоксальність ситуації, що склалася... Але підкреслюємо, що націоналізація, на нашу думку, полягає не в обмеженні виходу в ефір програм іноземного виробництва, а в розумному підборі цих програм. Націоналізувати — значить, не обмежити, а зробити інформаційний простір максимально прийнятним і оптимальним для України та громадян, які є частиною цієї держави.
Отже, ми продовжуємо ставити запитання: куди зникли ті лічені інтелектуально орієнтовані програми, які колись все ж виходили в ефірі загальнонаціональних телеканалів? Чому з усієї сукупності іноземних програм транслюється виключно відвертий «треш»? І хто повинен за все це відповісти? Ці запитання ми спробували поставити голові Національної ради з питань телебачення та радіомовлення. Віталій Шевченко заперечив відсутність в Україні культурно-просвітницьких програм: «Вони є навіть у тих компаній, які ми вважаємо постійними порушниками. У кожної компанії є якісь просвітницькі, культурні передачі й навіть власні передачі. Наприклад, «Танці з зірками» — абсолютно культурна передача». У контенті телерадіомовного продукту Віталій Шевченко загрози національній безпеці держави не вбачає. Натомість стверджує, що загроза криється в тому, що суди переймають на себе компетенцію Нацради, в тому, що у діяльність цього органу втручаються політики, а також те, що Нацраду відлучають від стратегічно важливого для держави процесу — переходу на цифрове мовлення.
Минулого тижня у рамках рубрики «Телебачення» ми зосередили увагу на відкритому листі начальника відділу зв’язків із засобами масової інформації та громадськістю Нацради Миколи Гриценка, який окреслив основні недоліки у роботі Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, на що керівництво органу відреагувало своєрідно: не спростовуючи жодного звинувачення в свій бік, Миколу Гриценка було названо «ображеним чиновником». У публікації розмови «Дня» з Миколою Гриценком ми намагалися не відволікати уваги читачів на подробиці конфлікту, окрім як зазначенням певних принципових моментів. Як ми вже зазначали, справа тут абсолютно не в тому, хто правий, а хто — ні, а в якості телеконтенту, який ми отримуємо в результаті. А його може оцінити кожен, просто ввімкнувши телевізор.
Микола ГРИЦЕНКО:
— Пане Миколо, своїм відкритим листом ви не тільки висловили незгоду з роботою Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Наведені у вашому посланні аргументи свідчать про те, що сьогодні інформаційний простір України потребує серйозного втручання? Які дії повинні бути першочерговими?
— Безумовно, це питання дуже великої і широкої дискусії. Це питання і в площині змін до законодавства, і в площині призначень людей на ключові посади за професійним принципом. Має бути логічний підбір кадрів, які логічно дозріли до посад, це повинні бути люди, які мають досвід, професіонали, а також неодмінно патріоти, з незаплямованою репутацією. Якщо це буде враховано, це вже буде помітно на нашому просторі, і змінах у ньому. Навіть при тій законодавчій базі, яка є зараз (хоча там і є певні недоліки), за наявності людей з такими патріотичними і професійними рисами, я переконаний, що до такої ситуації в ефірі не дійшло б. Були б якісь проблеми — це безперечно, але не такі, як зараз, коли горілка ллється через край, коли немає кінця рекламі й порнографію вважають еротикою. Такого ще ніколи не було. Я вже не говорю про елементи патріотичного виховання. Канали і частоти віддаються в оренду компаніям державою на конкурсній основі. Це фактично оренда. Ефір ніхто нікому не передає у довічне користування, тільки у тимчасове. То чому не запитати у цих компаній, які користуються державним ресурсом: «Що ви робите для держави, панове? Що ви робите для виховання нації, панове, окрім заробляння грошей?» Ми звикли, що телерадіокомпанії ставляться до свого бізнесу як до відеопрокату і продажу шкарпеток. Та це абсолютно інший бізнес! Це стратегічний бізнес. Якщо керівник компанії не усвідомлює цього, йому треба займатися абсолютно іншими видами діяльності, а не тими, що пов’язані з людською мораллю, з вихованням, з масами людей.
— Добре, а як примусити приватні телекомпанії діяти згідно з законом, адже постійно акцент робиться на те, що вони незалежні?
— Передусім потрібно дати телерадіокомпаніям прозорі правила гри. Я переконаний, що вони самі цього чекають. Прозорі правила гри принаймні з боку Національної ради. І тоді вони знатимуть, що їхня доля не залежить від персонально Куруса, Шевченка, Іваненка, Петренка чи Сидоренка... А залежить від того, наскільки ретельно вони дотримуються норм закону. От і все. Це дуже проста річ. Тільки з’являється прозорість, зникає корупція. Якщо дати сюди світло, тоді прозоро працюватиме Нацрада, тоді будуть нормальні правила гри для телерадіокомпаній, буде нормальний якісний ефір.
Безумовно, треба вносити певні зміни у законодавство... Але знову ж таки зараз знову підуть процеси зміни членів Нацради за партійним або олігархічним принципом, коли фактично в члени цього органу делегується якоюсь медіа корпорацією людина для відстоювання інтересів. Знову буде у нас темрява і глухий кут. А от якщо у нас будуть прозорі правила гри, не буде потреби делегувати у Нацраду якихось своїх членів.
— Чи відомо вам про офіційну реакцію найвищих посадових осіб на ваш лист, адже як Нацрада, так і Держкомтелерадіо — це ключові для інформаційної безпеки держави органи?
— Я знаю, що після мого відкритого листа є дискусія в Секретаріаті Президента. Я думаю, що люди, які прислуховуються до аргументів, і хочуть розібратися в ситуації, могли б здійснити певні кроки, в тому числі й Секретаріат. Написати можна все, папір усе стерпить. Я переконаний, що звіт Нацради, який вона представить у Верховній Раді найближчим часом, буде дуже гарним і красивим, але коли його покласти біля телевізора, він почервоніє... І довести щось комусь буде дуже складно, бо доводити — це прерогатива Нацради.
Передусім проблема в тому, що не працюють демократичні механізми утворення Нацради. У пропонованих членах Нацради вже закладені інтереси. Певні люди і групи завчасно вводили туди своїх представників. Але інтереси України і народу українського тут залишаються осторонь.
— На цих проблемах ви акцентували і раніше, у своїх публікаціях у «Телекритиці» і «Україні молодій», але там ви не сконцентровувалися на конкретних персоналіях... І, очевидно, тільки тому ті матеріали не викликали такого резонансу...
— Безумовно. Можете зараз підняти мою публікацію «Телерадіотитанік», там ці проблеми стоять ще гостріше. Тоді, пам’ятається, мені сказали на планірці, що, мовляв, я не дотримався корпоративної етики. Якби я вказав на персоналії, резонанс був би таким, яким він є сьогодні.
Тут стоїть дуже глибока проблема. В Україні кадрова політика як така відсутня. Тобто питання конкуренції, нормального підбору кадрів у нас немає. У нас є питання того, хто під прапором стояв ближче або хто з ким робить бизнес. Це основні питання, які вирішують долю посади.
— Повертаючися до проблем безпосередньо у інформаційному просторі, якими повинні були бути дії Нацради, зважаючи на якість того продукту, який сьогодні пропонується глядачам?
— З одного боку, є великим проявом демократії утворення в Україні такого органу як Національна рада з питань телебачення і радіомовлення. Далеко не всі пострадянські країни мають такі колегіальні органи. Але цей колегіальний регуляторний орган, маючи два повноцінних, на мою думку, потужних закони — Закон «Про телебачення і радіомовлення» і Закон «Про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення» мав би повною мірою задіювати всі статті для своєї продуктивної роботи. Якщо коротко, то, на мою думку, Національна рада — це: є процес, немає результату. Відбуваються якісь наради, укладаються якісь меморандуми, пишуться якісь звіти. Таке враження, що процес іде, а результат — на екрані. Дедалі гіршає, гіршає і гіршає. Тому, по-перше, діяльність Нацради характеризується невикористанням визначених законом повноважень органу. До прикладу, меморандуми, які уклала Нацрада (контролюючий орган) з телеканалами — це грубе порушення. Ніде немає положення, що Нацрада може припинити виконувати статті закону по контролю за радіомовним простором і замінити їх якимось меморандумом з телекомпаніями на певний час, не контролюючи їх діяльність.
По-друге, одна з основних функцій Нацради — здійснювати моніторинг телерадіопростору і відповідно до даних моніторингу робити висновки. Певний час у Нацради взагалі не було моніторингового центру. До речі, у моїй статті «Телерадіотитанік» я про це говорив. Закупивши дороге обладнання, Нацрада не здійснювала цілодобові моніторинги, і не робила результати цих моніторингів відкритими, що роблять подібні до нашої національні ради в інших країнах світу. Зауважте, що лише моніторинги Національної ради визнаються будь-якою державною установою і судом як офіційні. Це єдиний офіційно уповноважений орган на здійснення і оприлюднення даних моніторингу ЗМІ. Ці моніторинги начебто здійснюються, але узагальнених даних, скажімо, за місяць, де були б виставлені основні показники, дані про певні порушення закону принаймні центральними каналами, немає. Це було б чесно передусім по відношенню до телерадіокомпаній. І до суспільства, яке б бачило, яким чином Нацрада відстежує цей процес. Що ж відбувається насправді? Якщо ви запитаєте, чи здійснюються цілодобові моніторинги, вони скажуть: ми пишемо. Але на засідання Нацради вносяться не ці дані, а рішення з так званих вибіркових моніторингів. Хтось комусь дає команду: перевірити якийсь канал. Його перевіряють, не залежно від того, що зараз транслюється по іншому каналу, хоча інший канал у цей час може давати ще гірші показники.
— Але ж певні заходи вживаються, Нацрада постійно оголошує порушників...
— Так. Наприклад, перед Новим роком телеканалу «1+1» було оголошено попередження. І тут проглядається цинізм. Перед цим каналу продовжили ліцензію на мовлення як законослухняному, а потім взяли і оголосили попередження... Зате виглядає все демократично: задоволені канали, задоволена Нацрада. Незадоволений у цій ситуації виявляється тільки український телеглядач і радіослухач. І в які двері не стукає, він не може знайти правду...
— Як зараз розвиваються ваші стосунки з Нацрадою? Як зреагували на ваш відкритий лист колеги?
— Після моєї заяви, звичайно, були з боку колег рукопотискання і відчуття, що нарешті з’явилася людина, яка говорить правду. А от керівництво почало збір голосів із запитанням: «Ви погоджуєтесь, щоб Микола Гриценко пішов у відставку, і сплачувати з власної кишені йому виплату, якщо він піде у відставку?» Я, чесно кажучи, такого цинізму не очікував... У результаті хтось мені сказав: «Микола Семенович, ми не хочемо відпускати вас із Національної ради, працюйте й далі»...
Окрім того, Віталій Шевченко 23 січня видав наказ щодо «оперативного проведення службового розслідування вчинків Миколи Гриценка та об’єктивності його заяв і звинувачень», а вже 28 січня, не дочекавшись результатів розслідування, він видав н аказ і оголосив мені догану за порушення трудової дисципліни. Я до останнього сподівався, що Віталій Шевченко як людина, яка позиціонує себе як патріот, почує мій голос. На жаль, цього не сталося.До речі, я вже подав заяву до Печерського суду м. Києва з позовом про захист моєї честі та гідності.
Валерій НИЗОВИЙ, колишній представник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в Автономній Республіці Крим:
— На жаль, Національна рада не зовсім виконує ті свої завдання, які передбачені законом. Наприклад, план розвитку на 2006—2007 роки був оприлюднений у жовтні чи листопаді 2006 року, тобто рік було втрачено. А сам план не був реалізований. На 2008 рік зовсім немає ніяких установ і планів. 2007 рік був запланований як початок переходу на цифрове телебачення. Тут я можу сказати, що Національна рада нічого не здійснила. Потрібно давати ліцензії на цифрове мовлення. Заяви від телерадіооргіназацій вже надходять, але кажуть, що такі ліцензії уже років п’ять як віддані відповідним людям на Донеччині. У тому числі і по Криму. Крим хотів би перейти на цифрове телебачення, а Нацрада такої можливості не дає, бо дерибан частот у Криму вже відбувся. Я не можу це довести на фактах, але чутки такі ходять. По-третє, Національна рада має впливати на розвиток телерадіоорганізацій, на розвиток мовного простору різних регіонів. А стосовно Криму Національна рада застосовує тільки карні заходи, і не піклується про розвиток. Тільки за 2007 рік було покарано більше 11 компаній за дрібні порушення. Але такі ж порушення роблять і загальнонаціональні мовники, а до них — ніякої уваги... У Нацраді існує чітка практика подвійних стандартів. Порушують закон майже всі загальнонаціональні телерадіоорганізації. Подивитися хоча б на те, як відбувається рекламна практика. На регіональний рекламний ринок загальнонаціональні компанії не просто потихеньку заходять, вони тут панують. І не завдяки тому, що закон їм дозволяє. Навпаки. Тільки «Інтер» має право телевізійної регіональної реклами в Криму. Насправді і СТБ, і ТЕТ, і ICTV, і радіо пускає регіональну рекламу.
Російські канали мають тут пріоритет. Це зрозуміло. Населення тут дивиться переважно російські кабельні канали, де ведеться інформаційна війна проти України. Це всім відомо. Інтереси телеглядачів Криму Національна рада і законодавство України не відображає. Нав’язати українську мову у наказовому порядку неможливо. Крим з задоволенням буде слухати і дивитися українські передачі, якщо вони будуть не гірші й якісніші за російські. Поки що людей тільки відвертає від українського продукту. Я за те, щоб українська мова лунала в Криму, але це треба робити не у карному і наказовому порядку, а через плідну співпрацю з телерадіоорганізаціями Криму.
Іван МАЩЕНКО, експерт з питань телебачення та радіомовлення:
— Я гадаю, настав час ротації членів Нацради. Напевно, засиділися вони...
Я був членом Нацради першого складу. Ми розпочинали ліцензування і проліцензували 950 телерадіокомпаній, які зараз складають основу телеінформаційного простору. Особливість першого складу була у тому, що він був сформований із фахівців різних спрямувань. Були спеціалісти зі змістового аналізу діяльності компанії, були фахівці з технічних питань і фахівці з правничих питань. А якщо проаналізувати теперішній склад і деякою мірою попередній — то там всі фахівці в усьому. І не більше.
Українські глядачі не повною мірою задоволені змістом телерадіопростору. Але практично ніде в світі глядачі не задоволені своїм телебаченням. Але тут є й інша сторона: те, як сума телерадіокомпаній загалом відображає багатство суспільного життя, культури і так далі. У цьому розумінні у нас багато білих плям. Компаній багато, але більшість із них змістом і спрямуванням своїх програм дублюють одна одну. Для загальнонаціональних мовників це ще до певної міри можливо, але при цьому кожен із них повинен мати і фірмові передачі власного виробництва. Колись на державному телебаченні 90% програм були власного виробництва. Цього зараз немає в жодній, навіть найбільшій компанії з найбільшими статками.
