Весь 2010 рік у Партії регіонів, здається, пішов передусім на політичну помсту попередникам. Вони так цим захопилися, що ні на що інше сил і фантазії в них уже не вистачає. При цьому вони не помітили, як їхня помста ненависним «помаранчево-біло-червоним» перетворилася на помсту Україні. Олена Бондаренко в студії Савіка Шустера таврувала своїх опонентів, звинувачувала кожного в брехні, щодо політичних репресій в Україні побажала, щоб усі, хто сьогодні сидить у в’язниці, сиділи там і надалі, кожного соромила, апелювала до совісті. І це після підготовленого нею закону про скасування квот на українську музику, що стане серйозним ударом по українській музичній культурі.
Вона завзято твердила, що все, що вона робить, на користь вільного вибору людей, виходячи з їхніх смаків і бажань. Але за умовчанням вибір чомусь у нас можливий лише на користь російського й украй утруднений, якщо він на користь українського... Якщо серйозно говорити про права людей, то, за переписом населення 2001 року, в нас в Україні майже 70% громадян визнали своєю рідною мовою українську. Але де у нас 70% української музики в ефірі, україномовної преси, кінофільмів, книжок тощо? Чи не є нинішня культурно-мовна ситуація в Україні кричущим порушення прав людини за національною ознакою?
Аби нівелювати звинувачення на свою адресу в українофобії, пані Бондаренко біля мікрофону виконала пісню «Рідна мати моя». Між іншим, активний організатор Голодомору, секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев ходив Харковом у вишиванці й розмовляв вивченою українською мовою. Страждань жертв геноциду це не полегшило.
ВІЙНА ПРОТИ УКРАЇНИ?
Директор Інституту стратегічних досліджень Андрій Єрмолаєв звинуватив опонентів Партії регіонів в «інформаційній війні» проти... України. Знову це необѓрунтоване прагнення ототожнювати ПР з Україною, плутати Вітчизну з вашим превосходительством.
«Закордонний міністр» К. Грищенко прозоро натякнув, що коли Україна не отримає безвізового режиму з Європейським Союзом, то в цьому буде винна опозиція. Він затаврував опозиціонерів, які в зарубіжних країнах критикують владу Партії регіонів. І навів приклад, що закордонні політики так не роблять, дуже характерно забувши сказати, що закордонні політики не чинять у своїх країнах того, що витворяють регіонали в Україні. Куди звертатися опозиції, якщо незалежних судів у країні немає, якщо десятки політичних опонентів ПР сидять за ѓратами за безглуздими звинуваченнями, якщо б’ють журналістів (і депутатів!), а винних не знаходять, а коли знаходять, то не карають, якщо гноблять несимпатичні владі релігійні конфесії, якщо порушуються права громадян України на україномовну освіту, історію та культуру? Якщо батьки учнів україномовної школи, яку знищують, вимушені погрожувати самоспаленням. До речі, за часів СРСР дисиденти теж зверталися до світової громадськості, а ЦК/КДБ їх також звинувачували в непатріотичності, ототожнюючи Батьківщину з диктатурою КПРС. У диктаторських країнах опозиція не має іншого виходу, крім звернення до зовнішнього світу. А Україна дедалі більше дрейфує в бік диктатури.
«БЕЗ ПАНА Й ХАМА...»
Потім у студії Шустера з’явився пан Тігіпко, котрий завзято обстоював свій варіант пенсійної реформи. Він розповів про безліч резервів, за рахунок яких можна наповнити пенсійний фонд, але всі вони зводилися до того, що «порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих», тобто самі пенсіонери повинні затягнути паски, запровадити собі режим жорсткої економії, не претендувати на хороші пенсії. Але, що дуже характерно для цього діяча, Сергій Тігіпко не згадав про офшорні зони, де регулярно зникають вивезені з України суми, порівнянні з її річним бюджетом. Залишилося відчуття дуже ніжного ставлення панів реформаторів до олігархів та якоїсь принципової агресивності до трудящих. Але які можуть бути реформи, якщо влада прагне за будь-яку ціну зберегти непідконтрольний суспільству режим тотального панування олігархату — чи то десяти, чи то двадцяти, а дехто говорить про 151 сім’ю, чиї доходи перевищують доходи всього іншого населення країни. Доки Україна належатиме не українському народові, а купці надбагатих людей, перспектив немає й бути не може. Ще Тарас Шевченко мріяв про Україну без пана й без хама. Україна має бути надбанням усіх своїх громадян, а не вузького кола узурпаторів національного багатства.
Які реформи проведе влада, що встановила диктатуру над суспільством, контролює його, але сама ним не контрольована? Нещодавно на ток-шоу на одному з російських телеканалів депутат Держдуми і полковник контррозвідки пан Гудков виголосив знаменну фразу: «Лише влада, підзвітна суспільству, може навести лад у країні». Але як українські виборці можуть контролювати владу, якщо обрані ними народні депутати їх уже не представляють, будучи перевербованими Партією регіонів? Хіба наші люди не відчувають, що влада постійно грає з ними в «кішки-мишки»? Хіба суспільство не відчуває її нещирості й тому не довіряє? Тігіпко киває на Естонію з її дуже успішними реформами. Невдалий приклад. Річ у тім, що в Естонії народ вірить владі, а влада заслуговує на цю довіру. Реформи ж за умов тотальної та виправданої підозрілості за відсутності будь-якого соціального співчуття й підтримки — шлях до політичної катастрофи. Влада ПР спочатку дискредитувала себе політичними репресіями на тлі безкарності власних фігурантів, політичною помстою половині країни, диким наступом на все українське, а потім вирішила проводити реформи. Та ще й бадьоро заявляє, що діятиме, як «бульдозер». Звісно, проти бульдозера важко виступати. Але, як свідчить народна мудрість, «проти лому немає прийому, крім іншого лому». Ми вже бачимо, як сьогодні йде «антибульдозерна» революція в Тунісі, Єгипті, Ємені, Йорданії, Лівії, Алжирі, Бахрейні й навіть в Ірані, де «бульдозер» найпотужніший... Цікаво й показово, що, за результатами голосувань у студії, найнижчий рівень підтримки показували саме представники влади та ПР.
БІЛЬШЕ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ гостроти
Микола Княжицький на каналі ТВІ розпочав сезон міні-ток-шоу з відомими політиками і громадськими діячами. Першими його співрозмовниками стали Мирослав Маринович і Юлія Тимошенко. Правда, відчувалося, що стиль ще не відпрацьований, були елементи якоїсь статичності, та й сама форма «питання Княжицого-відповідь гостя» навряд чи є найбільш вдалою. Особливо це відчувалося у діалозі з релігійно-етичним мислителем Мариновичем, який може бути набагато цікавішим, якщо не заганяти його в рамки телеграфного стилю. Таким людям достатньо запропонувати тему і далі не заважати, вони самі вийдуть на больові точки проблематики, на драму ідей, на реальну конфліктність буття, на все те справжнє, що не може залишити глядачів байдужими. Не слід з особистостями масштабу Мирослава Мариновича спілкуватися як з яким-небудь пересічним партійним функціонером, який потребє навідних питаннях. Головне завдання ведучого в такій ситуації-не заважати ...
Досить безбарвним вийшло інтерв’ю з Юлією Тимошенко. Микола Княжицький не знайшов того ракурсу, не зміг підібрати тих запитань, які дозволили б показати якісь нові грані в характері української «пасіонарії». А чому б не звести разом, у діалозі Тимошенко і Мариновича, ці живі втілення «злоби дня» і «позиції вічності», політичної доцільності та глибокої надчасової етичності? Упевнений, що це було б набагато цікавіше і корисніше для публіки. Тим більше, що Маринович вийшов на надзвичайно гостру тему особистої жертовності політиків у контексті тієї всеосяжної публічної недовіри до них, яка так помітна в українському суспільстві. Адже навіть інстинктивно, слухаючи політичного діяча, українець прикидає: а чи вірить сам виступаючий в те, про що говорить, а чи здатний хоч чимось пожертвувати за те, що називає своїми переконаннями ... І чи має рацію Мирослав Маринович, який стверджує, що особиста жертовність є золоте забезпечення будь-яких декларацій і закликів. Саме вона викликає довіру і готовність слідувати прикладу. Будемо сподіватися, що зустрічі на ТВі з Миколою Княжицьким стануть змістовнішими та інтелектуально гострішими.
РУСЬ ЧИ МОСКОВІЯ?
Євгеній Кисельов знову будирував питання про пам’ятники історичним персоналіям в Україні. І не знайшов кращого «експерта» з боку Партії регіонів, аніж нардеп Болдирєв. Той у свій звичний карикатурний спосіб почав доводити, що жодної України «не було, немає й не буде», цитуючи тексти Пилипа Орлика, де сподвижник Івана Мазепи часто вживає стосовно України поняття «Русь» і «козача нація». Сьогодні «докази» пана Болдирєва можуть справити враження лише на людей, страшенно далеких від історії питання, особливо спекуляції на етнонімах «Русь» і «руський». Так, українці тривалий час та абсолютно обѓрунтовано так себе називали, а в Галичині етнонім «русин» затримався аж до початку ХХ століття. Але, на відміну від пана Болдирєва, українці ніколи не ототожнювали своєї країни з чужою, званою ними «Московією» та з іншим народом, якого вони іменували «московитами» «москвинами», «московцями»... До речі, поняття «Русь» на землях угро-фінського Північного Сходу з’явилося за історичними мірками досить пізно. Російський історик Сергій Соловйов писав у ХІХ столітті: «В ХІ столітті Руссю називали лише Київ з околицями». А політичні маніпуляції зі словами «Русь» і «руський» не мають нічого спільного з історичною реальністю, це звичайне імперське шахрайство. А що ж до «козачої нації», то так називали українців у багатьох західноєвропейських джерелах XVI—XVII ст., а Україну відповідно — Країною козаків. Між іншим, поняття «козача нація» використовував і Микола Гоголь. У 1950-х роках у СРСР (ще за життя Сталіна) було випущено повне академічне зібрання творів класика російської літератури. В одному з томів нащадок козачого полковника Остапа Гоголя підніс імперським патріотам добротну українську дулю, цілком солідаризуючись у тексті «Роздуми про Мазепу» з Іваном Степановичем, обѓрунтувавши необхідність, законність та історичну виправданість політики гетьмана, спрямованої на відновлення незалежності України. «Роздуми про Мазепу» Микола Гоголь закінчує знаменними словами: «Волелюбна козача нація хотіла жити за своїми законами в своїй державі».
Цікаво й показово, що коли Євгеній Кисельов зачитав листа петербурзького дослідника Тетяни Таїрової-Яковлєвої (автор книжки «Мазепа» в серії «Жизнь замечательных людей»), де вона відкидає всі звинувачення на адресу гетьмана у «зраді» й заявляє, що Мазепа гідний пам’ятника в Україні, то в київської проросійської тусовки спрацював, ніби в собачок академіка Івана Павлова, рефлекс на Росію. Вони покірно проковтнули послання з Петербурга й навіть дещо пом’якшили свою позицію. Воістину, «скачи, враже, як пан каже»...
«ЯКЩО МИ ЗАЛИШИМОСЯ СТАЛІНІСТАМИ, ТО ПОМРЕМО ЯК КРАЇНА»
На офіційному російському телеканалі РТР у програмі «Поєдинок» у Володимира Соловйова обговорювали проблеми десталінізації Росії. Опонентами виступали імперський романтик, «соловей генштабу», як його називали ще в СРСР, Олександр Проханов та ліберал, письменник Віктор Єрофєєв. Проханов у його традиційному істерично-демагогічному стилі заявив, що першу «десталінізацію» Росії намагався здійснити 1941 року... Гітлер. Але невдало, а тепер ось за цю мерзенну місію взялися вітчизняні ліберали. Проханов намагався нав’язати просту й безглузду думку про те, що коли ти проти Сталіна, отже, ти за Гітлера. А якщо ти проти Гітлера, отже, ти за Сталіна. Силогізм, побудований на абсолютно порочних неправдивих засновках. Людина, котра стоїть на демократичних позиціях, виступає проти тоталітаризму, не може ненавидіти лише когось одного з двох тоталітарних людожерів, а лише в комплекті, так би мовити, «в одному флаконі». Проханов відверто влаштовував клоунаду, але досить злу, прославляючи сталінські репресії та публічно мріючи про їх повторення. Доки в Росії, та й у нас, у «регіональній» Україні, не вчинять зі сталінізмом так, як у Німеччині після 1945 року вчинили з гітлеризмом, вибратися з історичного кювету буде неможливо.
Ведучий Соловйов навів тривожні цифри: за останній час кількість сталіністів у РФ збільшилася в півтора разу. Це показник того, до чого призводить путінська ідеологія та відповідне їй викладання історії в школі, що тепер посилено нав’язується й нам, специфічна орієнтація інформаційного простору РФ. Уся природа нинішньої влади в Росії неминуче породжує сталінізм, який чудово синтезується з імперським шовінізмом, з обожнюванням російського великодержавництва, з «особливою історичною місією Росії». Лише загальна демократизація країни, справедлива і чесна оцінка неоднозначного історичного минулого здатні зупинити реальну ресталінізацію Російської Федерації. Росія, на своє велике нещастя, уникнула тих процесів, через які пройшла повоєнна Німеччина. Показово, що більшість глядачів голосували за позицію Проханова, а не Єрофєєва. Причому переважна більшість, приблизно 70%. Відомий російський історик і політолог, академік Юрій Пивоваров прокоментував це так: «Російський народ, як і раніше, хворий, він сам виніс собі вирок, якщо досі любить Сталіна». Проханов натхненно брехав і перекручував. Чого варта хоча б така фраза: «Під час війни Англія боязко втекла, залишивши Росію наодинці з Гітлером». Але ж саме Британія з травня 1940 р. до кінця червня 1941 р. цілий рік наодинці воювала проти нацистів, підтримуваних їхнім союзником Сталіним, який забезпечував вермахт усім необхідним для війни. Віктор Суворов писав про те, як він відвідав музей битви під Ель-Аламейном (Північна Африка): там стояли трофейні німецькі гармати, на колесах яких було написано: «Ярославський шинний завод». Віктор Єрофєєв з гіркотою відзначив: «Російська душа якоюсь мірою сталіністка». А академік Пивоваров підбив сумний підсумок: «Якщо ми залишимося сталіністами, то помремо як країна». Що до цього додати? Ми щиро бажаємо Росії вилікуватися від сталінізму, а нашій партії влади усвідомити, чому це важливо.
