В одному з останніх випусків російської телепрограми «Культурна революція» («Культура», «РТР-Планета») міністр культури РФ Михайло Швидкой і гості студії Володимир Познер і Андрій Караулов обговорювали тезу «Телеведучі — совість нації». Думки, що прозвучали в ході дискусії, кардинально відрізнялися. Одні експерти відводили тележурналістам роль, яка виходить із переконання, що «ТБ у Росії — більше, ніж ТБ». Другі визначали їм місце «обслуговуючого персоналу». Треті вважали, що тележурналісту взагалі не давали права звертатися до совісті телеглядача і він повинен просто робити свою роботу.
В Україні дискусія на цю тему, мабуть, мала б і дещо інший відтінок. Звичайно, проблем із наявністю (відсутністю) моральних авторитетів у нас не менше, ніж у Росії. Проте до обговорюваного визначення поряд зі словом «совість» входить і слово «нація». І кому, як не журналістам, цю націю представляти?.. «День» звернувся до вітчизняних експертів із запитанням:
ЯК ВИ СТАВИТЕСЯ ДО ТВЕРДЖЕННЯ, ЩО «ТЕЛЕВЕДУЧІ — СОВІСТЬ НАЦІЇ» — ЗВАЖАЮЧИ НА ПРОБЛЕМУ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ (АКТУАЛЬНУ І ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ЖУРНАЛІСТСЬКОГО СЕРЕДОВИЩА), А ТАКОЖ БЕРУЧИ ДО УВАГИ ЗДАТНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ АДЕКВАТНО РЕАГУВАТИ НА ЗНАКОВІ ДЛЯ НАЦІЇ ПОДІЇ?
Володимир ФЕСЕНКО, Центр прикладних політичних досліджень «Пента»:
— Передусім, слід зазначити, теза «телеведучі — совість нації» була запропонована для обговорення на «Культурній революції» з дещо провокаційною метою (і не тільки як інтелектуальна провокація). Приблизно з такою самою мотивацією було запрошено як «адвоката» цієї тези Андрія Караулова. Звідси випливає, що претензії деяких популярних телеведучих виступати в ролі глашатаїв (лідерів) громадської думки їхніми «начальниками» (державними, політичними, бізнесовими) сприймаються якщо не критично, то іронічно. І справа не тільки в специфіці особистих взаємин М. Швидкого та А. Караулова. Взаємне сприйняття одне одного політиками (адміністраторами) і популярними журналістами, а також змішування цих ролей у діяльності окремих індивідів — приголомшуючий сюжет не тільки для дискусії, а й для психоаналітиків. Так чи інакше, показово, що про телеведучих як «совість нації» говорять в іронічному контексті.
Але в цьому випадку цікаве інше — взаємини популярних особистостей і соціуму, на який спрямована їхня робота. І йдеться не тільки про телеведучих. У сучасному світі в ролі деяких медіумів стосовно суспільства виступають не тільки популярні телеведучі, а й політики, а також відомі особистості взагалі. Назвемо їх умовно «медіа-гуру». Вони регулярно з’являються в «ящику», на сторінках популярних газет і журналів, діляться з нами своїми думками, прямо чи непрямо «вчать нас життя». З одного боку, ці «медіа-гуру» повинні представляти громадську думку (або її окремий сегмент, або узагальнено), з іншого боку, вони мимоволі формують громадську думку. Раніше цю роль відігравали письменники, тепер тільки дуже небагато з них увійшли до вузького кола «медіа-гуру». Внаслідок різних причин політики програли змагання «телезіркам». У тому числі й у праві виконувати функцію «совісті нації».
Перше і головне запитання — чи може взагалі хтось претендувати на роль «совісті нації»? Адже йдеться про етичну критичну самооцінку цілої нації. Для того, щоб хоч би частина суспільства просто сприймала її у цій ролі, людина має володіти величезним суспільним авторитетом. З іншого боку, вона має всім своїм життям заслужити право бути етичним авторитетом, своєрідним етичним камертоном суспільства. Приклади таких людей можна перерахувати буквально на пальцях. Махатма Ганді, Лев Толстой, академік Сахаров. Аж ніяк не кожна нація й аж ніяк не в кожен історичний період народжує таких людей.
Такі особистості можуть відіграти видатну роль у формуванні нації (той самий Ганді або Нельсон Мандела), а можуть ніяк не впливати на процеси формування нації, її самоідентифікації як єдиного цілого. Спираючись на історичний досвід, можна передбачити, що в початковий період формування нації роль таких авторитетів надзвичайно висока, по суті, вони виступають як «духовні батьки нації».
У сучасній Україні таких авторитетів немає і не було, швидше за все, і не буде в найближчій перспективі. Основа для такого прогнозу — соціокультурна розірваність нашого суспільства. Людина, яку можуть сприймати в ролі морального авторитету в західних регіонах України, не буде таким авторитетом у східній та південній частині країни. У російськомовних областях узагалі панує тотальна недовіра, і про власні етичні авторитети говорити навіть не випадає. Російськомовна Україна є атомізованим соціумом, який ще не усвідомив і не самоідентифікував себе, який нікому не вірить, включаючи і самого себе. Від того, що надалі станеться саме з цією частиною нашого суспільства, вирішальною мірою залежатиме майбутнє України, можливість для неї стати хоч би політичною нацією.
Телеведучі і взагалі журналісти можуть впливати на цей процес як позитивно, так і негативно. Але для того, щоб просто впливати, слід досягти певної планки і з погляду професіоналізму, і з погляду авторитетності (а це передбачає і певну моральність). Можна говорити про деяких відомих ведучих, із деякою натяжкою — про «популярних», про авторитетних — взагалі не випадає. До того ж більш-менш відомі телеведучі вітчизняних політичних програм насамперед думають не про «дім» (націю), а про якісне виконання інструментальної функції, замовленої їхніми «татусями», — «мочити» конкурентів, бажано в сортирі, і щоб лайна було побільше. Про яку «совість» йдеться, якщо за зразок беруть «доренківщину» в гірших її виявах.
Але позитивні передумови все-таки є. У історії з Тузлою наші ЗМІ проявив себе вельми достойно. Набагато достойніше, ніж деякі політики і державні діячі. Перефразовуючи Герцена, можна сказати, що українські мас-медіа стали дзвоном, який будив і політичну еліту, і суспільство щодо загрози їхнім національним інтересам.
Друга важлива обставина в оцінці ролі популярних тележурналістів у процесі створення нації — мова спілкування з аудиторією. Не впевнений, що прискорена українізація телеефіру сприятиме формуванню в Україні єдиної політичної нації. Захищати національні інтереси, формувати національну самосвідомість в Україні можна і російською мовою. Найбільша помилка — вважати все російськомовне (політику, літературу, ЗМІ) потенційною п’ятою колоною Москви.
І останнє. У класичний період формування національних держав (друга половина ХIХ — початок ХХ століття) виявилися деякі загальні закономірності цього процесу. «Письменники» (у ширшому значенні — культурна еліта) нації, яка народжується, виробляли національну самосвідомість, прищеплювали її соціуму, перетворювали його з «нації в собі» на «націю для себе». Але головним інструментом оформлення нації як державного утворення ставав її політичний клас, «запліднений» культурною елітою. Проте класичний період формування націй-держав давно минув, сама ідея національної держави переживає глибоку кризу перед викликами глобалізації. Якість культурної і політичної еліти сучасної України, характер відносин між ними також далекі від історичних зразків. Нарешті, Україна не є класичною національною державою. За формою й історичною традицією — швидше так, по суті — ні. У чомусь ми дуже схожі на такі поліетнічні держави як Бельгія і Канада. Тому й формулу формування, існування і розвитку нації-держави нам слід шукати нестандартну, некласичну. Але це вже окрема тема.
Олександр МЕЛЬНИЧУК, заступник шеф-редактора інформаційно-аналітичної служби, ведучий програми «Подробиці тижня», телеканал «Інтер»:
— Проблема полягає у тому, що, відповівши «ні» — ризикуєш накликати на себе гнів. Відповівши «так» — неминуче починаєш безглузду суперечку стосовно того, хто «совіснішій», за якими критеріями це потрібно визначати і хто має бути арбітром.
Насправді, мені здається, все набагато простіше. До чого гучні фрази? Совість мусить мати сам ведучий. І почуття відповідальності за свої дії. Телеведучий знає, що «по той бік екрана» знаходяться люди. 1, 10, 100, 1000000 — абсолютно не має значення. Його слухають і йому вірять. А якщо він говорить те, що суперечить внутрішнім переконанням, означає — бреше. І нав’язує цю брехню іншим. Ось і все.
Іванна КОБЕРНИК, ведуча програми «Факти», ІСТV:
— В Україні я поки не бачу теми для обговорення. У нас практично немає суспільно-політичних, зовсім немає дискусійних програм належного рівня, де б, як у «Свободі слова» Шустера чи «Основному інстинкті» Сорокіної, обговорювали важливі для нації проблеми. Свіжий яскравий приклад — Тузла, яка об’єднала затятих опонентів і змусила заговорити українською кримських політиків. А де на ТБ формат, у якому це можна було б оперативно обговорити, запросивши всі зацікавлені сторони? Політичних протипоказань наче небагато. Українські канали робили телемарафони на честь початку чужих воєн, а коли «бомба» вибухнула на своїй території, і говорити всі готові, і патріотизм в діях влади відчувається, а похвалити її нема де — бо нема формату. Звичайно, я з великою повагою ставлюся до оазисів дискусій на «1+1», але вони, як правило, обирають неполітичні теми, а їхній формат не дає змоги діяти оперативно.
Минулого тижня оприлюднили результати опитування — більшість українців взагалі не можуть назвати жодної людини, яка підходила б під визначення «совість нації». По-моєму, це суспільна катастрофа. Совість нації — це, за ідеєю, моральний орієнтир і суспільний авторитет, чиє слово має вагу. Ведучий якої програми може на це претендувати? Але ТБ точно може докласти зусиль, щоб нація дізналася, що такі люди є.
Якщо ж говорити абстрактно, то ведучий може стати совістю нації, не бажаючи цього. Адже для цього можна не тільки створювати нові цінності, а давати шанс робити це іншим. Привертати увагу до явищ і подій, давати змогу в дискусіях наближатися до істини. Коли програма та участь у ній стають явищем. Такий авторитет нарпацьовується десятиліттями. Ви знаєте в Україні ведучих з такими параметрами?
Скажу більше — інколи те, що журналісти стають совістю нації, можна вважати збоченням. Приклад — «Свобода слова» на НТВ про Тузлу. Єдині, хто переконливо виглядав з української сторони, — це були журналісти. Вони точно не претендують на звання «совість нації», але ж це ненормально! Політиків було соромно слухати. Російська сторона демонструвала якісь амбарні книги, на основі яких переконувала, що Тузла — їхня. В Україні ж можна було вже вивчити напам’ять документи, які підтверджують нашу територіальну цілісність і те, що це офіційно визнавала Росія. Минулого тижня МЗС оприлюднювало їхні назви та зміст десятки разів. А в програмі це переконливо не прозвучало. Сумно.
у наступному п’ятничному номері
