Креативний продюсер програми про людей із обмеженими можливостями «Життя на рівних», яка виходить на Першому Національному каналі, розповів «Дню», чому з ефіру зникла передача, чи реально створити в Україні окремий телеканал для інвалідів, та які насправді повинні бути медійні проекти в цьому напрямі, які б мали суспільний резонанс і реально допомагали адресатам.
— Стало відомо, що проект «Життя на рівних» зараз перебуває у так званій творчій відпустці. Із чим це пов’язано?
— Так, зараз ми й справді на канікулах, а в ефір виходять повтори. Проект «Життя на рівних» був пробним, ми випустили його більше на ентузіазмі. Тепер шукаємо спонсора, щоб зробити передачу якіснішою та більш системнішою.
— Чи досягнув твій телепроект поставленої мети?
— Звісно ж, результат був, адже імпульс, який давав наш проект, надихав людей рухатися вперед, незважаючи ні на що. Хоча більшою мірою «Життя на рівних» було розраховане саме на здорових. Тих, що нерідко соромляться таких людей, навіть якщо це — їхні родичі чи діти. Гадаю, в цьому винне саме суспільство, яке дуже повільно звільняється від радянських стереотипів. Незважаючи на те, що, за офіційною статистикою, практично 10% населення України є інвалідами, стіна неприйняття таких осіб в Україні дуже висока. А от на Заході такого бар’єра взагалі немає. Наша мета — за допомогою телепроекту змінити такий стан справ.
— А чи реально в Україні створити окремий телеканал для людей із обмеженими можливостями?
— Поки що ми плануємо поступово інтегрувати на національні канали наші окремі тематичні проекти. Але й про нішевий телеканал, безумовно, думаємо. Крім того, й справді є приклади створення таких каналів у інших країнах. У сусідній Росії, наприклад, є канал «Інва ТВ», але його створено адміністративними методами. Це видно й по готовому продукту. Ми б цього, звісно, не хотіли. Що ж до каналів-відповідників на Заході, то там геть інша ситуація: їх підтримують громади, й вони там функціонують як громадське телебачення, хоча й досить локально.
Узагалі, зараз ми думаємо про більш ефективні живі проекти. Зокрема плануємо зйомки документального фільму про життя параолімпійців. Відомого кінорежисера Сергія Буковського вже зацікавила ця ідея, й він сказав, що готовий знімати... Наразі ми вивчаємо тему. Дуже хочеться зробити хороший фільм на фестиваль, щоб наших героїв побачили й інші люди безпосередньо в кіно. У цьому випадку, нам здається, було б і більш ефективно зробити саме коротку недорогу роботу, аніж городити канал за допомогою державних грошей.
— Як би ти охарактеризував тих людей з обмеженими можливостями, з якими співпрацював під час зйомок «Життя на рівних»?
— У параолімпійців дуже прогресивні думки, вони вміють мислити й, що важливо, в усьому покладаються передусім на себе, а не на державу чи когось із рідних. Я бував у них вдома, бачив, як вони живуть, і можу з упевненістю сказати, що значно більше «каліцтв» бачив у головах саме здорових людей... А в людей із обмеженими можливостями я їх не побачив. Зовсім.
Особисто мені було б цікаво зробити якийсь проект задля реалізації їхньої мрії. Знаєте, бажання людей із вадами насправді дуже маленькі, такі, що для здорової людини практично нічого не важать. Наприклад, потрапити на концерт свого улюбленого співака чи, скажімо, подивитися Париж. Для багатьох це справді є нереальним, а от за рахунок телебачення вони могли б цього досягати, а отже, отримувати шанс вирватися з того середовища, якось реалізуватися. Така соціально-бізнесова модель працює значно краще, ніж якась адміністративна. Сьогодні таке на часі, й ми цього прагнемо. Однак, хоч би що я казав, а поки не з’явиться великий капітал, який буде в цьому зацікавлений, або відбудуться якісь різкі технологічні зміни, доти це буде лише на словах...
— Нещодавно наша збірна повернулася з ХХІІ літніх Дефлімпійських ігор, що відбулися в Болгарії. Як ти оцінюєш їхній успіх?
— Уже традиційно наші параолімпійці входять до першої трійки найсильніших на планеті. Це — люди, можливості яких обмежила природа або нещасний випадок, і, часом, єдине, що є в їхньому житті, — це спорт. Уявіть лише: людина без ніг, а біжить... Яка сила духу! Із кожним роком параолімпійські ігри викликають все жвавіший інтерес, і, як показує статистика, такі олімпіади стають усе більш прибутковими.
Виникає запитання: що в нас не так зі «здоровим» спортом? Адже він чомусь не показує таких результатів, його здобутки фрагментарні, а в параолімпійців — просто феноменальні. Українські спортсмени з обмеженими можливостями виграють у баскетбол у американців — це ж фантастика якась! Окрім хороших спортивних показників, які загалом здобула Україна, в нас ще й великий медійний успіх. Під час Дефлімпійських ігор американці запропонували нам співпрацю: їм сподобався наш продукт (готували спеціальні ролики, зокрема й мультиплікаційні. — Авт.), і вже незабаром вони візьмуть його у прокат. Тобто, незважаючи на копійчані бюджети, ми справді можемо робити щось вартісне. Однак якби Валерій Сушкевич, президент Національного параолімпійського комітету України, свого часу не зібрав талановиту когорту тренерів і менеджерів, які в результаті й створили успішний проект, то нічого б цього не було.
