Незадовго до Дня працівників телебачення, радіо та зв’язку (16 листопада) вийшла у світ нова книга відомого експерта з питань ТБ і РМ Івана МАЩЕНКА — «Радiо и телебачення: вiд джерел — до космiчних висот». Цю збірку статей, видану за підтримки Миколаївського коледжу преси й телебачення накладом 1000 примірників, можна адресувати не лише фахівцям, а й масовому читачеві. Адже «День телебачення й радіо» більшість із нас «святкує» щодня, вмикаючи телевізор або радіоприймач, і тому дізнатися подробиці історії та сучасного розвитку «електронної музи» цікаво буде, безумовно, багатьом. Особливо, якщо врахувати, що автор книги у сфері телерадіомовлення працює чотири десятиліття, а «телевізійних» книжок написав уже півтора десятка.
Взяти, наприклад, горезвісні «мильні опери», якими вже не перший рік «годують» добропорядних домогосподарок вітчизняні телеканали. А чи багато телеглядачів знають про походження самого терміну «мильна опера»? Виявляється, вперше це словосполучення з’явилося в статтях газетних критиків ще в тридцятих роках минулого століття — для позначення певної радіопродукції. А саме — радіосеріалів, що вичавлюють сльозу й покликані компенсувати американським домогосподаркам, які випровадили чоловіків на роботу, брак спілкування. До речі, саму ідею, стверджує Іван Мащенко, підказали радіомагнатам психологи. Радіомагнати прислухалися. I не помилилися. Радіослухачки не просто стежили за долею героїв, а й дослухалися навіть до їхніх «випадкових» обмовок — наприклад, щодо того, яким сортом мила користується головна героїня... Й пішло-поїхало. Зворушливі, життєві історії (наприклад про бідну, але порядну продавщицю магазину, в який «випадково» заходить син мільйонера й, звісно, закохується в неї...), розтягнуті на нескінченну кількість серій, стали заповнювати денний ефір радіостанцій. Звичайно, коли телебачення перехопило пальму першості, цей рецепт був запозичений. І хоча сьогодні на дворі — 2003 рік, домогосподарки (й не лише вони) продовжують співпереживати героям «мильних опер». Останні, втім, давно вже рекламують не мило (якщо говорити про сам телепродукт, а не про рекламні паузи), а певний стиль життя — споживацький. Багатосерійні телестраждання стали звичним елементом масової культури. А Іван Мащенко спробував дослідити феномен багатосерійності на прикладі телепсихозу початку 90-х, що минули «під знаком Маріанни» («Багаті теж плачуть»), а також відповісти на запитання, чому ж глядачі не хочуть розлучитися з не найкращим iз тележанрів. Враховуючи, що багатосерійні телеромани становлять основу комерційного ТБ, питання вельми актуальне.
Проте дослідженню парадоксів багатосерійності присвячено лише один із розділів книги. Значну її частину складають матеріали, що вже раніше публікувалися в попередній роботі Івана Мащенка «Мiфи i реалi ї телерадiоефiру» (Київ, 2001), але були допрацьовані: про телепроекти ХIХ століття, про «гулліверів» земних споруд» — телевізійні вежі, про відеоарт і телеігри, п ро сюрпризи космобачення. Багато статей публікуються вперше. Як, напр иклад, стаття про згадки радіо на сторін ках творів Михайла Булгакова та про телерадіопрогнози Велимира Хлєбникова. Не менш цікавий і матеріал «Спецоперацiї Сi-Ен-Ен», що розповідає про те, чому журналістам телестан ції вдавалося бути в центрі подій і під час війни 1991 року в зоні Перської затоки, і під час путчу ГКЧП, і «чорного вівторка» 11 вересня 2001 року. Не забуває автор і про старожила інформаційного простору — проводове радіо («Ода «радiобрехунцю»). А загалом скла дається мозаїчна картина світу, який нас оточує, — світу епохи радіо й телебачення.
