Для християн східної традиції залишилося усього кілька тижнів для того, щоб зустріти світле свято Пасхи. Сам Великий піст — один із найбільших покаяльних періодів, коли сама Церква через богослужіння та молитву спонукає нас до самозаглиблення. Події, які відбуваються у нашій країні, викликають незвичні емоції й переживання. Ось уже третій рік поспіль ми зустрічаємо Великдень із новим етапом пережиттів, де смутку, на жаль, дедалі більше, ніж радості. Тому важливо також говорити про медіа-контент, оскільки саме ці повідомлення формують наш простір, впливають на зміну світобачення та духовний стан.
ВОСКРЕСІННЯ — БЕЗ СМУТКУ
Аналізуючи контент медіа, зокрема телевізійних, впродовж тижнів Великого посту, часто хочеш вимкнути екран. «Голосуючи» пультом, натискаючи з кнопки на кнопку, дедалі більше поринаєш у стан конфліктів, агресії, ненависті. Доводиться проводити вечір після напруженого робочого дня з вислуховуванням непорозумінь між батьками і дітьми, сварками між чоловіком і дружиною або дивлячись на смуток нещасних людей, які не можуть прийняти себе такими, якими вони є. Таке враження, що ти сидиш на величезному смітнику або ще «краще» — хтось згори виливає тобі помиї на голову.
Складаючи у великий пазл кожен із переглядів окремого телепроекту, розумієш, що твоя країна живе у стані величезного смутку, бо у ній зосереджують увагу лише на проблемах у сім’ях, політичних конфліктах, краху фінансового добробуту. Натомість про добро і позитив говорити зовсім не актуально і не прибутково. Якщо ж говорити про спеціальний контент, який духовно налаштовує на пасхальний настрій, то впродовж двох років помічаю, що фільми про життя і смерть Ісуса Христа, на зразок «Страстей Христових» Мела Гібсона, зазвичай пропонують переглянути пізно ввечері великодньої суботи, коли частина аудиторії або у храмі на Богослужінні, або ж готується до свята, прибираючи кошики. Проте з 14 квітня на екранах кінотеатрів український глядач матиме змогу подивитися фільм «Воскресіння». Головний акцент — розповідь про перші 40 днів після воскресіння Христового. Невіруючий римський центуріон Клавіус вирушає до Єрусалима аби розгадати таємницю воскресіння Ісуса Христа. Він має особливе завдання від самого прокуратора Юдеї Понтія Пілата — відшукати тіло цього «новоявленого Месії». Спростувавши чутки про воскресіння, він має запобігти повстанським настроям у місті та приборкати некерований натовп. Водночас, як сказано у трейлері фільму, — це історія невіруючої людини, яка стала віруючою.
Період Великого посту — це сумний час, але водночас у ньому віднаходимо радість із прийдешньої події. Наприклад, кожен християнин (а я більш ніж впевнена у цьому) відкриває для себе по-новому символ хреста, поклону, сповіді, світла, навіть кольорів риз священиків. Минулого року вдалося прочитати працю Томаша Галіка «Терпеливість із Богом. Зустріч віри з невірою». 2011 року ця книга здобула нагороду Європейського товариства католицького богослов’я, а вже 2012-го була перекладена українською мовою. Я знала про існування цієї праці, читала деякі тексти лекцій богослова, проте не доходили руки до читання саме тієї книги. Зрозуміла, що у 2012 році я б не пережила такого осмислення за читанням, як сьогодні — тут і тепер, у сегменті своєї праці зі студентами, журналістськими текстами, зрештою під час подій в історії моєї держави. Томаш Галік, коли говорить про діалог між атеїстами і віруючими, згадує останні миті Ісуса Христа на хресті: «Так виглядає людина і світ, якщо на нього впаде темна тінь хреста, — багато людей відчули це за певних історичних подій чи у годину свого життєвого випадку. Історія Євангелія і цей вид атеїзму пересікаються у момент Ісусового скрику на хресті: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» Однак євангельське послання звучить так: це не єдина можлива перспектива, це не останнє слово. Це лише правда Великої п’ятниці, але після неї — після завершення довгого очікування мовчазної Страсної суботи — настане світанок, котрий несе ще іншу звістку, не менш правдиву, — хоча багато хто цей світанок проспав».
ЗНАЧЕННЯ ПАСХАЛЬНОГО СВІТАНКУ
Хресна смерть — це лише момент темряви, який обов’язково наповнюється світлом. Найважливіше — не проспати цей сенсаційний ранок Христового воскресіння. Тому напередодні й впродовж посту я розмірковую над значенням цього пасхального світанку, а отже — над метафорикою порожнього гробу. Це той момент, коли жінки-мироносиці не знаходять свого Спасителя. На їхніх обличчях — здивування і водночас сум, коли бачать відвалений камінь. Порожній гріб — це відчуття невимовного суму за чимось найдорожчим і втраченим. Думаю, що сьогодні кожен із нас відчуває щось подібне разом із жінками, коли перебуває у ситуації, яка, на перший погляд, виглядає скорботною й у ній неможливо знайти вихід. І це знову-таки стосується як наших особистих рішень, так і сучасного становища українського суспільства. Українські медіа у своїх повідомленнях ще більше загострюють увагу на моментах безвиході, зокрема представляючи неспроможність політичної гілки у виконанні обіцяних реформ. Ми підбігаємо до порожнього гробу, відчуваючи трагічність і біль, безвихідь, злочин; не розуміючи, що вже за мить цей простір може набрати діаметрально протилежного сенсу, бути символом перемоги, містком переходу від профанного до сакрального. Для мене Майдан — це також порожній гріб. Протягом останніх майже трьох років української Революції Гідності доводилося бачити його у різних модифікаціях. Сьогодні — це місце реквієму й тиші, з портретами тих, хто доторкнувся до його бруківки своїми тілами і кров’ю. Так, це порожній гріб великого смутку, великої молитви; це місце, де серце пульсує не так, як пишуть у підручниках з анатомії. Метафорика порожнього гробу Майдану — це вже нині свідчення великої свободи, а отже ? воскресіння. Тому сьогодні, коли переглядаємо новини, наповнюємо своє серце смутком, намагаємося приготувати себе до Великодня, маємо пам’ятати про радість пасхального світанку, де смерть набуває іншого сенсу, бо ангельська звістка спонукає повірити, на перший погляд, у неможливе — у те, що, зрештою, змінює сенс порожнього гробу і унеможливлює жало болю й відчаю.
