Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Ми, що змінилися»

13 червня, 2003 - 00:00


У телевізійників — свій календар. Якщо для представників багатьох інших професій літо — період довгожданних відпусток, то для них — це ще й час підбивати підсумки телесезону, що минає. Що ми й запропонували зробити ведучим програм одного з лідерів національного телеефіру — каналу «1+1».

Алла МАЗУР, ведуча «ТСН»:



— Минулий сезон для ТСН — це знову змагання з обставинами: за право давати інформацію повнішу, об’єктивнішу, оперативнішу. Змагання тривають уже давно, з перемінним успіхом — але загартовують. І змушують віднаходити свої сильні сторони. «Козирною картою» ТСН минулого сезону можна вважати серіали і журналістські розслідування: історичний цикл Едуарда Лозового про справжні причини українських голодоморів (цього року якраз минає 70 років після найкривавішого з них); цикл репортажів Оксани Зінов’євої про виживання українських заробітчан за кордоном; Юлія Бориско досліджувала шляхи відродження української книги і книговидання, а Леся Сакада — як зберігає батьківське коріння українська діаспора: і в Росії, і у Східній та Центральній Європі. А завдяки участі у створенні авторських ток-шоу — скажімо «Подвійного доказу», наші журналісти взагалі стають такими собі спеціалістами широкого профілю: бо не лише знімають сюжети, що складають хребет програми, але й виступають часом як експерти у студії. Хто ж краще може посперечатися на тему, як не людина, яка вивчила її досконально? Але всі ми залишаємося насамперед інформаційниками — і мріємо про більше можливостей для прямих включень у випуски ТСН і можливість розповідати про події просто з гарячих точок — якщо вони вже виникають. Перевірити себе могли, наприклад, у дні трагедії на Дубровці. Робота в Москві нашого спецкора Віктора Заблоцького, за моїми спостереженнями, була однією з найкваліфікованіших на українських телеканалах.

Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, автор і ведуча програми «Без табу»:



— Для нас головним у передачі залишається мета — наша робота повинна вносити реальні зміни в життя героїв і суспільства. Нещодавно на міжнародному медіа-форумі, як на мене, дуже точно сказав міністр культури Росії Михайло Швидкой — на запитання, що залишається після мистецтва, потрібно відповідати — залишаємося ми зміненi. Те ж саме можна говорити і про телебачення. Після нас змінюються люди і світосприйняття. Це слід пам’ятати. Ми це хочемо реально використати, аби добувати побільше добра, що має бути головним завданням журналіста.

Iз реальних досягнень цього року хочеться пригадати дві дуже болючі теми. Перша — про незаконні методи отримання свідчень правоохоронними органами. Йдеться, прямо кажучи, про тортури і насильство, які застосовуються до затриманих із метою отримання свідчень. У нас був герой, звинувачений у вбивстві однокласниці, захисникам якого вдалося довести, що його зізнання було отримано слідством в обставинах, які суд визначив як істотне порушення. Багато подібних випадків частіше за все залишаються закритими. Люди приховують те, що з ними трапилось через страх або розуміючи, що нічого не доведуть. До нас на програму приїхали люди, які вважали інакше. На жаль, готуючи передачу, ми зіткнулися з небажанням самих правоохоронних органів говорити на цю тему. Закритість цієї системи очевидна, подібні розмови з пресою ще незвичні. Але я впевнена, що діалог починати потрібно — і для цього постаратися слід і пресі також. Після виходу передачі нам подзвонив заступник начальника Головного управління столичної міліції генерал Сліпченко. Він висловив готовність до співпраці і бажання продовжувати розмову відкрито. Важливим було для нас і те, що голова Адміністрації Президента України Віктор Медведчук звернувся за підсумками нашої програми до Генеральної прокуратури з проханням уважно розглянути випадки, заявлені в «Без табу». І прокуратури почали з ними працювати.

Головним у «Без табу» залишається перехід від приватних проблем до загальносоціальних. Адже так чи інакше всі маленькі особисті драми дуже типові та випливають саме з проблем соціуму. А також із того, що люди все ще несамостійні в керуванні своїм життям, і їм потрібен урок, як слід починати. Ось друга історія. Її знайшла наша журналістка Оксана Ліфер. Йшлося про російську громадянку, яка переїхала жити в Україну з чоловіком, у якого тут знайшовся батько. Батько був судимий, і погана кров позначилася в синові. Дівчина потрапила в становище заручниці, над якою всіляко знущалися. Звичайно ж, у цих умовах ніхто не оформив їй документи, необхідні для проживання на нашій території громадянам іншої країни. І таким чином за два роки дівчина стала абсолютно безправною людиною — нелегалом. Із села її почала виганяти місцева влада; дітей, що народилися, не хотіли реєструвати. Проблему практично неможливо було вирішити, і, в принципі, з будь- якою людиною в її становищі в будь- якій країні рішення приймається одне — повернути додому. Але вона не може повернутися — в Росії їй iти нікуди. А тут її поселила добра жінка, яка і пологи у неї, втікачки від злої долі, прийняла у себе на кухні, і стала бабусею її дітям. Ми нічого не могли зробити, але вирішили спробувати — заради дітей. Звичайно, це некоректно, але що робити, це правда — ми порадили нещасній мамі перейти російсько-український кордон туди і назад, щоб зареєструватися. У тому селі це нескладно — кордон проходить ледве чи не посередині села. Вона це зробила, приїхала на програму, вже перетнувши кордон і отримавши позначку в паспорті. Залишалося найголовніше — легалізувати дітей. У неї не було свідоцтв про народження. Саме це, до речі кажучи, унеможливлювало і її повернення на батьківщину — адже ніхто б не пропустив їх через кордон. Потрібно сказати, що передача ще не вийшла в ефір, а їй видали ті злощасні свідоцтва. Виявилося, це було можливо, якби люди просто захотіли, а не прикривали свою черствість іменем держави. Як часто з ось таких речей створюється жахливий образ власної країни — який легкий приклад націоналізму! А річ в усіх людях, яким все одно і, до речі кажучи, які бажають скасувати кордон із Росією. Справу можна було б цілком вирішити без телебачення, якби не дрімучість одних і злісність інших. Але, між іншим, варто нашій журналістці було подзвонити до клінічного відділення Сумської обласної дитячої лікарні з проханням безкоштовно прооперувати молодшу дочку російської громадянки (вона народилася із заячою губою), не чекаючи документів, як лікар сказав — звичайно ж, допоможемо! А в цьому випадку і Адміністрація Президента пообіцяла всіляко сприяти процесу отримання статусу нашій героїні.

Ми розповіли цю історію, щоб пояснити людям: життя потрібно брати в свої руки, адже майже все залежить від нас самих — раз. Немає безвихідних ситуацій, поки є гарні люди — два. Органи влади вибираємо собі ми самі для того, щоб вони працювали на нас, а не поневолювали — три.

Юрій МАКАРОВ:



— У мене в цьому році третя молодість. У зв’язку з тим, що з’явилася нова програма — «Документ». Для мене є нагородою подібний статус — ведучий дискусійного телепроекту. Цікаво й те, що якщо в усіх інших проектах на «1+1» я сам собі господар — автор, ведучий, продюсер, адміністратор, то в «Документі» я доріс до статусу зірки, у якої є свій редактор, а також чудовий режисер і продюсер Олександр Трухманов. Мимоволi переповнює почуття власної значущості. Але якщо серйозно, мені дуже подобається цей формат головним чином через те, що там зібрані приголомшуючої якості люди. Еліта, хоч я і не люблю цього слова. Але в цьому випадку — до біса лапки. Люди, які збираються в «Документі», — провідні інтелектуали нашої країни. Культуролог Тарас Возняк, історик Мирослав Попович або Станіслав Чернильовський, який не тільки режисирує дубляжі фільмів на «1+1», а й є чудовим поетом — це відчутна інтелектуальна еліта України, яка нарешті знайшла Слово в регулярному режимі телебачення. Мене це підбадьорює, адже я повинен їй відповідати. Основне наше завдання — дати висловитися з актуальних для духовного життя країни питань людям, які мають визначати інтелектуальні контексти нашої культури.

Пiдготувала Катерина ДЯДЮН, «День»
Газета: 
Рубрика: