25 травня 60 років тому у Норильському концтаборі політичні в’язні повстали проти табірного начальства. Сьогодні дослідники тих подій називають цей прояв ненасильницького опору тоталітарній системі «Повстанням Духу». Українці брали безпосередню участь у тих подіях. Якщо говорити мовою цифр, то серед 20 тисяч в’язнів, представників 86 національностей, наших співвітчизників було понад 70%.
Утім, для постійних читачів «Дня» ця інформація — не нова. Ми часто зверталися до цієї теми. На шпальтах газети друкувалися розлогі інтерв’ю із лідером повстання у четвертому таборі Євгеном Грицяком. Ось лише деякі матеріали про Норильське повстання, що публікувалися у «Дні»: «Євген Грицяк: Історію творять мученики, а не мучителі» від 25 вересня 2009 року, «Дух розриває кайдани» від 25 вересня 2009 року, «Євген Грицяк: Найбільше я реалізувався як повстанець, цілитель та йог» від 13 травня 2011 року. Та, на жаль, попри зусилля «Дня» і ще деяких ентузіастів, 60-річчя Норильського повстання не відзначатимуть на рівні держави. Цієї сторінки історії немає у шкільних підручниках. Навряд чи зверне увагу на цю дату і переважна більшість ЗМІ.
Тим більш цінно те, що зусиллями групи активістів 21 травня в Культурно-мистецькому центрі Києво-Могилянської академії відбудуться громадські слухання, приурочені до 60-річчя Норильського повстання. Їхні організатори стверджують: «Норильське повстання — це не просто історія. У сучасному контексті — це переосмислення значення ненасильницького спротиву для розбудови демократичного і відкритого суспільства, зокрема й інтеграції України до Європейського Союзу».
Пропонуємо читачам інтерв’ю з одним із ініціаторів громадських слухань, режисером-документалістом, що створив цикл фільмів «Загадка Норильського повстання», Михайлом ТКАЧУКОМ. 2006 року на фестивалі документального кіно «Український контекст» його стрічки про Норильськ отримали диплом «Свобода як найвища цінність». 2007-го року Михайла Ткачука було нагороджено премією імені Василя Стуса, а 2008 року — премією імені Тараса Шевченка. Попереднє інтерв’ю з ним «Загадка українського духу» виходило у «Дні» 27 червня 2008-го. Кінокритик Лариса Брюховецька назвала режисера «останнім романтиком нашого кіно».
— Пане Михайле, як виникла ідея створити фільм про Норильське повстання? Яким чином ви прийшли до цієї теми?
— Я був у Чернівцях на заході, присвяченому ОУН-УПА. Показував там свій фільм, створений ще 1994 року, «Здобути або не бути» про Ніла Хасевича — геніального художника, що приєднався до УПА і загинув 1952 року. Після перегляду картини до мене і мого приятеля з Канади Василя Бортняка підійшов чоловік, що представився як Кость Король. Він запросив нас до себе на гостину і подарував мені книжку своїх спогадів про Норильське повстання. Тоді я ще нічого не знав про Норильськ. Але батько Василя відбував покарання у Воркутинських таборах. Він, щоправда, не брав участі у Воркутинському повстанні, бо його було звільнено раніше. Василь хотів знайти документи про Воркуту. Натомість я сказав: «Дивися, який цікавий матеріал ми маємо про Норильськ». Після цього ми з Василем створюємо у Канаді (він сам жив у Торонто) благодійний фонд підтримки майбутнього фільму. Василь організовує зустрічі з представниками української діаспори, де я показую свої попередні картини. Грошей, які ми зібрали, вистачило на купівлю відеокамери. Не маючи коштів, щоб підібрати собі команду, я вирішив, що зніматиму кіно один, адже мені потрібно було встигнути зафіксувати учасників повстання, які ще залишилися живі. Я опублікував оголошення у газеті «Шлях перемоги» — і після цього почали знаходитися люди.
— Тобто майбутні герої вашого фільму самі відгукувалися на оголошення?
— Так, мені писали листи. Один із перших прийшов від Наталки Білової, з якою ми товаришуємо і зараз. Вона — донька однієї з учасниць постання Анастасії Тарнавської. Наталка написала мені про свою маму, і мене це так зацікавило, що я найперше поїхав до них.
— Пізніше саме Анастасія Тарнавська стала героїнею вашого четвертого фільму, присвяченого Норильському повстанню, — «Щаслива Настуня»...
— Так, але у фільмі «Загадка Норильського повстання» вона також брала участь. Мене вразила ця жінка. Таким чином я почав їздити і записувати тих людей, які написали мені листи. А через знайомства із ними відкривалося більше і більше учасників тих подій.
2003 року у Львові відбулося святкування 50-ї річниці Норильського повстання. Я знімав цю подію, бо вже знав, що це — майбутні герої моєї картини. Там я також відкрив для себе багатьох людей, вже розумів, хто був активістом, а хто — просто брав участь. Там я вперше зустрівся з Євгеном Степановичем Грицяком (лідер повстання у четвертому таборі Норлагу. — Авт.)
— Якими ви побачили учасників повстання через 50 років після тих подій? Що для них у той час, коли ви з ними спілкувалися, було важливо?
— Вони були вражені тим, що про них згадали. А мене вони вражали своєю надзвичайно потужною життєдайною силою. Ці люди пройшли крізь усе можливе пекло на землі — і вийшли звідти переважно з честю. А коли б я з ними не говорив, всі згадували ці три місяці у таборі як найбільш яскравий момент їхнього життя. На волі їм не дозволяли жити. Їх розкидали по різних територіях. Не дозволяли повертатися до України. Вони з доброю посмішкою говорили про Норильськ як про якийсь такий час, що був незайвим у їхньому житті. Вони ніколи не думали про те, що з їхнього повстання почалася руйнація ГУЛАГу чи СРСР. Для них важливим було відчуття ліктя, товариства, єдиного вибуху.
— Норильське повстання досі публічно не визнане повноправною і важливою сторінкою української історії. А українців, які брали у ньому участь, було близько 70 % від усіх учасників. Як на вашу думку, чому?
— Можливо, тому, що Норильськ дуже віддалений у просторі. А ще тому, що довгий час питання щодо Норильського повстання ставилося так: було воно інспіровано владою чи ні?
Я відвідав Норильськ 2003 року. Там саме обговорювали, який пам’ятник слід поставити учасникам повстання. І знову пієта: мати тримає на колінах сина, що загинув. А не так потрібно. Пам’ятник учасникам Норильського повстання у моєму баченні — це людина, що стоїть холодна, худа, через неї дмуть усі вітри, але вона запускає в небо повітряних зміїв і закликає всіх до повстання. Адже потрібно наголосити, що це було «повстання духу», що люди, які піднялися, перебороли себе і свій страх. Це ж героїчна сторінка. Але про Норильське повстання у такому ключі майже не говорилося.
До слова, у Норильську немає жодного меморіального знаку, який би нагадував, що у повстанні брали участь українці. Хоча йдеш на гору Шмідта (саме під цією горою у загальній могилі, у вічній мерзлоті хоронили в’язнів Норлагу. — Авт.) — там стоять пам’ятники полякам, естонцям, євреям, литовцям, росіянам... Я сподіваюся, під час акцій, які відбудуться у Києві 21 травня, ми порушимо це питання і, можливо, розпочнемо збір коштів на пам’ятник українцям у Норильську.
— Ви згадали про дискусію навколо питання, чи було повстання інспіроване владою. Як багато, на вашу думку, залежало від випадку, від вдалого збігу обставин, а що — від організації самих в’язнів?
— Людині завжди дається шанс. І реалізувати його вдається тоді, коли сходяться об’єктивні і суб’єктивні фактори. Якщо говорити про суб’єктивні фактори, то у таборі діяли підпільні комітети, які підготували людську масу до виступу проти системи; потім прийшов карагандинський етап — 1200 в’язнів, які розірвали зв’язок криміналітету із табірною владою, на якому великою мірою трималася табірна система. Коли кримінальники відпали, адміністрації ні на кого було опертися. Щодо об’єктивних факторів — у Росії помирає Сталін, ускладнюються відносини між МВС та НКВД. Останні були змушені провокувати повстання, щоб придушити його і показати: ми потрібні. Але вони не сподівалися, що в’язні виявляться так добре організованими. Ті, хто провокував повстання, думали, що національні елементи у таборах переріжуть одне одного. НКВДисти навіть підкидали до табіру холодну зброю. Євген Грицяк розповідав, що йому підкидали револьвер. Уявляєте, що було б, якби його зловили з револьвером? Але хлопці не піддалися на провокації.
— Ви досліджували цю тему досить довго, як вважаєте, чого саме прагнули люди, які повстали? Для них був важливим протест, прояв власної гідності? Чи вони вірили, їх вимоги будуть виконані? До речі, самі вимоги не виходили за межі системи...
— У різних таборах були різні вимоги. Спершу на порядку денному стояли, так би мовити, побутові вимоги: скоротити робочий день, зняти номерні знаки з в’язнів, грати з вікон. Чому повстанці викликали комісію саме з Москви? Їм здавалося, що центральна влада не знає про те, що відбувається у таборі.
Але потім мова пішла зовсім про інше. Найбільше це проявилося у Воркутинському повстанні, учасники якого у своїх вимогах писали: ми маємо довести інтернаціональну гідність політв’язнів, які сидять у таборах. Тобто з’явилися політичні вимоги, зокрема, скоротити терміни ув’язнення, переглянути справи і т.д. На мою думку, ця еволюція вимог теж виходила зі стриму повстання. Його дух змінював і вимоги людей. Бо справжній дух — то справжня свобода, а не псевдоекономічна чи ще якась.
— Після «Щасливої Настуні» ще плануєте повертатися до теми Норильського повстання у своїх фільмах?
— Я хочу зняти окрему картину про Євгена Грицяка, а також про жінок у Норильську. До системи Норлагу входив окремий жіночий табір, що теж повстав. У ньому утримувалися жінки різних національностей — і це дуже цікаво, як вони спілкувалися між собою, як підтримували один одного. Коли я знімав перші фільми, то не шукав вишукану форму. Я поспішав зафіксувати цих людей. Сьогодні, через 10 років, більше половини з них немає серед живих.
— Що для вас особисто є найбільш вражаючим у тих подіях?
— Люди. Те, що є ця героїчна гілка в українській нації. Але мені б хотілося, щоб вона не тільки вибухала на спалахах історії, а більше реалізовувалася у щоденному житті.
Коли я починав працювати над цією темою, мене цікавило «Повстання Духу». Сьогодні актуалізувався інший аспект — ненасильницькі методи боротьби. І саме тепер, підійшовши впритул до питання про ненасильницький протест, я, мабуть, готовий створити фільм про Євгена Грицяка. Цікаво, що у сенсі ненасильницьких методів боротьби Норильське повстання постає поруч із діяльністю таких особистостей як Махатма Ганді, Нельсон Мандела. Наш світ дуже хиткий. Пора подумати, як охолодити цей киплячий казан, що раз по раз вибухає терористичними актами. І тут ми знову повертаємося до того, що робив Євген Грицяк.
— Тобто Норильське повстання як подія не залишається у минулому, а кожного разу актуалізується залежно від поточної ситуації...
— Саме так. Воно не пласке, а багатошарове. Це як класика. Може, так ще ніхто не говорив, але це приклад класичного вибуху історії.
P.S. Громадські слухання, приурочені до 60-річчя Норильського повстання, відбудуться 21 травня 2013 року о 18.00 в Культурно-мистецькому центрі Києво-Могилянської академії (вул. Іллінська, 9, 3 пов.). Свою участь у слуханнях вже підтвердили: Євген ГРИЦЯК; учасниця Норильського повстання Агафія КНИШ; головний редактор газети «День» Лариса ІВШИНА; засновниця Музею Норильського повстання в Норильську Алла МАКАРОВА (Російська Федерація); публіцист Юрій МАКАРОВ; дисидент і публіцист Євген СВЕРСТЮК; Надзвичайний і Повноважний Посол України Володимир ВАСИЛЕНКО; історик Володимир В’ЯТРОВИЧ; письменниця Оксана ЗАБУЖКО; донька учасниці Норильського повстання Анастасії Тарнавської Наталка БІЛОВА; історик, журналіст-міжнародник Богдан НАГАЙЛО; власний кореспондент «Новой газеты» в Україні Ольга МУСАФІРОВА.
Організатори просять підтримати ініціативу добровільними внесками, які допоможуть провести всі заходи, пов’язані з відзначенням 60-річчя Норильського повстання, зокрема приїзд безпосередніх учасників повстання та встановлення пам’ятного знака українцям у Норильську.
Номер рахунку: 260063011967
Бенефіціар рахунку: Східноєвропейський інститут розвитку (ЄДРПОУ: 26080737)
Назва банку: ПАТ «Старокиївський банк»
Адреса банку: вул. Микільсько-Ботанічна, 6/8, Київ, 01033
МФО: 321477
Потрібно зазначити призначення платежу: добровільне пожертвування до проекту «Норильськ-60».
