Медіа й політика — тема наскільки заїжджена, настільки й перманентно актуальна (а перед виборами — особливо). Саме тому бiльшiсть запитань, поставлених кореспондентом «Дня» заступнику генерального продюсера й продюсеру інформаційних програм телекомпанії «ТЕТ» Миколі КАНIШЕВСЬКОМУ, була присвячена саме їй. Проте приводом для спілкування з відомим журналістом стало нещодавно відсвятковане «ТЕТом» десятиріччя.
— В одній з публікацій, присвяченій десятиріччю «ТЕТу», промайнула фраза про те, що найближчим часом «ТЕТ» планує освоїти 70% українського ефіру. Чи не занадто «наполеонівські плани»? А якщо серйозно — які, на вашу думку, перспективи «ТЕТу» на наступні десять років?
— Ви знаєте, якщо за ефіром «ТЕТу» буде спостерігати київський глядач (а саме у Києві цей телеканал був народжений), то він може навіть не помітити, що якісь зміни відбуваються. По київському ефіру, можливо, цього й не помітно, але, дійсно, зміни відбуваються досить важливі і, насамперед, саме в технічному плані. Минулого року канал вийшов на супутникове мовлення, і його сигнал нині «роздається» в дванадцять регіонів на ефірні станції. Окрім того, приблизно два десятки операторів кабельних мереж розповсюджують цей сигнал у себе в мережах. І, за підрахунками фахівців, вже майже 25% глядачів усієї України мають можливість дивитися «ТЕТ». І якщо в Києві трансляція програм телекомпанії відбувається на тридцятому каналі разом із трансляцією програм ТРК «Київ» (ми це називаємо «мигалкою»), то в регіонах здійснюється повноцінна трансляція — кілька годин зранку плюс вечірній блок (починаючи з 18.00 і закінчуючи десь двома годинами ночі). Це — повноцінний канал «ТЕТ». І нині гроші вкладаються в техніку. Не можна швидко зробити загальнонаціональний канал, але ставиться за мету саме це. Так що, на мою думку, «ТЕТ» має велике майбутнє, незважаючи на всі перипетії, які відбуваються в Києві.
— Зараз, напередодні початку активної агітаційної кампанії в медіа, цієї теми не можна не торкнутися. У вас великий досвід створення новинних програм (можна сказати, що у свій час проект «Вікна» заявив про стандарти в українській журналістиці). Вам доводилося висвітлювати не одну виборчу кампанію. Як ви вважаєте, чи змінився за період вашого перебування в українському ефірі стиль роботи вітчизняних журналістів під час виборчих перегонів?
— Так, я думаю, змінився. Перш за все, виросло абсолютно нове покоління журналістів. Я ще застав журналістику кінця радянського періоду і початку незалежності України. На початку незалежності України ми були всі окрилені, але сліпі як ті кошенята. І разом iз тим ми вчилися, набували досвіду — кожен по- своєму. Потім з’явилися різні канали, їх стало багато, кожен канал почав формувати свої інформаційні служби. І подивіться — з’явилася ціла когорта нових цікавих облич. І «стареньких» ви не знайдете, лише молодих людей, які досить легко орієнтуються в політичній ситуації, не бояться, не такі зашорені, як ми колись були в роки існування Радянського Союзу. І це цілком нормально. І мені здається, що навіть якщо відпрацьовується певна редакційна політика того чи іншого каналу, робиться все так, щоб подати, як слід, ту чи іншу інформацію і не кривити душею. І мені здається, що ряд телеканалів працює досить пристойно. Я можу назвати, наприклад, «плюси». На другу позицію, на мою думку, можна поставити нинішнє ICTV, а на третю, мабуть, програму СТБ «Вікна. Опівночі». Власне кажучи, якщо хтось побажає говорити про якісь порушення свободи слова в Україні, то йому можна нагадати про роки Радянського Союзу, і він зможе порівняти. Нині, якщо телеглядач захоче отримати інформацію, він «поклацає» по кількох каналах і буде чітко орієнтуватися в тому, що відбувається насправді. Хоча на кожному каналі є своя певна редакційна політика. Але так — в усьому світі.
— Ви не лише відображали політичний процес у своїх програмах, але й намагалися опосередковано брати в ньому участь не лише як журналіст. Що вам дав цей досвід? І який нині ступінь вашої участі у політичному процесі?
— Так, свого часу я був прес- секретарем Олександра Омельченка на виборах міського голови, а також прес-секретарем голови Верховної Ради України, яким був тоді Олександр Ткаченко. У другому випадку я залишив свою діяльність на ТБ. І, скажу відверто, мені було досить цікаво працювати з Ткаченком. Мені здається, що журналісти помітили, як змінився він — людина, яка свого часу просто не любила журналістів. Довелося докласти досить багато сил, переконувати, і це було однією з умов перетворення Ткаченка з малопублічної в публічну фігуру, і досить багато журналістів казали тоді, що він став зовсім іншою людиною — принаймні, в спілкуванні з журналістами. І мені було це приємно. І взагалі, ви знаєте, це корисно — побувати в штабах, особливо ж, коли в тій чи іншій ситуації ти маєш вирішальний голос. То був цікавий період життя. І я отримав певне моральне задоволення. Хоча вибори були програні. Але разом iз тим я зрозумів, що не обов’язково можу займатися тільки журналістикою. Я, виявляється, можу й деякими іншими речами займатися. І тоді я просто переконався у своїх силах. Разом з тим, я надбав досить багато знайомств у стінах Верховної Ради, знайомств людей, які викликають повагу. І я думаю, що після того періоду часу в мене з’явилося досить багато і знайомих, і друзів саме в політичній сфері. Це мені допомагає і сьогодні: на деякі речі дивлюся вже трошки інакше, ніж до того, бо більше знаю. І взагалі — це життєвий досвід.
Я не можу сказати, що я нині далекий від політичних процесів, які відбуваються (особливо перед виборами). Через те, що також сформована певна редакційна політика, ми її виконуємо і безпосередньо беремо участь у виборах. Прийде час агітації — ми, певно, будемо агітувати за певну ідею, за певну партію.
— Зараз деякі журналісти бажають безпосередньо взяти участь у політичному процесі — вже не лише допомагаючи комусь, а й намагаючись потрапити до парламенту. Ваші прогнози з цього приводу?
— Я абсолютно не засуджую дії цих журналістів. Хочуть займатися політикою — нехай займаються. Хоча я думаю, що на даному етапі все-таки журналістів у парламенті не буде так багато, як це було колись, на початку 90-х років, коли у Москві відразу десяток журналістів увійшли в Думу Російської Федерації. У нас, мабуть, так не буде. Але, на мою думку, чотири- п’ять чоловік з журналістською освітою може потрапити до парламенту. І якщо так станеться, і вони будуть гарно займатися законодавчою роботою, нехай їм Бог допомагає.
ДОВІДКА «Дня»
КАНІШЕВСЬКИЙ Микола Дмитрович. Народився 10 травня 1959 року. Освіта — факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка (1976 — 1981). Працював у Головній редакції інформації Укррадіо (1986 — 1990), інструктором сектору преси у ЦК ЛКСМУ (1986 — 1990), у Головній редакції інформації Українського телебачення (1990 — 1993). Автор і ведучий тижневика «Вікна», а також керівник проекту (УТ-3, 1993 — 1995). Автор і ведучий програми «Вісті тижня» (з 1996). Нині — заступник генерального продюсера телекомпанії «ТЕТ», продюсер інформаційних програм.
