Тема доброчинності та милосердя — одна з найпопулярніших на нашому телебаченні. Є чимало постійних програм, до яких із передбачуваною періодичністю додаються «сезонні» ТБ-опуси «про наболіле». Але, насправді працювати в цій темі, що змушує весь час балансувати на невидимій етичній межі, не впадаючи ані в пафос, ані в істерику, вдається небагатьом. Серед цих небагатьох — молоді журналісти з «Телевізійної служби «Милосердя» .
Для Першого Національного програму виробляє «Магнолія-ТБ» , уславлена іншим своїм проектом — «Ситуацією» . У тому ж форматі — телевізійної патрульної служби — рік тому й почали виходити перші випуски «Милосердя». Журналісти ледь не цілодобово їздили містом услід за каретами «швидкої», знімаючи напружену боротьбу медиків за життя. А в ефір виходили ніби одні й ті ж самі сюжети — суворі очі «людей у білих халатах», сірі обличчя хворих і нескінченні ноші, крапельниці та лікарняні палати.
На щастя, автори програми дуже швидко помітили явну невідповідність між назвою та змістом. І з ефіру зникла телевізійна хроніка буднів медпрацівників. Натомість з’явилась нова програма — про людей, які потребують допомоги, і тих, хто готовий їм допомогти.
Але це, власне кажучи, був лише початок. Незабаром журналісти відкрили для себе, що невиліковно хворі люди вміють бути щасливими. Так у програмі з’явилися оптимістичні сюжети, а в пошті — листи від читачів, яким історія хворої людини допомогла втриматись на самісінькій межі відчаю.
Сьогодні журналісти «Милосердя» продовжують опановувати справжні глибини цього поняття. А ще рік тому багато хто з них міг би підписатися під знаменитим висловом Жеглова: «Милосердя —попівське слово». Принаймні, приблизно так мислив Ігор Пасько, головний редактор «Милосердя» і, за сумісництвом, автор левової частки сюжетів програми. Сьогодні він не втомлюється повторювати, що милосердя — є, що воно поруч.
— Повірте, насправді добрих і милосердних людей дуже багато. У нас не було випадку, щоб ми не отримали відповіді на заклик про допомогу. Особливо бурхлива реакція глядачів на розповіді про хворих дітей. Прості люди готові поділитися своїми зовсім не зайвими заощадженнями або якось інакше допомогти — запросити в гості на літо, клопотатися по господарству або давати безкоштовні уроки.
— А люди заможні вашу програму не дивляться?
— Хто точно не дивиться нашу програму, так це — чиновники. Принаймні, за рік існування «Милосердя» ми не отримали жодного відгуку. Хоча від них потрібна була не грошова допомога, а лише сумлінне виконання своїх службових обов’язків і, звичайно ж, крихта співчуття. А різні комерційні підприємства і установи досить часто зголошуються допомогти нашим героям. Буває й зовсім як у казці: побачив один молодий чоловік нашу програму про хвору дівчинку — і буквально врятував їй життя. Наступного ж дня привіз її батькам десять тисяч доларів готівкою. Ми, звичайно, зробили про це сюжет — не показуючи обличчя благодійника. Навіщо ж людині зайвий клопіт за добрий вчинок?
— Де ви відшукуєте своїх героїв?
— Спочатку, коли тільки починали, то шукали навмання: через різноманітні фонди та організації, через друзів і друзів своїх друзів, через колег-газетярів, які працюють у цій же темі. Тепер пошук трохи полегшився тим, що нас уже знають глядачі. А ми в кожній програмі звертаємося з проханням: «Якщо поруч з вами живе незвичайна людина з незвичайною історією, розкажіть про неї». Зазвичай відгукуються родичі, сусіди, знайомі таких людей. І наші колишні герої дуже виручають — телефонують: «От я дізнався про таку людину — у неї історія у десять разів цікавіша за мою!»
— Чи часто ви підтримуєте зв’язок з колишніми героями?
— У кожного з нас, як правило, ранок починається з телефонної розмови то з одним, то з іншим колишнім героєм. І вони нам телефонують, і ми їм — не з обов’язку, а тому, що нам справді цікаво спілкуватися з ними. Іноді і в програмі ми повертаємося до старої теми. Особливо «історії з продовженнями» любить наш журналіст Ірина Вороніна. Ми навіть любовно називаємо її «наша Кличко» — поки не доб’ється свого, не заспокоїться. Як, наприклад, у випадку із хлопчиною з підворіття: потрапив він у дитячий розподільник — Іра поїхала з оператором до розподільника, а через деякий час забирали хлопця в родину — вона й тут взяла справу під свій контроль. Часом навіть доводиться їй зауважувати: «Не плутай професію з громадянським обов’язком».
— У вас усі працівники такі затяті?
— Абсолютно всі. Як ми жартуємо, у нас затримуються люди тільки певної «групи крові». Такі, як Іра, або як інша наша журналістка Тетяна Шамаріна. До речі, постійна рубрика «Усиновлення» — її заслуга. Вона дуже довго нас переконувала, ми все мали сумнів. А тепер пишаємося тим, що з нашою допомогою більше 300 дітей потрапили в родини.
