А все-таки фотографія й телебачення за своєю філософією в
чомусь протилежні. Фотографія — це вибране: «Зупинися, мить, ти чудова!».
А телебачення — калейдоскоп моментів, що втратили свою унікальність і стали
жуйкою. Так само й фотоапарат — чарівник завмерлого кадру — за своєю суттю
протилежний телевізору, привабливому й безсоромному вбивці часу. І хоч
число фотоапаратів всіх мастей — від стареньких ФЕДів до японських «мильниць»
— не менше кількості «ящиків», наскільки різні їхні долі!
З’єднати непоєднуване, фотографію й телебачення, взявся журналіст Олександр
Ляпін у своїй передачі «Фотограф», що вже кілька місяців виходить на каналі
СТБ. Свого часу він задумав журнал «Фотографії-ревю», де був і редактором,
і автором вишуканих текстів, і саме його концептуальний підхід вирізняв
це видання. Втім, з фінансових причин далі пілотного випуску справа не
зрушила, але вихід «на люди» запам’ятався, в тому числі й авторським кредо
Ляпіна: «Якщо фотографія — це хвороба, то журнал є надійним джерелом інфекції.
Якщо любов, то ми — її романсеро». Тепер його розуміння естетики фотографії
перейшло з журнальних сторінок на екрани телевізорів.
Передача «Фотограф» з перших випусків заявила про себе спробами створити
свій світ, не схожий на іншу телепродукцію. Тут і заставка «людина-фотоапарат»,
і незвично-нормальна манера ведучого, й інтелігентний метод подачі відеоряду,
без естетики нібито молодіжних тусовок, яка, все заполонивши, править бал
у багатьох інших передачах.
Ляпінський «Фотограф» вводить глядача в не дуже простий світ хвилин,
зупинених рукою професіоналів. Зупинених тому, що в цих моментах найточніше
та найяскравіше «схоплено» час або порух душі персонажа, або позиція автора
знімка. Тут і трагічна серія знімків Олександра Глядєлова про бездомних
дітей, і Олександр Чекменьов, котрий фотографував інвалідів на паспорт
у їхніх житлах і заодно відобразив усю убогість їхнього буття. Тут фотохудожники
Ігор Корнієнко та Олена Мартинюк, котрі тяжіють до вишуканої, постановочної
фотографії з елементами еротики, і просто художники, схильні до фотографічної
подачі своїх живописних ідей, — Бабакін і Мухоїд.
Одна з постійних «сторіночок» передачі, яка зветься «Фотоархів», присвячена
історії. Виявляється, ще до Першої світової війни жив у Києві й працював
в ательє на Хрещатику фотограф Олександр Шанцер, котрий виявився австрійським
шпигуном: його знімки використала розвідка. А англієць Мьюбрідж у 60—70
роки минулого сторіччя, задовго до братів Люмьєр, намагався створити щось,
що нагадує сінематограф, — він знімав людину в русі. Один з режисерів,
котрі працюють з Ляпіним, Олександр Балагура, сучасними засобами об’єднав
серію фотографій Мьюбріджа в єдине ціле — вийшло протокіно. Інший співавтор
Ляпіна, Максим Бернадський, зняв дивний «фільм про фотозйомки» — про те,
як фотохудожник Олександр Ктиторчук фотографує Богдана Бенюка, причому
героями передачі виявилися обидва: й актор, і його літописець.
Вся дія на екрані виявляється ніби вставленою в кадр плівки «Кодак»,
нанизаною на скрізний текст Ляпіна, журналіста, котрий, без сумніву, має
власний, пізнаваний стиль. У найближчих планах «Фотографа» — звернення
до неодмінної за теперішніх часів теми «фотомодель» і до творчості фотохудожника
Ігоря Гайдая. Напевно, в передачах Ляпіна знайдеться місце й для інших
його друзів, фотомайстрів високого класу, поки що не дуже відомих широкій
публіці.
