Одного разу хтось із колег кинув під час розмови: «Ну, ти ж могла б працювати і в іншій газеті!» Майже не замислюючись, я відповіла: «Так, якби у нас ще були, крім «Дня» й тижневика «Дзеркало тижня», видання, де можна писати те, що думаєш». Напевно, це головне, що визначає моє ставлення до «Дня».
Унікальність нашої газети в тому, що вона репрезентує той «третій шлях», яким він може бути за нинішніх умов, і який перебуває між величезною більшістю ЗМІ, заангажованих чинною владою, і меншістю видань, що представляють радикальні, передусім ліві, сили. З одного боку, «День» теж має певні політичні уподобання. А, з іншого — ми відкриті для діалогу, ми відстоюємо власну точку зору в полеміці, суперечці, надаємо свої сторінки найрізноманітнішим думкам, найрізноманітнішим політикам. Звідси — і та тональність багатьох матеріалів газети, яка мені особисто імпонує над усе: здорової іронії, яка не перетворюється в чорний скепсис, і що в той же час не терпить «сиропу», «повидла».
А ще — чесно кажучи, робота в серйозній, впливовій, інтелігентній газеті «розбещує». Я до «Дня» працювала та співпрацювала з багатьма виданнями. І можу зазначити, що «День» за інтенсивністю роботи й рівнем вимог, що ставляться до тексту, — найбільш «проблемна» газета для журналістів. У «Дні» неможливо працювати «на халяву», ніби між іншим, не напружуючись. «День» вимагає не тільки певного рівня здібностей, але й — віддачі, навіть, певною мірою, фанатизму. У нашій газеті працювати складно, важко, але... Але це і колосальна школа, і колосальний тренінг смаку. Саме це я мала на увазі під словом «розбещує»: звичку до високого рівня аналізу, високої інформативності текстів та рафінованого складу авторів. Я впевнена, що, «втягнувшись» в «День», звикнувши до читання «Дня», і багато наших читачів починають по-іншому дивитися на більшість інших видань.
А ще для мене, як для телеоглядача, має велику вагу те, що, незважаючи на інколи жорсткість моїх оцінок, я відчуваю внутрішню згоду журналістів з багатьма моїми поглядами. Це дуже важливо — розуміння колег, роботу яких ти береш на себе відповідальність як підтримувати, так і критикувати. Важливо відчувати їх упевненість в тому, що робиш це ти аж ніяк не заради «красного слівця», а для того, щоб спільними зусиллями в нашому телепросторі встановити виразні критерії — професійні та етичні. Я вдячна Ользі Герасим'юк і В'ячеславу Піховшеку, Денису Жарких і Євгену Глібовицькому, Олександру Роднянському, Миколі Княжицькому, Лаврентію Малазонії, Анатолієві Яремі, Галині Цимбал, Артемові Петренку, Юрієві Шаповалу, Ірині Гордійчук, Аркадію Жаровському, Юрієві Луканову та багатьом іншим телевізійникам, з якими ми часом сперечаємося, а часом приходимо до спільної думки, яким є цікавою моя думка та спілкування з якими — і через ефір, і безпосередньо — дає дуже багато й мені. Я вдячна читачам, котрих деякі мої публікації спонукають висловити і свою точку зору на наше телебачення, які дуже щирі та оригінальні в своїх оцінках.
Я можу ще довго розказувати про те, чим є для мене «День». Як і про те, що менi в «Дні» болить: це і такий трагічний та безглуздий відхід з життя першого редактора відділу культури Віталія Коцюка, що став мені в газеті, з перших днів її виходу у світ, справжнім другом. І ті випадки, коли, як на мою думку, нам часом зраджує почуття міри в опрацюванні деяких тем. І ті, зрештою, граматичні помилки, яких сторінки «Дня» ніяк не можуть позбутися... Але, можливо, якби нічого не болiло, то так би й не любила... Свій «День».
